Роздуми з приводу
Проте, на мою думку, народний депутат Тарас Чорновіл дещо помиляється в оцінці протистояння «московського квартету» і «донецької тріади». Те, що суперечності між різними групами впливу в оточенні Президента є, — сумніву немає. Бо, як писав свого часу відомий поет Булат Окуджава, «пряників ніколи не вистачало на всіх». Однак, і це демонструвалося не раз, регіоналам вдавалося уникнути зайвого галасу в усіх випадках, коли з’являлися проблеми, і вирішувати їх мирним шляхом, не виносячи сміття, на відміну від помаранчевих і біло-сердечних, на широку публіку.
Водночас оці приховані суперечності між різними провладними групами і прагнуть використовувати «агенти впливу», а точніше, ляльководи, які і втілюють за їхньою допомогою сценарії всіх, на перший погляд, не пов’язаних між собою подій. А координаційний центр, як писав «Голос України» в публікації «Змова правників», перебуває за кордоном і не тільки уважно вивчає ситуацію у країні, а й планує спецоперації, розробляє й координує кожен крок своїх «агентів впливу».
Шоу триває
Одразу зазначимо: спецоперації спрямовано насамперед проти держави, яку уособлює Президент України. Стратегічна мета — спонукати до певних кроків, вигідних тим, хто затіяв і веде цю гру вже понад десятиліття.
Тактика, яку обрали розробники спецоперації, дає змогу: по-перше, контролювати ситуацію на владному олімпі країни, по-друге, стравлювати між собою різні групи впливу, по-третє, впливати на розстановку кадрів і, нарешті, проводити селекцію тих, хто має найвищий рівень довіри у Президента.
Окрім того, деякі кроки влади, про які ми писали вище, змусили Захід придивитися до режиму влади, який сформувався в країні. Відтак в України можуть розпочатися проблеми в разі підписання угоди про асоційоване членство з Європейським Союзом і угоди про зону вільної торгівлі з ЄС. Так, у публікації в газеті «The New York Tіmes» колишні посли США в Україні Стівен Пфайфер та Вільям Тейлор пишуть: «До того ж європейці бачать, що Київ наближається до більш автократичної моделі управління. А це спрощує Європі можливість знехтувати бажання України інтегруватися». На думку авторів публікації, «європейським і американським офіційним особам варто роз’яснити Януковичу — відкритим текстом, щоб нюанси не були перекручені, — що політика його адміністрації видається регресом демократії».
А ігрища в Україні тривають.
Однак, на нашу думку, найбільшу загрозу стабільності влади, продовженню реформ становить усе-таки «справа про вбивство Георгія Гонгадзе». Зокрема, неоковирні дії слідчих Генеральної прокуратури, які щоразу потрапляють в пастки, розставлені ляльководами, про що «Голос України» писав не раз.
2 березня Апеляційний суд Києва відмовився задовольнити клопотання Мирослави Гонгадзе і залишив у силі рішення Печерського суду про законність закриття кримінальної справи щодо Олексія Пукача, в якій він звинувачувався в замовному характері вбивства Георгія Гонгадзе.
Реакція міжнародних організацій на це рішення була миттєва. Негативну оцінку суддівському рішенню дали Комітет із захисту журналістів, який базується у Нью-Йорку, та організація «Репортери без кордонів». Зокрема, координатор програми в Європі та Центральній Азії Ніна Огніанова вважає: «Це не що інше, як спроба блокувати подальше розслідування вбивства Георгія Гонгадзе».
А «Репортери без кордонів» зазначили: «Дуже важливо, щоб українська судова система нарешті почала поводитися неупереджено».
Водночас виконавчий директор Комітету із захисту журналістів Джоел Саймон у листі до Президента Віктора Януковича звернув увагу на те, що «справа Георгія Гонгадзе є лакмусовим папірцем для Вас і Вашої адміністрації, і ми наполегливо закликаємо Вас забезпечити, щоб жоден із винних у його викраденні і вбивстві не залишився на волі».
Щоправда, першим «пророком» став сумнозвісний колишній майор Служби безпеки України Микола Мельниченко. Газета «Сегодня» (зверніть увагу на видання. — Авт.) у номері за 2 лютого цього року попросила його прокоментувати заяву Олега Мусієнка, колишнього адвоката Олексія Пукача, про те, що вбивство Георгія Гонгадзе міг замовити один із кандидатів у Президенти 1999 року, який пізніше перебував у вищих ешелонах влади.
І Микола Мельниченко висловив таку думку, яку від нього чекали. Однак її продовження, гадаю, було дещо несподіване навіть для колег, які мимоволі його пропустили, і наштовхує на певні роздуми. Зокрема, він сказав, що «поява натяків на причетність до вбивства Гонгадзе будь-кого іншого... — це спроба завести слідство вбік від справжніх замовників». І додав: «Це підстава для Януковича. Його до 2012 року хочуть дискредитувати — мовляв, його команда покриває убивць. Януковичу не варто боятися покарати винних, адже він сам немає до вбивства Гонгадзе ніякого відношення».
Проте лист «Репортерів без кордонів» не залишився непоміченим. Окремий фрагмент щодо цього у своєму ток-шоу на Першому національному присвятив і Савік Шустер. Не буду деталізувати всю розмову, яка відбулась у студії. Зверну увагу лише на реакцію народного депутата, колишнього Генерального прокурора Станіслава Піскуна. У запалі дискусії він назвав рішення Апеляційного суду столиці «провокативним».
Однак суд, а спочатку був Печерський місцевий, лише підтримав рішення слідчих Генеральної прокуратури, про яке ми писали дещо вище. Відтак напрошується висновок: насправді «провокативним» було рішення головного наглядового органу країни, який і дозволив міжнародним організаціям, деяким політикам і колегам вчергове здійняти галас довкола «справи Олексія Пукача», якого звинувачують у вбивстві Георгія Гонгадзе.
Власне, як і прогнозував «Голос України» в попередніх публікаціях, певні особи у своїх політичних цілях через «кротів» у Генеральній прокуратурі роблять усе, щоб розслідування «справи Георгія Гонгадзе» було необ’єктивне і рухалося в тому річищі, яке було прокладено ще у 2000 році, коли ця справа тільки розпочиналася. І вони не зупиняються ні перед чим. Передусім намагаються сформувати відповідну громадську думку за допомогою засобів масової інформації. Тому кожен читач може зробити висновок: щось не те коїться в Генеральній прокуратурі.
Рівняння з багатьма невідомими
Здавалося б, що спільного між діями Служби безпеки, Міністерства внутрішніх справ і Генеральної прокуратури? Відповідь для багатьох непосвячених неочевидна.
Проте ще у 1961 році учений Едвард Лоренц розробив «Теорію хаосу», яка описує (за Вікіпедією) поведінку деяких нелінійних динамічних систем, що за певних умов підпадають під явище, відоме як хаос. «Теорія хаосу використовується в багатьох наукових галузях: математиці, біології, інформатиці, економіці, інженерії, фінансах, філософії, фізиці, політиці (підкреслення наше. — Авт.), психології і робототехніці».
Отже, напрошується висновок, що насправді зв’язок між тими подіями, викладеними в розділі «Тільки факти» існує, як і між силовими структурами.
На думку автора, йде неоголошена перманентна атака: в першу чергу на Президента Віктора Януковича, в другу — на суспільство. Передусім — психологічна.
Главі держави нав’язують думку, що він у глибокому ворожому оточенні, яке ніколи не змириться з обранням Віктора Януковича Президентом України. А тому, мовляв, потрібно брати приклад із сусідів, де запровадили «суверенну демократію», яку ще називають «керованою». А не керуватися постулатом Президента Франції де Голля, який свого часу заявив: опозиція — також Франція.
Водночас триває цілеспрямоване намагання будь-що вивести з гри деякі потужні політичні фігури, які мають власну точку зору і можуть її донести до Віктора Януковича. Ляльководи використовують для цього щонайменшу можливість, у тому числі і «справу Гонгадзе». Щоправда, треба віддати належне Президенту, який поки що мужньо протистоїть всіляким спокусам, у тому числі і щодо запровадження в Україні «керованої демократії».
У свою чергу, атака на суспільство має два напрямки. Один — психологічне залякування громадян. Інший — формування негативного образу глави держави в очах пересічних українців.
Відтак створюється несприятливе підґрунтя для проведення непопулярних реформ. Стимулюється формування в суспільній свідомості протестних настроїв.
Усе це вкупі і попсувало на Заході не лише імідж Віктора Януковича, а й України. Про деякі висновки міжнародних організацій уже згадувалося вище. Водночас, напевно, варто процитувати президента Європарламенту Єжи Бузека, який заявив про вибірковість правосуддя в Україні, а ще про відхід від демократичних стандартів і попередив, що «Україна більше не є пріоритетом для ЄС».
Зрозуміло, постає запитання: а яка мета в тих, хто затіяв цю гру? За ним іще одне: хто зацікавлений у такому розвитку подій?
P.S. Чітко окреслена мета «доброзичливців» — утворити вакуум навколо Президента, дозувати інформаційні потоки, обмежити і класифікувати на потрібні і непотрібні контакти, одне слово, перетворити главу держави на ізольовану особу, якою можна буде маніпулювати.
Щоправда, поки що Президенту вдається зберегти самостійність і, можливо, він розуміє, що твориться навколо нього. А це вселяє надію, що так важко досягнута суспільна стабільність не обернеться в майбутньому на замкнутість і обмеженість управлінського апарату, який виконуватиме роль слухняної маріонетки в руках спритників.
Власне, розпізнати, хто чого прагне, не так уже і складно. Якщо проаналізувати оточення Президента, то можна поділити його на кілька сегментів:
а) свідомі соратники;
б) ті, хто приєднався за переконанням;
в) тимчасові попутники;
г) відверті нахлібники;
д) приховані конкуренти, а в перспективі супротивники.
Люди, які прагнуть узяти під контроль дії Президента, використовуючи певні сили з оточення глави держави, спрямовують головні зусилля проти свідомих соратників і тих, хто приєднався за переконанням. Бо саме вони створюють для Президента комфортні умови для досягнення мети і представляють здорові суспільні сили.
Тому проти них постійно зорганізовують різні компромативні акції.
Водночас Президенту нав’язується думка, нібито саме вони можуть завдати шкоди його іміджу й, понад те, у перспективі виступлять проти нього. Насправді все навпаки. Хто найбільше нагнітає атмосферу навколо Президента, той і є головною небезпекою.
