Цивілізаційна модель взаємовідносин між державою, роботодавцями і найманими працівниками, виражена в ідеї соціального партнерства, спрацювала в Україні за принципом: якщо вас учили, це не значить, що ви навчилися, або «Примусь дурня Богу молитися, то він і лоба розіб’є».
Якщо говорити серйозно, то впродовж років трансформації з одного суспільного ладу в інший, а це вже 20 років, працюючий робітник постійно відчуває на собі тиск, перебуває в депресивно-тривожному стані. Оскільки він не знає, що з ним буде завтра, чи працюватиме за спеціальністю і чи працюватиме взагалі?
Вочевидь, що склалася ситуація, коли партнерство підмінене реальним тиском на працівника з боку роботодавця та нерідко і з боку держави. Держава залежно від урядової політики, а урядів за цей час змінилося вже більше десятка, здебільшого об’єднується в своїх діях з роботодавцями.
Здавалося б, інтереси працівника мали захистити професійні спілки. Але багаторічна практика показала, що профспілки у своїй діяльності лише формально зайняли нішу суб’єкта соціального партнерства, але, на жаль, по суті не виконують своєї основної ролі, а значить, відповідно не виправдовують соціального запиту суспільства.
Тут є об’єктивні та суб’єктивні причини. Такою об’єктивною причиною є те, що профспілки не мали напрацьованої практики обстоювання інтересів людини праці. За радянських часів, коли держава мала патерналістський характер функціонування, тобто батьківського піклування про усі категорії працюючих і непрацюючих громадян, профспілки відповідали за святкові демонстрації, розподіл санаторно-курортних путівок та формально контролювали розподіл житла. Арбітром у стосунках адміністрації з робітниками, якщо в них виникали конфліктні ситуації, виступала, як правило, партійна система.
З розвалом Радянського Союзу відбулися кардинальні зміни в суспільному ладі. Змінилися форми власності. Засоби виробництва від держави перейшли до рук приватного власника — роботодавця. Робітник почав продавати свою робочу силу вже не державі, а власнику підприємства, який встановлював свою ціну. Зрозуміло, що після катастрофічного падіння виробництва у 1993 році та зростання безробіття, яке і сьогодні, за оцінками Міжнародної організації праці, становить в Україні близько 10 відсотків, ціна робочої сили встановилася принизливо невисока. Така, що не дозволяє працюючому громадянину відчувати себе економічно вільним, вирішувати життєві завдання. А економічна свобода є чи не найважливішою складовою демократичного розвитку держави. Продаючи свою робочу силу, абсолютна більшість працівників у нашій країні не в змозі придбати собі житло, автомобіль, забезпечити свою сім’ю матеріально, виростити дітей, дати їм належну освіту. Переважна більшість українських сімей 70 відсотків своїх доходів витрачає на продукти харчування, що є ознакою бідності населення. Тобто спостерігається грубе порушення конституційних гарантій держави в частині права громадян на гідний рівень життя, пристойне житло, працю та належну її оплату. Середня заробітна плата в Україні коливається в межах двох тисяч гривень. Вчителі, лікарі, які мають вищу освіту, отримують нижче середньої оплати праці по країні або менше двірника у Києві. Власник засобів виробництва, переслідуючи інтерес отримання доходу, як правило, намагається підвищити ці доходи саме за рахунок низької ціни робочої сили.
Така ситуація, за якої відсутня рівновага між інтересами робітників і роботодавців, підриває соціальні основи держави, неминуче веде до соціального конфлікту.
Профспілки України поки що не освоїли практику реального захисту інтересів працюючих громадян, не змогли реалізувати політику співпраці в режимі соціального партнерства. Натомість, маємо дії, які інакше, як загравання із роботодавцями назвати неможливо. Ухвалений в першому читанні Трудовий кодекс є простою передачею роботодавцю права вирішувати все: встановлювати 12-годинний робочий день, правила внутрішнього трудового розпорядку, видавати накази, розпорядження, приймати рішення самостійно без участі профспілок, а значить, відмовитися від укладання колективних договорів. Роботодавець отримує право в односторонньому порядку, без будь-якої третьої сторони (профспілок або навіть суду) визначати особисту матеріальну відповідальність найманого працівника або групи працівників. І лише коли Союз жінок України «За майбутнє дітей» спільно із 21 громадською організацією звернулися до Голови Верховної Ради України, до всіх груп і фракцій, цей законопроект був знятий з розгляду в другому читанні. А після звернення до Президента України у грудні 2010 року проект Трудового кодексу було відкликано та відправлено на доопрацювання. І це не випадково. Так була продемонстрована роль громадськості у прийнятті доленосних законів.
Сьогодні у багатьох галузях економіки сформувалися альтернативні професійні спілки, що свідчить про недовіру кваліфікованих працівників своїм офіційним профспілковим «мужам». Маси трудящих не знають своїх формальних лідерів, не чують їхнього голосу за «мильним» інформаційним потоком, в якому немає місця людині — трудівнику інтелектуальної або виробничої сфери. Суспільство, зорієнтоване засобами масової інформації на святкове паразитичне буття, не бачить престижу праці, захисту тих, хто виробляє матеріальні блага.
Перебуваючи на профспілковій конференції в 2010 році на підприємстві «Криворіжсталь», з острахом спостерігала за поведінкою «власника», точніше, його наглядача (директора) і мужність профспілкового активу Ю. Бобченка, який констатував, що адміністрація робила все для того, щоб делегати на конференцію визначились адміністрацією заводу-власника, а не членами профспілки, які проводили збори у підрозділах. Бачила, як людей на підприємстві позбавляють права на охорону здоров’я, харчування. То це ще в цей період, коли не прийнято Трудовий кодекс. А чому все це так відбувається? Просто власник відчуває свою безкарність.
У 2005 році, коли мене призначили Головою ФДМУ, перше, що я зробила — видала наказ, яким було встановлено, щоб до складу комісій з підготовки до приватизації та по контролю за виконанням інвестиційних зобов’язань входили представники профспілок. Це був крок для того, щоб уже тоді розпочався діалог між власниками (роботодавцями) і профспілками. І це був механізм, який діє і сьогодні.
Знову-таки, згадую, як у 2006 році власник «Криворіжсталі» не хотів виконувати умови конкурсу — не підвищував зарплату, тоді на засіданні спірної комісії поруч зі мною був Ю. Бобченко — голова профкому і спільно ми перемогли, зарплату підняли. У 2007 році не хотіли виплачувати тринадцяту зарплату — і ФДМУ, і профспілки були єдині — знову перемогли. А коли в 2008 році Ю. Тимошенко дала доручення переглянути умови конкурсу по «Криворіжсталі» на користь власника, бо, бачите, криза (щоправда, тільки чомусь лише для Мітела), я відмовилася виконувати такі умови, то мене відсторонили. А у 2009 році умови конкурсу було переписано. Профспілки відсторонені від контролю за інвестзобов’язаннями. І коли в лютому 2010 році до мене звернулися жінки Кривого Рогу і я дізналася, що на підприємстві загинули люди, а кошти на техніку безпеки не виділяються в належному розмірі, що люди позбавляються головного соціального захисту — охорони праці, то я звернулася до суду і в судовому процесі зі мною спільно були три первинні профспілкові організації. На першому етапі ми перемогли. Вважаю — це відбулося тому, що діяли спільно. Нам слід повернути повноваження профспілок, прописані в умовах конкурсу, примусити власника виконувати інвестзобов’язання і на цьому прикладі продемонструвати нашу силу іншим власникам. Я впевнена, що профспілковий рух захистить людей праці, набуватиме об’єднуючого, консолідуючого характеру, тим більше, коли уряд України відкликав прийняті в першому читанні Житловий і Трудовий кодекси.
Звертаючись до досвіду розвинених демократичних країн, варто знати, що в більшості європейських країн вже в післявоєнний період саме за сприяння держави створюються національні соціально-економічні ради з представників об’єднань підприємців, профспілок та держави. В Італії у 1947 році утворено Національну раду економіки і праці. В Бельгії у 1948 році — Центральну економічну раду, а у 1952-му — Національну раду праці. В Голландії 1950 року сформована Економічна і соціальна рада, а пізніше — Рада з проблем праці. У Франції з 1958 року, Англії — з 1962 року діють Економічний і соціальний комітети.
Створена у 1919 році Міжнародна організація праці також відіграла роль свого роду каталізатора розвитку системи соціального партнерства. МОП напрацювала близько двох десятків конвенцій та рекомендацій, реалізація яких дала змогу багатьом країнам вибудувати свій механізм регулювання соціально-трудових відносин. Насамперед це Рекомендація № 92 (1951 р.) про добровільне примирення і арбітраж, Рекомендація № 113 (1960 р.) про консультації в галузевому і національному масштабі. Конвенція МОП № 144 і Рекомендація № 152 (1976 р.) про тристоронні консультації, Конвенція № 154 (1981 р.) про колективні переговори тощо.
Становленню нової системи регулювання соціально-трудових відносин в промислово розвинених країнах сприяв також розвиток у післявоєнний період інститутів громадянського суспільства, формування і розвиток демократичних процедур прийняття рішень і на рівні суспільства загалом, і на рівні окремих підприємств.
Отже, в світі капіталу складалося нове співвідношення сил між найманими робітниками та роботодавцями. Одночасно змінювалася і роль держави.
Вона дедалі активніше втручалася в регулювання не тільки економічних, а і соціально-трудових відносин. У багатьох країнах Західної Європи і США під тиском профспілок отримало розвиток соціальне законодавство. В програмних документах багатьох політичних партій, а також конституціях трьох держав Західної Європи (в Основному Законі ФРН 1949 року, Конституції Франції 1958 року і Конституції Іспанії 1978 року) з’явився термін «соціальна держава», який є також нормою і Конституції України 1996 року.
Сьогодні завдяки зусиллям демократичного руху відбулися істотні зміни в соціальній і політичній структурах сучасного суспільства. На зміну класовим відносинам прийшли відносини між соціальними групами і прошарками, інтереси яких хоча і відрізняються, але не докорінним чином. У стратегічному плані ці інтереси співпадають і зв’язані зі збереженням і розвитком національного господарства, економіки.
Робітники і роботодавці зацікавлені в тому, щоб стабільно працювало підприємство і загалом економіка. Що стосується поточних інтересів, то вони можуть збігатися, а можуть і не збігатися. У разі, коли інтереси не збігаються, вони можуть бути узгоджені шляхом переговорів, через систему соціального партнерства, ключовим суб’єктом якого є профспілки.
Це найбільш приваблива і цивілізована форма регулювання соціально-трудових відносин, яка дає змогу перевести конфлікт класів у конфлікт між організаціями — профспілками і об’єднаннями роботодавців. У такому режимі формується модель цивілізованого вирішення соціально-трудових конфліктів, де нема ні диктатури роботодавця, ні диктатури пролетаріату, а є суспільний договір між робітником і роботодавцем на основі реалізації прав та інтересів.
Це важлива умова поступового набуття державою характеру соціальної, як визначено статтею 1 Конституції України.
Валентина СЕМЕНЮК-САМСОНЕНКО,народний депутат України ІІ-ІІІ-ІV-V скликань,голова Союзу жінок України «За майбутнє дітей».
