Хоч українців наразі немає серед лауреатів Нобелівської премії, але свій внесок у фонд Нобеля вони робили ще за його життя. У тому числі галичанин Сильвестр Півторак, який на початку минулого століття придбав паяльну лампу з написом «Nobel 1913». Ця реліквія довго зберігалася у родині Півтораків, аж поки нещодавно внук Сильвестра Роман передав її до музею Міжнародного інформаційного Нобелівського центру, що у місті Тамбові Російської Федерації.

 

Виносили за дужки те,що роз’єднувало

«Не шкода було розлучатися?», — запитую Романа Євстахійовича, директора вищого професійного училища №4, що у Тернополі, заслуженого працівника освіти України. «Чому ні? Це ж пам’ять про діда, — відповів. — Але в музеї її побачать тисячі людей, а в мене вдома — десятки». Так з лампи Нобеля почалася цікава розмова про історію одного роду, у якій, мов у дзеркалі, відбилася наша непроста минувшина.

— Мені довелося бачити список гетьманського козачого полку 1547 року, де значиться прізвище Півторака з Волині. Не можу стверджувати, що це моє безпосереднє коріння, хоч наші землі тоді вважалися волинськими, — розмірковує мій співрозмовник. — Вважаю себе українцем, хоч мої бабусі і по матері, і по батькові були польками. Проте я ніколи не чув, щоб у родині була якась неприязнь чи докори на національному підґрунті. Доки у моєму селі Соколові Теребовлянського району діяв костел, мама ходила до нього, закрили — разом з батьком почала ходити до церкви. До речі, мій дід Сильвестр Півторак був одним з її фундаторів.

Дерев’яне приміщення храму згоріло у Першу світову. Селяни зробили тимчасове з житніх снопів і кукурудзянки, там і молилися. Село спивалося, навіть жінки заглядали до корчм, яких було аж сім. Про це дізнався митрополит Андрій Шептицький. Можливо, із слів Йосифа Сліпого, котрий родом з цих країв. Колишній сотник УГА Андрій Гумницький після закінчення семінарії отримав благословення Шептицького, який сказав: «Їдь в село, будуй церкву, рятуй людей». У Соколові отець Андрій зустрів Сильвестра Півторака, з яким разом служили у січових стрільцях. Він став його надійним помічником у всіх добрих починаннях. Організували хор, оркестр, народний театр, «Просвіту». Їздили з виставами селами, а зароблені кошти віддавали на спорудження храму. Свій внесок робила рільнича спілка, яку очолював Сильвестр Півторак. Якщо вдавалося заробити зайву копійчину, її також віддавали на спільну справу. Церкву відбудували, а заодно відродили духовність, мораль, національну гідність. До 1939-го проблема пияцтва у селі відпала.

Діда по матері Онуфрія Паласюка громада сусіднього села Сокільники обирала своїм головою (тоді казали війтом) і за Польщі, і за радянських, і за німців. Свого часу він був фельдфебелем австро-угорської армії, брав участь у Першій світовій війні, на якій його тяжко поранено, заслужив бойові нагороди.

— А ми на двадцятий рік незалежності нетерпимі один до одного, все ділимося за партійною, конфесійною приналежністю, — гірко констатує Роман Півторак. — Наша родина велика і дружна. У батька з матір’ю було одинадцятеро дітей. Завжди на храмове свято восени з’їзджалися до рідного села, гостювали, забавлялися. Вперше (надіюсь, і востаннє) пересварилися через політику у 2004-му під час президентських виборів. І хоч час усе згладив, але осад залишився. Мабуть, наші предки були розумнішими, коли виносили за дужки людських стосунків те, що їх роз’єднувало.

Двічі побував у тюрмі, хоч не був злочинцем

Австро-Угорщина не дуже утискувала українців. За Польщі стало гірше. Забороняли «Просвіту», українські пісні, глузували з вишиванок, принижували... Було це 1932-го. Батько Романа Півторака Євстахій разом із своїм другом Юрком Лопатинським напередодні Дня Конституції Польщі розмалювали встановлену з цієї нагоди фігуру жовтими і синіми барвами. За це хлопців заарештували і доправили до тюрми у Чорткові. Їм загрожувало п’ять років неволі. Сильвестр Півторак звернувся по допомогу до отця Андрія Гумницького, який попросив заступництва когось з вищої церковної ієрархії, можливо, й Андрія Шептицького. Хлопців взяли на поруки.

Євстахієві Півтораку довелося ще раз сидіти у Чортківській тюрмі. Вже за радянської влади. Як пішов на фронт 24 червня 1941-го, залишивши дружину й сина (донечка народилася через кілька місяців), то повернувся 46-го. Відступав, обороняв Київ. Потім згадував, що були ненавчені, дехто зброю у руках не вмів тримати, гинули масово, особливо під Києвом. «Ти не громадянин СРСР, не складав присягу, вертайся додому, бо загинеш», — напучував молодого галичанина один з командирів, який дуже добре до нього ставився. В того й думки такої не було. І Господь його беріг. Потім Сталін наказав «західняків» з фронту зняти — не довіряв їм.

Так Євстахій опинився на танковому заводі у Нижньому Тагілі. Там зустрів рідного брата Стефана, якого з тієї ж причини зняли із Смоленського фронту. Народний артист Дмитро Гнатюк також у той час працював на танковому заводі. Директор доручив йому організувати хор. До нього Гнатюк залучив братів Півтораків. Про це уславлений співак якось згадував у розмові з Романом Євстахійовичем. Воістину світ тісний. Працювали по 16—18 годин на добу і ще знаходили сили співати. Голодували. Видавали машинне масло змащувати деталі, а вони економили, аби хліб ним скропити. Батько потім казав: «Одна була думка: наїстися і померти». Потім він не раз супроводжував танкові колони на фронт, спостерігав як «тридцятьчетвірки» поводяться у бою, що треба удосконалити. Весь 43-й рік Євстахій Півторак був на фронті, брав участь у визволенні України. Вже з Черкащини його відкликали на завод. Потім знову з танковою колоною на фронт, учасник штурму Берліна. Після закінчення війни — робота на заводі, де обіймав інженерну посаду. Коли окремі цехи перевели до Жданова (тепер Маріуполь), відправили його туди. Відпросився у відпустку (рідні до 44-го не знали, чи живий). Приїхав: дружина, двійко дітей, міцна хата, яка одна з небагатьох вціліла у війну. Вирішив залишитися.

За непослух його заарештували і запроторили у ту ж тюрму, що й за Польщі. Щоправда, невдовзі випустили: все-таки фронтовик. Того ж року Євстахія обрали секретарем сільради. Рідний брат Мартин секретарював у сусідньому селі. Потім батько збудував млин і до кінця своїх днів мельникував.

Історія має відстоятися

Невигойний родинний біль — батькові брати Петро і Мартин. Петро батракував у Німеччині, після війни потрапив до англійської зони і виїхав до Великобританії. Що з ним сталося далі — невідомо, потім хтось переказував, що земляки молилися за упокій його душі. Доля Мартина ще трагічніша. Перед війною він став членом ОУН. Його призначили відповідальним за медичну службу підпільників у Підгаєцькому районі, був добрим організатором, справжнім патріотом. У 1944-му, вже за радянської влади, Мартина Півторака обрали секретарем сільської ради. Вчорашні соратники йому цього не простили. Вночі четверо (серед них і троюрідний брат) викликали хлопця з хати, вивели в поле і наказали копати собі могилу. Коли викопав, били палицею по голові і живцем закидали землею. Згодом у п’яній компанії згадували, мовляв, Мартин дужий був, ще довго земля ворушилася.

Роман Євстахійович кілька разів шукав могилу дядька, з учнями перекопав землю у тому місці, де, за свідченнями, він знайшов смерть. На той час ще були живі ті, хто його катував, але навідріз відмовилися показати місце загибелі. Так і не знайшов. І це його гнітить, особливо у поминальні дні, коли обходять могили рідних, а Мартинової немає.

Історик за фахом, він вважає, що маємо обережно підходити до відбору фактів та імен, які хочемо уславити. В жодному разі тут не повинно бути адміністрування методом указів чи судових рішень. З часом особистість або набирає значних рис, або відходить у минуле. Справжні герої мають об’єднувати, а не роз’єднувати Україну. Ми ж дочасно влізли в ту частину нашої історії, яка не відстоялася. Ще живі люди, які знають одну й іншу сторони цієї боротьби. Для одних вона була героїчною, для інших — ганебною. Настане час, коли суспільство і наука дадуть відповіді, що це було: геройство чи щось інше. Історія — найкращий суддя. І ми маємо винести з неї уроки, а не знов і знов зводити між собою мури.

Перекинути місток до нащадків

Роман Євстахійович сповідує лівоцентристські погляди і ніколи від них не відмовлявся. Навіть коли за це його переслідували, заважали працювати. Було, вдавався і до голодовки. Ліва ідея, каже він, була дуже популярна у Галичині на початку минулого століття, її сповідували Іван Франко, Михайло Грушевський. І сьогодні вона відроджується. На останніх виборах до місцевих рад партія «Справедливість», обласний осередок якої він очолює, показала непогані результати. На Тернопільщині за неї проголосували більше трьох тисяч виборців. Хоч як дивно, але партія Станіслава Ніколаєнка найкращі результати мала саме у західних областях: Тернопільській, Львівській, Чернівецькій. Ніколи олігарх не стане товаришем робітникові. І люди починають це усвідомлювати, тому політична палітра, пророкує він, в Україні невдовзі зміниться.

Якби всі ліві були такими, як Півторак... Директором училища він став дванадцять років тому. Нині це один з найкращих навчальних закладів будівельного профілю в Україні. І єдиний, який має ліцензію Міносвіти на підготовку молодших спеціалістів. Створено найсучаснішу базу, сформовано потужний колектив викладачів і майстрів. Важливо, що тут готують не лише кваліфікованих фахівців, а й дбають про їхній духовний, культурний розвиток.

Окрема сторінка — відродження козацтва. На справжнє свято перетворюється урочисте посвячення у козаки, учні досліджують славні сторінки українського козацтва, стрілецтва, доглядають могили. Роман Євстахійович був одним з натхненників Всеукраїнського фестивалю козацької пісні «Байда», що багато років відбувався у Тернополі, Вишнівці — родовому гнізді засновника Запорозької Січі. На нього приїжджали колективи з різних куточків України і з-за кордону. Тепер постановою Кабміну припинено підтримку козацького фестивалю. Зекономимо 15—20 тисяч гривень, а втратимо набагато більше. Друге дихання завдяки Роману Півтораку отримала Всеукраїнська літературно-мистецька премія імені братів Лепких, яка кілька років не присуджувалася. Як заступник голови оргкомітету, знайшов кошти для фінансування, а головне — зумів надати премії істинного звучання, коли її отримують особистості всеукраїнського масштабу, а не випадкові люди, як це траплялося раніше.

Рідній землі повернуто ім’я Михайла Паращука, видатного скульптора, архітектора, будівельника. Уродженець Тернопільщини, він багато літ жив і творив у Болгарії, де й похований. По крупинках збирали в училищі відомості про славетного земляка, аби дозволили навчальному закладу присвоїти його ім’я. В цьому багато допоміг тернопільський журналіст і краєзнавець Михайло Ониськів. На приміщенні головного корпусу встановили меморіальну дошку, збирають матеріали для музею Михайла Паращука. Роман Євстахійович ініціює також питання про перезахоронення його праху в Україні. Він був у Болгарії на цвинтарі, де похований скульптор. Вразило, що його погруддя вкрали, як вкрали барельєф Михайла Драгоманова (до речі, роботи Паращука), їх поховано фактично в одній могилі, яка нині занедбана. На рідній землі поховання цих видатних українців хоч буде кому доглянути.

Він дорожить кожною річчю, що дісталася від батьків і дідів. Береже дідові цісарські і батькові радянські бойові нагороди, крісло, у якому любив сидіти батько, старовинну лампу, зроблену у Будапешті, два горнятка з написом «Прага.1906 р.», тарілку, виготовлену у м. Підгайцях 1912 року. У діда Сильвестра було кілька десятків книг — на той час справжнє багатство. Залишилось два церковні стародруки, датовані 1704 і 1731 роками. Є чимало документів, свідоцтв, фотографій. Вистачило б експонатів на домашній музей. Мріє написати книгу про свій рід. Та не менш важливо перекинути місток до нащадків, щоб не забували свого коріння. Роман Євстахійович має намір довірить цю справу онучці Олесі. Дівчинці десять років, але вона до всього цікава: історії, мандрівок, мистецтва, затамувавши подих, слухає розповіді дідуся «як колись було».

Уся наша історія зіткана з таких ось сторінок: героїчних, трагічних, суперечливих... Як з пісні не викинути слів, так із минувшини не вирвати сторінок. Хто сказав, що нашій Незалежності лише двадцять? Нею снили, за неї боролися багато поколінь українців. Велика ріка живиться маленькими потічками. Не замулюймо їх, бережімо пам’ять про свій рід. Від того будемо сильнішими. Кожен зокрема і всі разом.

Тернопільська область.

Фото автора.