Утворення держави Україна принесло для Донеччини і позитивні наслідки, і болючі проблеми, що їх протягом двадцяти років вирішити не вдалося. Про це свідчить приклад хутора Виселки в Амвросіївському районі, що не позначений на картах. Назва цього населеного пункту стала відома після того, як мешканці хутора попросилися до... складу Росії. Свого часу міждержавний кордон пройшов просто через колишнє село Олександрівку. Більша частина мешканців — на російській території. На українській живуть чотири десятки осіб. Аби сходити на пошту чи до магазину, потрібно перетнути кордон. Пропускний пункт — тут же. Тому навіть за хлібом селяни ходять із паспортом. Там, за шлагбаумом, — медпункт і найближчий цвинтар. У мешканця Виселок Юрія Тютюнника город розташований на території двох держав. Не встигнеш озирнутися — і ти вже порушник кордону.

 

Наприкінці минулого року після україно-російських консультацій у Москві домовилися про цілодобову роботу пункту пропуску. Раніше мешканці хутора скаржилися, що прикордонники чергували лише до 20-ї години. Тож засиджуватися в гостях у родичів чи знайомих по той бік кордону було небажано.

Справедливості заради варто зазначити, що така абсурдна геополітична ситуація — одинична.

Область постарішала та втратила майже мільйон мешканців

Донеччина залишається найгустонаселенішою областю України, проте якщо в 1991 році тут мешкали 5347 тисяч осіб, то в 2011-му — 4433 тисячі. Тобто протягом двадцяти років область втратила майже мільйон мешканців. Серед причин — міграція населення та перевищення кількості померлих над кількістю новонароджених.

«Найнижчий рівень народжуваності було зафіксовано у 2001 році, коли на світ з’явилося трохи менш як 30 тисяч дітей, — розповів начальник Головного управління статистики в Донецькій області Олег Зелений. — Після цього аж до 2008 року включно народжуваність зростала — до 44,4 тисячі малюків. У 2009-му почався новий спад. Причому в Україні в цьому році ще тривало зростання, але в Донецькій області зафіксовано «мінус».

Фахівці пов’язують це із кількома чинниками. Покоління від 20 до 30 років нині менш численне, ніж покоління, на десять років старше. Крім того, на планах донецьких родин позначилася економічна криза. В управлінні статистики запевнили: якщо в першому півріччі 2009-го темпи народжуваності ще зберігалися, то у другому півріччі цього самого року лелека прилітав значно рідше — у повній відповідності з темпами падіння виробництва. Така тенденція виразно окреслює рису, притаманну саме Донеччині: будь-які потрясіння в економіці чи політиці країни позначаються на умовах життя мешканців області більше, ніж в інших регіонах — через залежність від роботи провідних галузей.

За двадцять років область різко постарішала: якщо в 1991-му частки осіб, молодших працездатного віку, та осіб, старших працездатного віку, були приблизно рівні — по 22 відсотки, то торік на кожну особу працездатного віку та молодшу припадало по два пенсіонери. 

«Дива» та «жахи»

Директор екоцентру «Бахмат» Володимир Березін водить екскурсії на зруйновані заводи і промислові звалища. Такими вояжами цікавляться здебільшого іноземці. Хоча й наші люди не відмовляться подивитися на місця, де над рештками цеху висить гасло «Наша мета — комунізм!». Таких екзотичних місць в області предостатньо, хоча бізнес активно освоює нові території. Костянтинівка, Торез, Сніжне — у містах є куточки, які могли би слугувати декораціями для фільмів-катастроф. Недаремно знімати картини про Чорнобиль французькі та російські митці приїздили до Дебальцевого. Кажуть, деякі будинки та квартали просто «застигли» у 80-х роках.

В економіці «дно» припало на 1998 рік: багатомісячні затримки зарплат і пенсій, страйки та голодування, процвітання бартеру, позбавлення дотацій вугільних підприємств. Сприятлива економічна кон’юнктура, передусім для металургів, за словами Олега Зеленого, призвела до зростання виробництва аж до 2007 року. Після чого вже у другому півріччі 2008-го галузь охопила криза. Подолати її наслідки не вдалося й досі. «Для досягнення докризового рівня області потрібно збільшити виробництво на 20 відсотків», — підкреслює начальник управління статистики.

А от еколог Володимир Березін вважає позитивним той факт, що область позбулася частини шкідливих виробництв. «У 1991-му область працювала на СРСР, і після того, як СРСР зруйнувався, багато заводів втратили ринок. Наприклад, у Костянтинівці закрилися дві третини підприємств. Але це не головні зміни. Наприкінці своїх екскурсій я завжди приводжу гостей до регіонального ландшафтного парку Клебан-Бик. Хочу показати, що в Донецькій області не лише труби й цехи, а й чудова природа, яку потрібно берегти. Тому мій тур так і називається — «Дива та жахи Донбасу. У нас є чим шокувати — і в гарному, і в поганому розумінні».

Регіон, який дає близько 40 відсотків обсягів промислових викидів в Україні, бореться за збереження куточків природи. Саме протягом останніх двадцяти років зростав заповідний фонд області: сьогодні він становить майже 85 тисяч гектарів — трохи більш як 3 відсотки території області. В області є 110 об’єктів природно-заповідного фонду. 

Ще один позитивний результат кризи радянського виробництва — поштовх до розвитку приватного підприємництва в деяких містах та районах області. 

І все ж за двадцять років Донеччина не стала регіоном, який виробляє високоінтелектуальну продукцію: 65 відсотків обсягу виробництва забезпечують металурги. «Металургійні підприємства активно орієнтуються на експорт, причому левова частка експорту чорних металів — напівфабрикат: квадратна заготовка та сляби, — коментує перший заступник начальника обласного управління статистики Лариса Мішина. — Так само на «закордон» здебільшого працюють найбільші машинобудівні підприємства. Метал із області відправляється переважно до Азії, продукція машинобудування — до Росії. Тобто дві провідні галузі в економіці області дуже залежні від ситуації на зовнішніх ринках».

Шахтарські страйки: від мила й ковбаси до імпорту «чорного золота»

Термін «шахтарська столиця» стосовно Донецька сьогодні — не більш ніж епітет. Видобуток вугілля за двадцять років скоротився вдвічі. А торік до області навіть завезли 6 мільйонів тонн вугілля. Для сучасного бізнесу це виявилося вигідніше, ніж видобувати «чорне золото» на місці.

Про роль шахтарських страйків в історії країни писали багато. Проте мало хто зазначає, що на перших порах вимоги учасників акції були суто економічні. Кінець 80-х — це були роки суцільного дефіциту, ходили талони на цукор, мило, пральний порошок. І хоча шахти завжди забезпечувалися краще, ніж країна загалом, настали дні, коли гірники перестали отримувати мило для лазні й копчену ковбасу для «тормозка». Це і стало останньою краплею, після чого шахтарські каски застукали на площі перед облвиконкомом.

Після того, як влада пішла на поступки страйкарям, гірники відчули свою силу. Наступного, 1990 року, вони вже страйкували, вимагаючи виключення із Конституції статті про керівну роль Комуністичної партії. Крім того, політики побачили, що шахтарів можна використовувати як протестний електорат. В 1993-му гірники Донбасу вимагали одночасної відставки Президента, уряду і парламенту. Тодішній Президент України Леонід Кравчук пішов на дочасні вибори. В 1996-му, коли керівником Донеччини був Володимир Щербань, шахтарський страйк був частиною його боротьби із тодішнім головою уряду Павлом Лазаренком.

Сьогодні на шахтах діють кілька гірницьких профспілок, і про єдність гірників, яка колись налякала керівництво Радянського Союзу, не йдеться. Крім того, масштабний шахтарський страйк неможливий і через те, що форма власності у вугільній галузі змінилася. Якщо раніше колективи державних підприємств відчували себе господарями шахт, то тепер — найманими робітниками, які побоюються втратити єдине місце роботи. Адже половина всього вугілля в Донецькій області тепер видобувається на приватних вугільних підприємствах.

Каналізацію мають лише п’ять відсотків сіл

Обіймаючи провідні позиції за рівнем промислового виробництва, Донеччина посідає останні рядки за індексом людського розвитку. Погана екологічна ситуація, низька якість комунальних послуг, відсутність доступної медичної допомоги — все це впливає на рівень життя громадян. Останнє двадцятиріччя відкрило перед мешканцями області чимало нових можливостей, проте позбавило колишніх соціальних гарантій. Для того, щоб отримати квартиру від держави в 1990 році, громадянину потрібно було стояти в черзі в середньому 12 років. Щоб отримати в 2010-му — близько 50 років. Цифра середня, оскільки враховує і «першочерговиків», і тих, кому житло належить поза чергою. 

Разом із обов’язком забезпечувати громадян житлом держава склала із себе і функцію управління житлово-комунальним господарством. Ще раніше промислові та сільгоспгосподарства відмовилися утримувати соціальну сферу. Як наслідок — сьогодні централізоване водозабезпечення має лише третина сіл області, каналізацію — менш як 5 відсотків, стільки само сільських населених пунктів користуються газопроводом. Тож блага цивілізації залишаються недоступними для значної частини мешканців Донеччини.

А от новою тенденцією стало переведення шкіл Донеччини на українську мову навчання. І якщо на початку 90-х доводилося пояснювати переваги таких навчальних закладів, то через деякий час уже самі батьки прагнули віддати дитину саме до українського класу — для того, щоб згодом школяр мав більше можливостей для якісної освіти. Нині із 692 шкіл області дві третини мають українські класи. Повністю україномовні — 156 шкіл.

Дедалі більше людей почуваються українцями

А як змінилися люди за ці 20 років? Це запитання я поставила кільком експертам.

Євген Копатько, керівник соціологічної компанії «Research & Brandіng Group»:

— По-перше, змінилися не лише донеччани — змінилася вся Україна. По-друге, у нас відбулося радикальне зміщення ціннісних орієнтацій і позицій. Третє — залишилася досить висока, порівняно із мешканцями інших регіонів, ностальгія за минулим. Варто відзначити, що більшість донеччан були і залишаються патріотами свого краю. Так, вони ідентифікують себе як українців, але насамперед — як мешканців Донбасу. Для них важливі якісь цінності минулого, які на ментальному рівні підтримують людей. Останніми роками деякі із цих цінностей девальвувалися — наприклад, цінність праці набагато нижча, ніж двадцять років тому.

На початку 90-х ідеологію незалежної України формували вихідці з інших регіонів, тоді як Донбас усі ці роки забезпечував економічне підґрунтя незалежності. І те, що сьогодні представники краю обіймають посади в керівництві державою, з одного боку — символічно, з другого — народжує певні очікування. Зокрема, мешканці регіону очікують на якісь зміни в гуманітарній сфері, розраховують, що при цьому зміниться ставлення до мови, до цінностей нашого минулого.

Володимир Березін, директор екоцентру «Бахмат»:

— Від радянських часів нам залишилися низька активність та апатія мешканців області. Додам сюди й деморалізацію, втрату життєвих орієнтирів після розпаду Союзу. Але хоча б що казали, за ці двадцять років дедалі більше людей ідентифікують себе як українців. Це брехня, що на Донбасі хочуть розділити країну. Такі настрої є, але їх мало, нове покоління дивиться на ці речі зовсім по-іншому. І ще одна важлива зміна — можливостей для молоді стало набагато більше. Можна поїхати на навчання чи стажування за кордон, можна спілкуватися із колегами з різних країн. Потенціал величезний.

Василь Василенко, народний артист України, головний диригент Донецького національного академічного театру опери та балету імені А. Солов’яненка:

— Донеччани змінилися на краще. Ми виховали ціле покоління освічених і вдумливих глядачів. І хоча за вісім років на жодну прем’єру не отримали бюджетних грошей, театр зумів підняти рівень і балету, і опери — силами таких ентузіастів, як директор театру Василь Рябенький, художній керівник, народний артист України Вадим Писарєв, як заступник художнього керівника Валерій Стасевич. Де Голль підняв Францію завдяки тому, що всі акценти змістив у бік культури. Французи казали: «Нас утримує в державі культура, мова і жінки». Культура повинна бути інструментом політики. Сьогодні в ранг державної політики введений спорт, а культура має остаточний принцип. Тоді як саме мистецтво — найбільш конвертована в світі валюта. Нам не потрібно стояти на порозі Європи — за рівнем культури ми вже там.

У цеху Новокраматорського машинобудівного заводу. Левову частку продукції машинобудування відправляють на експорт.