Кулачна «дискусія» в прямому ефірі «Інтеру» між двома визначними «шевченкознавцями», Бузиною і Поярковим, — лише один штришок у величезному знаку запитання: навіщо глядачам підсовують «Велику політику з Євгенієм Кисельовим», «Свободу слова Савіка Шустера» та інші імітації інтелектуальної потуги куплених легіонерів на українському телебаченні?
Запитання для думаючих людей, звичайно, риторичне: відповідь прозора, як подальший хід «обговорення», вже з першого погляду на запрошену в студію публіку, але суті проблеми це, на жаль, не змінює. Заїжджі маніпулятори продовжують препарувати Україну як відсталу окраїну цивілізації, а її народ, його культуру і цінності, наче недоречний апендикс в організмі життєдайного «руского міра». Ганебно для всіх: лівих і правих, блакитних і помаранчевих. Прикро, що цей очевидний факт чомусь не бентежить ні власників каналів, ні призначених керівників державної «кнопки».
«Велика політика» вже давно пере-
творилася, за справедливим порівнянням народного депутата Ірини Геращенко, на ідіотичні «Окна» з їхніми штучними скандалами. «Більше того, — стверджує пані Геращенко, — складається враження, що ці бридкі сцени — аж ніяк не експромти, від яких не застраховані прямі ефіри, де сходяться епатажні опоненти. Схоже, що насправді це добре сплановані провокації, мета яких не так телевізійна — підняти рейтинги нудної програми за рахунок скандалу, як ідеологічна — нав’язати глядачеві позицію, що української культури не існує, що все це — водевіль...».
Свого часу появу Євгенія Кисельова в українському ефірі «Інтер» анонсував як велике творче надбання: представник колись інтелектуального НТВ мав продемонструвати високий рівень професійної, незаангажованої журналістики. Сталося з точністю до навпаки: Кисельов продублював долю НТВ (зі зразкового канала до інформаційного відстійника). «Незалежну» позицію висвічують його передачі, часто з не прихованим до опонентів власника «Інтеру» хамством у репліках, із поблажливим поглядом «юберменша», для людини інтелігентної досить дивним. Під запитанням і професійність. Якщо запинання і екання — свідчення журналістського вишколу, то Олесь Бузина таки може вважати себе письменником. То в чому криється цінність «трансферу»? І тут ми знову повертаємося до попереднього висновку: потрібен не еталон професійності, а маніпулятор, постановник «окон» або під дахом низької політики, або за плінтусом несвободи слова...
...Якось одна з моїх героїнь сказала, що ходить до прокуратури частіше, ніж до бару. Звісно, не тому, що там її пригощають ліпшою кавою: жінку «взяли на замітку» після її листа в редакцію. Напевно, незмінні політики (їхні світлі обличчя ви згадаєте і самі), що «дискутують» у ефірі з будь-якого питання, також з’являються на політичні шоу сумлінніше, ніж до сесійного залу. «Повістки» від Кисельова і Шустера давно замінили їм картку для особистого голосування на робочому місці. Не відстають і так звані експерти. Кому потрібен, наприклад, епатажний Поярков, крім себе самого, майже на всіх обговореннях, умовно кажучи, від створення світу до руйнування гранітної плитки на київському Майдані? Хай би спокійно писав свої «найдорожчі в Україні» картини. І Олесь Бузина нехай би клепав свої псевдонаукові українофобські розробки в газетці (тим паче цензура їм не загрожує). Невже Євгеній Кисельов не підозрював, кого запрошує до розмови про роль і місце Кобзаря в історії України і чим обернеться словесна дуель далеких від серйозної теми блазнів? Цікаво, чи так само вільно, для гостроти дискусії, він звів би в одному просторі нащадків Пушкіна і Дантеса, Лермонтова і Мартинова? Або, скажімо, чи так само зводив би «на прю» московських політиків — під неприховано іронічний посміх — волелюбний за межами РФ Савік Шустер? Хоча, про що ми питаємо...
