Виростити можна все. А продати...

Ось уже добрий десяток літ молоко — чи не єдине джерело заробітку для тисяч селянських родин. Там, де панує безробіття, отримати копійчину тільки й можна, що на продуктах тваринництва. Однак весь цей час не вщухають скарги людей: заготовачі збирають продукцію за дуже низькими цінами.

Справді, на ринку літр молока коштує шість — сім гривень. Це без усяких накруток переробників та націнок торгівлі — тобто точнісінько та сама сировина, котру в селі приносять на заготівельні молокопункти. Але хіба на місцях хтось коли-небудь чув про таку вартість?

Нинішня зима особливо подивувала власників худоби. Адже був час, коли влітку ціна перевищувала три гривні за літр. Зате в холоди, коли надої невисокі, і кількість молока помітно зменшується, ціни на молоко стрімко впали, тож багатьом доводиться задовольнятись і двома гривнями за літр. Як же селян не охопить розпач, коли це втричі менше від реальної ринкової вартості?

Якби ж то мова йшла лише про лишки у селянській господі. Насправді саме домашні господарства стали чи не основним постачальником для молочної промисловості. На переробні підприємства області торік надійшло понад 302 тисячі тонн молока та молочних продуктів, і при цьому майже три чверті закуплено саме у населення. А тепер для порівняння ще кілька цікавих цифр. Від сільськогосподарських підприємств продукція закуплялась в середньому по 2,9 гривні за літр, зате від населення — по 2,2 гривні, причому за останньою середньою цифрою стоїть чимало сіл, де купували значно дешевше.

Чому ж селянин і тут опинився у значно гіршій ситуації, ніж той же фермер чи власник господарства? Є традиційне пояснення — якість сировини. Статистика свідчить, що майже 98 відсотків прийнятого від сільськогосподарських підприємств молока має перший ґатунок. А от, мовляв, «домашнє» молоко відстає за цими показниками, не відповідає виробничим стандартам, тому і ціна така низька.

Не знаю, чи знайдеться багато людей, готових посперечатись, що молоко, сир та сметана, куплені у бабусі на базарі, гірші за смаком, якістю, жирністю, бактеріологічними показниками, а головне — за вмістом різних хімічних домішок від тих, які пропонує молокозавод. Але це лише побутове спостереження. А от вести дискусії на науковому рівні практично неможливо. Бо хто, де і як проводить порівняльні аналізи? Зрештою, хто зацікавлений відстоювати інтереси здавача молока, якщо спостерігається зовсім інша тенденція — зберегти дешевий сировинний сектор. І стосується це не тільки молока.

Напевно, багатьох здивувала ця фраза: як можуть бути низькими заробітки на м’ясі та ковбасах, котрі у наших магазинах, як кажуть фахівці, коштують дорожче, ніж у багатьох значно заможніших країнах? Так то в магазинах. А спитайте, скільки заробила на своєму кабанцеві селянська родина.

Нині на ринку деякі види сала можна купити за 4 — 6 гривень за кіло. Це ж за півсотні ледь не чверть свині виходить. А годувати, доглядати за нею потрібно майже рік. От і спробуй розбагатіти.

Відвезти сало чи м’ясо на базар відважуються лише окремі господарі. Переважна більшість якщо і продає, то в основному заготовачам, що регулярно з’являються у глибинці. Вони ж як і дають на гривню—дві більше, то це за кілограм живої ваги, котра включає і найдобірніше м’ясо, і всякі делікатеси. Так що і тут сильно не виграєш.

Статистика свідчить, що серед усіх продуктів, що торік продавались на міських ринках області, майже дві третини становив оборот від продажу м’яса, сала, птиці. При цьому обсяг продажу зріс, але ціни впали. Покупець цьому може тільки радіти. А у сільгоспвиробника — одні проблеми. Бо   порівняно з позаминулим роком знизилися середні ціни на м’ясо, а на сало впали майже на 23 відсотки. І можна не сумніватись, що в одвічному ланцюжку виробник — закупівельник — продавець найбільше втратив саме перший.

Хоча б якої якості у нього  був товар, він не диктує ціни, а змушений лише погоджуватись із тим, що йому пропонують. Але так вже заведено, що особливої щедрості до селянина ніхто не виявляє.

Минулий уряд спробував завести мову про облаштування забійних та заготівельних пунктів для м’ясної сировини. Але новація тільки налякала селян. Поза сумнівом, для переробника і споживача наявність таких пунктів пішла б тільки на користь, бо вони могли б гарантувати певну якість продукції. Але що від цього міг виграти товаровиробник? Хіба що зайвий головний біль, бо одразу виникала проблема доставки, збирання необхідних довідок та оформлення документів.

Втім, навіть ця ідея виявилась мертвонародженою. А що вже говорити про створення справді дієвої системи, в якій виробник почувався би рівноправною складовою бізнесу. І нічого тут особливого навіть придумувати не потрібно. Можна просто скористатись досвідом багатьох країн, де основу м’ясної галузі складають сімейні фермерські господарства. При цьому внутрішній ринок облаштований так, що такий виробник може напряму, без усяких посередників, доставляти своє м’ясо у магазини. Але спробував би поткнутись наш селянин із своїм кабанчиком чи гусочкою до супермаркету. Смішно навіть звучить, чи не так?

Формально будь-кому, хто виростив на своєму городі добрий урожай, є, де його продати. Якщо на ринку навіть не матимеш свого постійного місця, то десь збоку біля прилавка із відром картоплі чи торбинкою з квасолею можна прилаштуватись. Але ж потенціал «домашнього» городу значно більший.

Де сьогодні вирощується вся городина? Звісно, саме там. Бо ні цукровий магнат, ні виробник зерна за такі дрібниці не береться. Торік господарствами населення в області було вирощено понад мільйон тонн картоплі та понад 200 тисяч тонн овочів. Цього з лишком вистачає, щоб нагодувати не тільки всю область, а й сусідні. Та біда в тім, що ми так і не змогли створити механізм, коли б всі ці продукти були зібрані, збережені й продані на внутрішньому ринку. Натомість добре відлагодили механізм, коли подібний товар масово завозиться з-за кордону.

Виходить, чужого селянина ми з радістю готові дотувати із власного гаманця, зате своєму селу відмовляємо в усьому. Чому ж так?

Напевно, у всякій економічній задачі відповідь слід шукати: кому це вигідно. Уявімо, що в державі запрацювала б чітко організована заготівельна система, де, з одного боку, контролювалася б якість сировини, з другого — гарантувалася б відповідна заготівельна ціна. Тут і покупець був би задоволений, бо мав би екологічно чисту продукцію, і селянин, котрий добре знав би, що разом із урожаєм на його городі підростає свіжа копійка.

А хто у виграші сьогодні? Імпортна городина стала паличкою-виручалочкою для бюджету, котрий, не вкладаючи ні гривні у вітчизняне сільгоспвиробництво, має гарантований дохід від ввізного мита. Та ще й посередник, у якого від збільшення ввезеного зростає прибуток. Хіба ж поступиться він своїми доходами на користь селянина?

От і виходить, що дорога до базару, якщо тільки її не перемело, прийшов автобус та вистачило сил доїхати, відкрита кожному селянину. А от на шлях до ринку, де крутяться справжні гроші, йому вже зась. Там правлять бал інші.

 

Хмельницька область.