Григорій Смітюх: «Сучасна міжнародна обстановка та європейський досвід вимагають жорсткіших заходів протидії нелегальній міграції»

Події останніх місяців яскраво свідчать, що революційний рух і народні протести в Північній Африці набувають дедалі ширшого розмаху і незабаром загрожують підпалити спочатку весь вибухонебезпечний Близький Схід, а згодом — і Європу. Ємен, Алжир, Бахрейн, Йорданія та інші країни вирішили наслідувати приклад Єгипту, Тунісу та Лівії. До протестів у цих країнах людей підштовхує відсутність кардинальних політичних змін упродовж багатьох років та хронічна бідність пересічного населення.

Наслідки заворушень у Північній Африці вже відчувають у старій, добрій Європі, про що переконливо свідчить проблема біженців із Тунісу до Італії. Їх, наприклад, у соціальному центрі на острові Лампедуза вже зібралося близько 5,5 тисячі осіб, що в 5 разів перевищило очікуване навантаження зазначеного центру. Прибережні території Італії нині пильнує не лише поліція, а й військові підрозділи. Влада країни справедливо побоюється: до Італії, а з неї — і до багатьох європейських країн найближчим часом можуть дістатися особливо небезпечні злочинці. Адже їх із в’язниць під час революції в Тунісі та Лівії втекло кілька тисяч. В інтересах власної безпеки Євросоюз готовий вдатися до безпрецедентних заходів та відповідних витрат, щоб заздалегідь підстрахуватися від можливих проблем з іммігрантами.

У ПАРЄ вважають, що проблема африканських біженців сьогодні для ЄС має першочергове значення. Керівництво Євросоюзу закликає країни Північної Африки та Близького Сходу створити гідні умови життя для населення, а Європу — піклуватися належним чином про біженців. При цьому експерти обґрунтовано прогнозують, що слідом за Італією потік мігрантів із Африки та Близького Сходу сягне кордонів і інших європейських країн.

Як далеко можуть поширитися хвиля невдоволення та наслідки цих бурхливих процесів і до чого вони призведуть, сьогодні не береться прогнозувати жоден політолог. Аналітики припускають, що на Сході «революційна хвиля» може зачепити і країни колишнього Радянського Союзу, наприклад, Азербайджан, Узбекистан чи Таджикистан — адже ці країни перебувають у зонах впливу арабського світу. Економічна ситуація там також схожа — держави існують завдяки природним багатствам та своєму транзитному становищу. Що стосується західних країн, то там прогнозується подальше поширення ісламізму, адже стримати потоки біженців вочевидь буде дуже складно.

Цілком зрозуміло, що в нинішніх умовах прихована європейська лояльність до іммігрантів ставиться під сумнів. Уся справа в тому, що насправді впродовж багатьох років Європа була зацікавлена в нелегальній трудовій імміграції, яка є вигідною як для роботодавців, так і для держави в цілому. Саме тому уряди західноєвропейських країн недостатньо активно перешкоджали проникненню нелегальної робочої сили. Наприклад, в Іспанії закривали очі на нелегальну імміграцію марокканських і латиноамериканських робітників, Німеччина фактично заохочувала напівлегальну імміграцію курдських та турецьких, Франція — алжирських, Великобританія — робітників з Індії та Пакистану. Але зараз настають інші часи, коли займатися бізнес-серфінгом на іммігрантських хвилях у Європі стає вкрай небезпечно.

Сьогодні у світі нараховується близько 150 млн. мігрантів. Перше місце згідно з цим показником займає саме Європа — 56 млн. осіб. Важливо зазначити, що з початку 90-х років минулого сторіччя рівень офіційної імміграції там знизився, але чисельність іноземного населення практично не зменшилась. Така ситуація пояснюється перш за все високим відсотком у загальному міграційному потоці нелегальних іммігрантів, а також біженців та вимушених переселенців, на реєстрацію, розміщення та допомогу яким європейські держави витрачають величезні кошти.

В останні роки спостерігається так званий імміграційний бум. Щороку злочинні угруповання незаконно перевозять близько 1 млн. нелегалів. За деякими неупередженими оцінками, світові доходи від контрабанди людей становлять 4—7 млрд. дол. на рік і навіть перевищують прибутки від торгівлі наркотичними засобами та зброєю. До країн Європейського Союзу щорічно незаконно прибуває більше 500 тис. чоловік, не враховуючи сотень тисяч біженців. Загальна чисельність нелегальних іммігрантів у Європі — від 3 до 7 млн. осіб. Найбільше число незаконних іммігрантів зосереджено в Іспанії, Франції, Німеччині, Нідерландах, Великобританії, Італії та Португалії. Дедалі більше нелегалів проникає в Європу через її південні кордони. При цьому щорічно зростає кількість мігрантів, які переправляються контрабандою. У результаті постійних воєнних конфліктів у світі, стихійних лих та катастроф надзвичайно зріс наплив і біженців.

Специфічною рисою сучасної міграції є збільшення частки жінок (до 58,5%) та дітей у міграційному потоці. Досить розповсюдженим явищем є незаконне переміщення жінок та дітей з метою сексуальної експлуатації. За оцінками експертів, щорічно на світовий ринок інтимних послуг потрапляє від 700 тис. до 4 млн. одиниць «живого товару».

Окремо слід зазначити соціально-економічні наслідки нелегальної імміграції для Європи. Нелегали, які готові працювати на будь-яких умовах, розмивають соціальні гарантії, що існують у європейських країнах, а також потребують величезних фінансових витрат на прикордонний контроль, створення таборів для біженців, на соціальні та медичні послуги, утримання під вартою, депортацію тощо.

На даний момент особливу загрозу нелегальна імміграція становить для санітарно-епідеміологічного стану країн перебування. Крім того, нелегали, не маючи стабільної зайнятості та бажання повертатися в гірші умови, поповнюють групи вигнанців суспільства і стають джерелом злочинності та тероризму.

В Європі також добре знають, що коли чисельність іммігрантів досягає певної критичної маси, то вони вже не намагаються асимілюватись і засвоїти новий стиль життя та мову, а створюють закриті зони проживання, де і стараються зберегти свою ідентичність, національні традиції, релігію, культуру. На початковому етапі свого існування такі квартали та поселення сприймалися як екзотика. Але сьогодні європейці відчули, як у нас кажуть, «на власній шкірі», наслідки втручання у своє спокійне і стале існування прибульців, які агресивно не тільки захищають, але й нав’язують «зніженим ледацюгам» власні звичаї, традиції, побут та релігійні уподобання. Тому в останні 5 років і мали місце виступи проти іммігрантів в Іспанії, Швеції, Франції, Італії, Австрії, Бельгії, Нідерландах, Швейцарії та в інших країнах Європи. Втім, незважаючи на це, мусульманська конфесія зайняла міцні позиції в Європі, вийшовши на друге місце як у католицьких, так і в протестантських країнах. Це не могло не викликати загострення соціальних і етнічних стосунків між корінним населенням та іммігрантами, сприяло посиленню антиімміграційних настроїв у суспільстві й, у кінцевому результаті, призвело до масових протестів проти діючої міграційної політики провідних європейських країн.

Тому сьогодні в Європі справедливо вважають, що засилля нелегальних іммігрантів є справжнім викликом безпеці — особистій, соціальній та економічній, на який треба шукати адекватну і ефективну відповідь.

Україна сьогодні — найбільша транзитна зона в СНД, крім того, кількість нелегалів, які залишаються на території нашої країни, перевищує загальноєвропейські норми в 25 разів. Дивного тут нічого немає: за такої густоти населення, як у Німеччині, в Україні могли би потенційно проживати 136 млн. осіб населення, а наші родючі чорноземи спроможні нагодувати до 300 млн. Новітні кочівники це чудово розуміють. За деякими прогнозами, вже в 2050 році 30% населення України становитимуть афроазіати та їх нащадки, а навкруги Львова, Донецька, Одеси, Сімферополя, у прикордонній та приморській смугах виникнуть багатомільйонні поселення на зразок латиноамериканських, що оточують нині, скажімо, Мехіко або Ріо-де-Жанейро. В них мешкатиме 7,5 млн. осіб.

Нині щороку кордони нашої країни офіційно перетинають близько 30 мільйонів іноземців. Утім, на запитання: «Скільки ж серед них нелегальних мігрантів?» сьогодні точно не відповість ніхто. Натомість неконтрольована міграція помітно ускладнює криміногенну ситуацію незалежно від того, хто і з якою метою до нас їде. Українські правоохоронці добре знають, що за кожну людину, яку нелегально переправляють через кордони, організатори трафіку беруть від 7 до 15 тис. грн. — залежно від пунктів відправлення та призначення.

Швидко оцінивши як вигідне географічне розташування України, так і наявні в нас недоліки організаційно-правового регулювання міграційних питань, злочинні синдикати та нелегали використовують нашу територію як своєрідну постійно діючу переправу між Сходом та Заходом. На «послуги» транскордонного криміналітету сьогодні великий попит: на кордонах європейських країн та Росії з Україною сьогодні накопичилося понад 2 млн. потенційних нелегалів, які чекають свого часу, щоб опинитися на території нашої країни. Тому останні заклики ПАРЄ до лояльності стосовно мігрантів у світлі подій у Південній Африці та на Близькому Сході можуть скласти «ведмежу послугу» не тільки нашим прикордонникам та правоохоронцям, а й вразливо вдарять по інтересах та спокою рядових громадян.

За різними оцінками, за роки незалежності до нас емігрувало близько 100 тис. осіб із найбідніших країн Азії й Африки. Звичайно ж, це далеко не кваліфіковані інженери, агрономи, робітники, талановиті науковці та обдаровані студенти. А що стосується нелегальних мігрантів, то сьогодні значну їх кількість становлять вихідці з регіонів, охоплених військовими конфліктами, де тероризм і гроші від торгівлі людьми та наркотиками — єдине надійне джерело статку (Афганістан, Пакистан, Бангладеш, Шрі-Ланка, північні штати Індії).

Неочікувані прибульці, як правило, привозять із собою всю свою численну «родину», яку необхідно годувати й виводити «в люди». Непоодинокими в іммігрантському середовищі є крадіжки, участь у злочинних угрупованнях, продаж наркотиків, торгівля дітьми та жінками, утримання притонів. «Гості зі Сходу» всіляко ухиляються від санітарного контролю і дуже часто привозять екзотичні захворювання: нові різновиди грипу, малярію, тропічну лихоманку. Про СНІД, венеричні хвороби, пневмонію та туберкульоз тут годі й говорити.

В Україні стихійно, але невпинно, як свого часу в Європі, відбувається латентний процес зі створення анклавів китайців, турків, чеченців, таджиків, сирійців та інших, де існують свої порядки та неписані закони, звичаї, традиції і релігійні уподобання, що в переважній більшості випадків надзвичайно далекі від християнських чеснот та української культури. Чого нам слід очікувати далі, з огляду на сумний європейський досвід, я думаю, читачеві вже зрозуміло.

Сьогодні експерти в галузі національної безпеки справедливо вважають, що осідання в Україні сотень тисяч нелегальних мігрантів загрожує нам, у кращому разі, розмиванням соціальної і демографічної структури суспільства, знищенням ринку праці, зведенням нанівець соціальних гарантій для українців (розмір заробітної платні, тривалість робочого дня, оплата відпустки і її тривалість). А от у гіршому випадку на нас очікують повне руйнування національної і релігійної ідентичності, епідемії, зростання злочинності, екстремізм і терористичні акти.

Крім того, нелегальна міграція вимагає величезних бюджетних витрат на утримання таборів для іноземців, що незаконно перебувають у нашій країні, соціальні й медичні послуги, утримання під вартою і депортацію. За елементарним арифметичним підрахунком, таке «цивілізоване обслуговування» сьогодні щорічно обходиться Україні в 130 мільйонів гривень. Багато це чи мало? Порівняймо: за такі кошти можна придбати, наприклад, 70 комплексів магніторезонансної томографії або стільки ж сучасних реанімобілів чи 600 апаратів для штучної вентиляції легень. Але ж необхідно зважити ще й на міжнародні зобов’язання і авторитет.

Нині в наших ЗМІ жваво обговорюється план дій візового діалогу з Євросоюзом, прийнятий 22 листопада минулого року в Брюсселі за підсумками саміту Україна—ЄС. Зазначений план має статус робочого документа і за взаємною домовленістю сторін не публікується. Коротко про його зміст повідомили лише прес-служби МЗС і європейських структур.

Але достеменно відомо, що більшість пунктів плану дій безпосередньо пов’язані з якістю прикордонного контролю та боротьбою з нелегальними мігрантами. Так, на першому етапі українська влада зобов’язана прийняти національну стратегію інтегрованого управління кордонами, нове законодавство у сфері міграційної політики, укласти угоду з європейською структурою Eurojust (орган міждержавного співробітництва в сфері юстиції та безпеки) і ратифікувати низку документів ООН і Ради Європи.

Другий етап виконання передбачає забезпечення адекватної інфраструктури, технічне обладнання, фінансові та людські ресурси для роботи прикордонників і всіх пов’язаних із ними установ. Крім того, Київ зобов’язаний розробити й реалізувати заходи з реінтеграції українських мігрантів, що повернулися в Україну самостійно або в порядку реадмісії.

Отже, цілком зрозуміло, що з державного бюджету підуть у мінус кошти з дев’ятизначними цифрами. Де їх візьмемо? Чи витримаємо тягар зобов’язань перед Євросоюзом? А, може, перш ніж шукати відповіді на ці непрості питання, краще піти європейським шляхом надання пріоритету принципам безпеки і прагматизму?

Сьогодні, коли одним із найважливіших завдань нового тисячоліття стає створення в Європі простору свободи, безпеки та правопорядку, посилення криміногенного характеру нелегальної імміграції зумовлює необхідність розробки спільної політики та спільних дій як країн Європейського Союзу, так і країн, котрі прагнуть до нього інтегруватися. Небезпека зволікання у вирішенні проблем нелегальної міграції є для всього міжнародного співтовариства ще більш очевидна після терористичних нападів у багатьох країнах, жертвами яких стали сотні людей і у Європі.

Нелегальна міграція сьогодні дедалі частіше розглядається у світі як один із можливих шляхів розповсюдження міжнародного тероризму. Крім того, трагічні події останніх років призвели до необхідності вибору між свободою особистості та безпекою. Важливо зазначити, що повсякденна свідомість у європейських країнах так глибоко засвоїла традиції свободи та безпеки, що саме безпека стала однією з найголовніших культурних цінностей Європи. І якщо в 90-х роках минулого століття свобода посідала перше місце, то тепер європейці дедалі частіше надають перевагу безпеці. А нелегальна імміграція, як проблема, міцно переплітається зі сферою як національної, так і особистої безпеки. Цим і пояснюються ті практичні кроки, до яких уже вдалися і якими прогнозовано йтимуть принаймні в поточному десятиріччі країни Європи.

По-перше — це прийняття суворіших законодавчих актів і правових норм, які регулюють в’їзд та перебування мігрантів, включно з уніфікацією стандартів візових документів та строків отримання статусу біженця. Чимало європейських держав, прагнучи зменшити незаконний наплив іммігрантів у країну, в тому числі й біженців, удосконалили свої закони, які регулюють отримання офіційного статусу останніми. Найвагоміші зміни відбулися в Німеччині, де законодавчо виключили автоматичне право на отримання притулку. Аналогічні зміни в законодавстві й інших європейських держав призвели до зменшення кількості претендентів на отримання статусу біженця.

Окремо слід наголосити, що європейські країни стали запроваджувати жорсткіші механізми стосовно обмеження напливу нелегальних іммігрантів із середини 1990-х років. Для прикладу, бельгійська влада встановила штрафні санкції в сумі до 500 тис. франків для підприємців за найом кожного нелегального працівника. В Іспанії, Франції, Німеччині та Люксембурзі застосовують штрафні санкції не лише стосовно роботодавців, а й самих нелегалів (можливі навіть тюремне ув’язнення та депортація).

По-друге, передбачається посилення контролю за спільними кордонами, проведення спільних операцій уздовж кордонів, створення спільної консульської системи та єдиної прикордонної служби, яка дала б можливість охороняти контрольно-перепускні пункти на автомагістралях, в аеропортах, на морських і залізничних вокзалах. Для спрощення контролю за перебуванням та переміщенням іноземців планується уже найближчим часом створити банк в’їзних віз та підготувати списки країн, громадяни яких потребують візи для в’їзду на територію Євросоюзу або зможуть користуватись безвізовим режимом пересування. Програма формування спільної політики у сфері управління кордонами держав ЄС включає також розробку законодавства про порядок перетину зовнішніх кордонів та підготовку практичних рекомендацій для прикордонних служб. Плани Євросоюзу щодо боротьби з нелегальною міграцією також передбачають створення спільних поліцейських сил берегового патрулювання, які повинні ефективніше охороняти берегові кордони. Більше уваги планується приділяти зміцненню кордонів у гірських районах та лісах.

Окремо планується посилення засобів протидії міжнародним злочинним угрупованням, які займаються контрабандою та незаконним перевезенням людей у Європу. Розглядається можливість політичного та економічного впливу на країни, які не співпрацюють у вирішенні проблеми припинення потоку нелегальних іммігрантів, а також повернення своїх громадян на батьківщину (наприклад, Марокко, Туреччину, Албанію).

Останнім часом дедалі частіше лунають вимоги стосовно необхідності обмеження імміграції з Центральної та Східної Європи, незважаючи на те, що вільне пересування громадян є одним із фундаментальних принципів ЄС. Обговорюється можливість встановлення перехідного періоду (7 років), протягом якого будуть збережені чинні правила в’їзду.

Таким чином, зрозуміло, що Європа впевнено йде шляхом достатньо жорсткого і прагматичного розв’язання всього комплексу проблем, які пов’язані із сучасним станом та перспективами міграції у світі. З огляду на цю обставину Україна має найближчим часом не тільки затвердити загальні засади державної міграційної політики й реалізувати в повному обсязі розпочаті зміни законодавства з питань міграції, а й з урахуванням європейських позицій та досвіду вдатися до більш рішучих та ефективних заходів щодо протидії нелегальній міграції. Я коротко окреслю такі можливі заходи.

По-перше, час вимагає від України в найближчі 3—5 років в унісон заходам, розпочатим країнами Євросоюзу, значно укріпити державний кордон, створивши спільні прикордонні служби (і спільні поліцейські сили берегового патрулювання на відповідних морських кордонах) із суміжними державами, насамперед із Росією, Молдовою, Румунією, Білоруссю та Польщею.

По-друге, для української сторони було б доцільним домогтися укладання угод про всебічну міграційну і митну перевірку підозрілих осіб за кордоном ще до того, як вони незаконно потрапили до України, з тими державами, з яких до нашої країни прибуває найбільша кількість мігрантів.

Крім того, найближчим часом потрібно через дипломатичні канали запропонувати всім державам, які тим чи іншим чином причетні до проблеми нелегальної міграції, а особливо Китаю, В’єтнаму, Індії, Пакистану, Афганістану, Бангладеш, Сомалі та деяким іншим, які найчастіше є державами-постачальниками нелегалів, розпочати широкомасштабний діалог із залученням експертів та представників держав і міжнародних установ із метою укладання двосторонніх міждержавних угод з цими країнами, що передбачали б суттєві штрафні санкції за кожного нелегального мігранта.

Наступний очевидний крок — посилення відповідальності юридичних і фізичних осіб, що незаконно надають в Україні нелегальним мігрантам житло, роботу, транспорт та інші послуги. З цією метою, на мою думку, потрібно значно збільшити передбачені ст. 204 Кодексу України про адміністративні правопорушення суми штрафів для роботодавців, які використовують працю нелегальних мігрантів, а також для посадових осіб, що сприяють іноземцям та особам без громадянства в ухиленні від виїзду з України після закінчення терміну перебування або спрямовані на їх незаконну реєстрацію, оформлення документів на проживання. Розмір такого штрафу має становити від 300 до 500 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, а не від 100 до 200, як нині.

Водночас буде доцільним у відповідних бюджетах передбачити певні кошти для заохочення тих громадян України, які надаватимуть правоохоронним органам інформацію про переховування нелегальних мігрантів та про державних чиновників, які сприяють цьому правопорушенню. Наступне відшкодування зазначених витрат доцільно покласти на осіб, визнаних судом винними в пособництві іноземцям-нелегалам.

Зважаючи на сучасну соціально-економічну ситуацію в Україні, буде слушним встановити для кожного регіону з урахуванням зайнятості населення і потреби в кваліфікованих кадрах квоти на використання некваліфікованої іноземної робочої сили та в’їзду переселенців, що прибувають у нашу країну на законних підставах. З урахуванням зарубіжного досвіду буде слушним запровадження для цієї категорії осіб складання обов’язкового заліку зі знання державної мови, історії та традицій України.

Сучасні соціально-політична обстановка у світі та наш економічний стан вимагають постановки Україною перед міжнародними європейськими організаціями питання щодо виділення матеріальних та фінансових ресурсів на боротьбу з нелегальною міграцією, відшкодування витрат, понесених нашою державою в зв’язку з добросовісним виконанням своїх зобов’язань перед ЄС. Крім того, для цих цілей потрібно активніше залучати спонсорські кошти, допомогу діаспор тощо. Зрозуміло, що це аж ніяк не виключає відповідних бюджетних витрат держави. А виділені європейськими урядами та інститутами кошти повинні перш за все йти на будівництво спеціалізованих пунктів збору та перевірки мігрантів, де будуть утримуватися іноземні громадяни до моменту ідентифікації їх осіб і видворення за межі України, а також на відповідне облаштування наших кордонів.

Можливо, що деякими читачами цього матеріалу запропоновані мною заходи будуть сприйняті, говорячи мовою сьогодення, як «непопулярні». Але, на моє переконання, прагматичний і зважений підхід України до впорядкування міграційних потоків, усунення негативних наслідків неконтрольованої міграції, цивілізованої інтеграції тих, хто прибуває в країну, у її національне, соціокультурне й економічне середовище — вимога часу і справжнє, а не декларативне наслідування європейського досвіду в цих сферах.