Атака на Президента, або Теорія змови-2

Промовчимо про те, як ділилися і забиралися частоти в деяких телеканалів. Бо в тій конфліктній ситуації неправі обидві сторони. Проте саме дії медіахолдингу, з яким пов’язують бізнес-інтереси Голови СБУ Валерія Хорошковського, стали першим тривожним дзвінком для багатьох журналістів. Тому що рішення судів за позовом юристів цього медіахолдингу і стали спусковим гачком, який породив в Україні рух «Стоп цензура!». Урешті, наприкінці минулого року міжнародні організації зафіксували в Україні відхід від демократичних принципів, а країну виключили зі списку вільних держав.

І цьому посприяли не так гучні заяви опозиціонерів про те, що проти них порушують кримінальні справи, як — свідомі чи несвідомі, не беремося поки що стверджувати, — дії спецслужби.

Просто варто пригадати, як у травні минулого року есбеушник завітав до ректора Українського католицького університету Бориса Гудзяка і пропонував останньому співробітничати із СБУ, щоб студенти не брали участі в акціях протесту. Одразу зауважу: якби такий випадок стався в цивілізованій країні, то керівник спецслужби того само дня подав у відставку і продовжив займатися власним бізнесом, а не доручав його вести дружині. Однак таке можливо лише в цивілізованих країнах.

Не дивно, що водночас спецслужба зацікавилася деякими колегами. У її «приціл» потрапила виконавчий директор «Інституту масової інформації» Вікторія Сюмар. Чому? З яких причин? І досі незрозуміло. Хоча деякі висновки, якщо йти за логікою спецслужбовця, який пояснив версію про замах на життя Віктора Януковича «побудовою логічним шляхом», можна зробити.

По-перше, тиск на Вікторію Сюмар з боку СБУ — форма залякування інших журналістів та їхніх роботодавців. Мовляв, для спецслужби не грає ролі кого переслідувати: незалежних медіаекспертів чи працівників ЗМІ, засновники яких — олігархи.

По-друге, і це, на мою думку, найважливіше, ляльководи (див. «Змова правників») дали команду «агентам впливу» у Службі безпеки України розпочати кампанію з дискредитації Президента Віктора Януковича.

Якщо виходити з цього постулата, то в іншому світлі постануть випадки з російським громадянином, журналістом газети «Коммерсантъ-Украина» Артемом Скоропадським та експертом Фонду імені Конрада Аденауера Ніко Ланге. Особливо з Ланге, якого протримали в аеропорту «Бориспіль» десять годин, не дозволяючи в’їжджати в Україну. Після втручання Берліна інцидент було вичерпано, але осад залишився. Чи не тому офіційний візит глави нашої держави до Німеччини фактично виявився безрезультатним?

Не беруся судити, що стало причиною пильної уваги до російського громадянина, але затримання Ніко Ланге сталося після того, як він доволі критично оцінив у своїй публікації в «Українській правді» сто днів перебування на посаді глави держави. І нехай аналітики Служби безпеки спробують довести мені, що випадок з Ніко Ланге — просто збіг обставин. У такому разі відповім словами засновника МХАТ Костянтина Станіславського, який казав виконавцю ролі Гамлета: «Не вірю!».

Хоча Голова СБУ Валерій Хорошковський і спробував виправдати дії своїх підлеглих на прес-конференції. А газета «Сегодня» присвятила цьому майже цілу шпальту під заголовком: «Ходять самозванці і підставляють СБУ». Керівник спецслужби намагався перекласти вину за ці дії на опозицію і наголосив на тому, що, мовляв, СБУ розслідує понад 500 справ щодо зловживань колишньої влади.

У мене немає сумніву: і цю публікацію Служба безпеки спробує дезавуювати тим, що автор, мовляв, працює на замовлення опозиції. Але вище автор уже звертав увагу на те, що опозиція також причетна до дестабілізації ситуації. І, за великим рахунком, дії силовиків лише на користь опозиції, яка відтак може скаржитися на переслідування за політичними, а не кримінальними мотивами. Однак навряд чи пан Хорошковський погодиться визнати прорахунки спецслужби, яку він очолює. Така вже логіка у працівників, на жаль, не СБУ, а «контори глибокого буріння», як називали у радянські часи КДБ. Що-

правда, чекісти добували не нафту, не газ, а буравили, нівечили людські душі і долі.

Проте, як ми вже писали вище, перші «пограли» мускулами міліціонери. Та невдовзі вони опинилися «в тіні» своїх колег із Служби безпеки України. Особливо після того, як інформаційні стрічки наповнилися різноманітними повідомленнями про ймовірність замаху на Президента країни.

Однак 11 серпня минулого року в Харкові безвісти зник журналіст, головний редактор газети «Новый стиль» Василь Климентьєв. Оглядачі висловлюють думку, що одна з причин того, що сталося, — протистояння у правоохоронних органах. Натякають на причетність до справи і прокуратури, і податкової міліції, і працівників внутрішніх справ. Хоча й не відкидають, що Климентьєву могли помститися за борги.

Але проблема в іншому. Минуло більш як півроку після зникнення колеги. Однак злочин і досі не розкрито, хоча цим випадком перейнялися європейські інстанції, зокрема ОБСЄ.

Натомість правоохоронці стурбовані іншими проблемами. Зокрема, знищенням пам’ятника Йосипу Сталіну в Запоріжжі, який підірвали 31 грудня о 23-й годині 30 хвилин. (Зауважимо: 22 жовтня газета «Дзеркало тижня» повідомила, що напередодні приїзду Президента до Кіровограда в місті пролунало три вибухи: біля будівель прокуратури, суду та міліції. Однак міліція зробила вигляд, що нібито нічого не сталося.) Понад те, 5 січня цього року те, що відбулося в Запоріжжі, кваліфікували як терористичний акт. Правоохоронці в різних регіонах країни заарештували понад десяток осіб, причетних до організації «Тризуб». Проте постає запитання: якщо у Запоріжжі стався теракт, то чому його розслідує міліція, а не Служба безпеки України?

З другого боку, нещодавно запорізький міський голова Олександр Сін заявив, що пам’ятник Йосипу Сталіну не може розглядатися як мала архітектурна форма, оскільки його встановили на фундаменті будівлі. Тим паче його встановлення не було погоджено з архітектурними організаціями. Відтак, зауважив Олександр Сін, якщо пам’ятник знову встановлять, то його все одно зруйнують. У зв’язку з цим постає інше запитання: чому міліція не порушила кримінальну справу проти тих, хто встановив зображення найкривавішого диктатора всіх часів і народів? Чи, інколи з’являється така думка, лаври СБУ в розкритті злочинних намірів проти глави держави не дають спокою Міністерству внутрішніх справ? Чи, може, міліція свідомо працює проти глави держави, щоб він не став Президентом усіх українців, не провів запланованих реформ через дестабілізацію суспільства?

Іншими чинниками не можна пояснити дії працівників міліції наприкінці минулого — на початку нинішнього року. Скажімо, затримання «особи кавказької національності» (трактовка міліціонерів, які затримали колегу. — Авт.) журналіста Мустафи Найєма поблизу редакції «5 каналу» 14 грудня. Не минає й місяця, а міліціонери «відзначилися» тим, що пробували обшукати квартиру письменниці, лауреата Національної премії імені Шевченка Марії Матіос. А заодно — вилучити її книжки у видавництві.

А як потрактувати виступ міністра внутрішніх справ Анатолія Могильова у Верховній Раді 14 січня, коли той звинуватив опозицію, яка, мовляв, готує провокації, щоб пролилася кров у День злуки, аби звинуватити владу? Уже після того, як свято відбулося мирно, він — щонайменше — мав вибачитися за свої слова, а в цивілізованій країні подав би у відставку. Але... Але...

Така поведінка міністра, безперечно, вплинула і на поведінку правоохоронців, які відчули вседозволеність і всесилля. В якій країні сержант автоінспекції, якому держава платить гроші, міг би сказати, що він не розуміє державної мови, і назвати її «телячою»? Так, його звільнили з міліції, але що зробили його колеги трохи пізніше? Автомобіліста, який зафіксував поведінку нахабного автоінспектора, колеги звільненого зупинили (цікаво, незадовго до інциденту було роз’яснення, що без причини автоінспектори не мають права зупиняти водіїв), а потім ще й за-

арештували на п’ять діб. І обласне керівництво внутрішніх справ виправдало їхні дії. Хто ще більше дискредитує нинішню владу загалом і Президента зокрема? Опозиція? Чи все-таки оточення глави держави? Тому й виникло таке порівняння: попи Гапони в міліцейських погонах.

А в тому, що силові дії координуються з єдиного центру, в автора не має жодних сумнівів. Зрозуміло, команди віддає не глава держави, а хтось, хто входить до близького оточення. Хто має — часто чи рідко — доступ до головного кабінету країни і хто може натякнути силовикам, що варто перейнятися тією чи тією проблемою, яка, мовляв, заважає будувати «процвітаючу країну». Хоча насправді він виконує команди ляльководів, яким хочеться, щоб реформи не відбулися, щоб про Україну говорили як про упосліджену країну, де зневажають головні свободи і права людини.

Зрозуміло, щоб довести причетність високопоставлених чиновників до таких дій силовиків, потрібні факти. Однак вони віддають не письмові розпорядження, а тому й залишаються, як мовиться, «за кадром». Але 15 грудня минулого року у Верховній Раді сталася подія, яка змусила замислитися багатьох.

Нагадаю: бютівці вчергове заблокували сесійне засідання парламенту. Так вони намагалися не допустити прийняття Податкового кодексу. Багатогодинна нарада в Голови Верховної Ради результату не дала, і більшість народних обранців покинули стіни парламенту. У залі залишалися представники «БЮТ-«Батьківщини», які закрилися в сесійній залі.

А потім сталося непрогнозоване. Можливо, все-таки прогнозоване для тих, хто стояв за кулісами дійства у Верховній Раді. Представники Партії регіонів, у тому числі ті, хто вже працював у структурах виконавчої влади, але не склав мандат, увірвалися до зали і жорстоко, іншого слова не можна використати, побили бютівців. (Щоправда, чомусь Генеральна прокуратура, попри заяви покривджених, зреагувала доволі мляво і жодної кримінальної справи не порушила. Що, до речі, й дає змогу багатьом закордонним інституціям, у тому числі владним, говорити про вибірковість українського правосуддя. Мовчать, будьмо відвертими, і потерпілі. Хоча в перші дні доволі активно показували телеглядачам свої травми.)

Цікаво, що штурм сесійної зали відбувався доволі показово: у присутності журналістів. А тому одразу закралася думка, що це — спецоперація, спрямована не так на залякування опонентів, як на зовнішнього споживача, який міг переконатися у згортанні демократії в Україні. Напевно, ті, хто стояв за спецоперацією, до деякої міри досягли поставленої мети. Однак дії в парламенті окремих народних депутатів із Партії регіонів насторожили багатьох, у тому числі і прихильників Віктора Януковича, які зрозуміли: щось не те відбувається «в Датському королівстві».