У відповідь на побої і знущання матрос строкової служби, який відбував покарання в Дніпропетровському зональному відділі Військової служби правопорядку оголосив голодування. Конфлікт випадково вийшов за стіни гауптвахти. Про нього стало відомо Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, Організації солдатських матерів, Міжнародному товариству з прав людини (МТПЛ), представники яких втрутились у ситуацію. На жаль, кореспондента «Голосу України», що також є членом МТПЛ, до списку складу комісії правозахисників, яким надали можливість поспілкуватися з самим військовиком, його кривдниками і військовим начальством, не внесли. Тому ця публікація грунтується на документах, свідченнях і коментарях.

Служба

Отже, насамперед про те, як Іван потрапив на гауптвахту.

На службу його призвали у травні минулого року, а служити випало в одній із військових частин в Очакові. Негаразди почалися уже наступного місяця. Одного дня, коли, виконуючи обов’язки днювального, він щойно вимив туалет, старослуживий, плюнувши на підлогу, наказав йому мити ще раз, а також прибрати за ним дючку (унітаз). Іван відмовився, і той узяв його за груди й намагався ткнути носом у раковину. Але знову отримав опір: новобранець відбив руку і став у боксерську стійку. Старослуживий не вийшов «на ринг». Але пообіцяв Іванові «солодке» життя.

Того ж дня новобранця попередили перед строєм про те, що він не виконує своїх прямих обов’язків. А потім посипалися різноманітні причіпки. Майже через день, повертаючись після зарядки, він знаходив розкидану по кубрику постіль. Посеред цього безладу стояв його кривдник, заступник командира взводу, і вимагав заправляти ліжко ще раз. Усе це робилося перед усіма матросами, й у Івана складалося враження, що його провокують вчинити щось у відповідь, можливо, навіть ударити кривдника перед свідками.

«Згодом матроси старшого призову запитали мене, чи буду я «літати» (тобто купувати для них щось смачненьке за власні гроші), що, на мій погляд, прямо принижує будь-яку людину та суперечить загальнолюдським нормам моралі. Я відмовився. Відмовився й від інших примх, наприклад, лягати та повзти на слово «вспишка» (очевидно, одна з розваг «дідів». — Авт.)», — писав Іван у поясненні прокурору військової комендатури Миколаївського гарнізону 30 вересня 2010 року. Тоді вони примусили повзати по підлозі в кубрику й на вулиці інших новобранців, пояснивши, що ті страждають через непокірливого. «Я почав відчувати, що матроси мого призову стали негативно до мене ставитися... Зрозумів, що й офіцери відкрито підтримують позастатутні стосунки в нашій роті, дії, що спрямовуються проти мене, моїх життєвих розумінь щодо солдатської честі, військової присяги, справедливості, добра та зла».

Особливо вразило Івана, що, коли кілька старослуживих побили його в присутності матросів, серед яких були й ті, кого він захищав від принижень і побоїв, ніхто за нього не заступився. Товариші по службі ніби схвалювали нападників. А все через те, пояснює Іван, що на зарядці їх тепер примушували добре попотіти, і вони вважали, що додаткові фізичні навантаження терплять саме через нього. «Значна більшість роти була налаштована проти мене, тому я намагався триматися осторонь та бути обережним».

5 вересня минулого року сталося те, за що матрос Іван Ш. був засуджений до двох місяців арешту. Згідно з вироком Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області, покарання він отримав за фізичне насильство, вчинене стосовно іншого військовослужбовця строкової служби, одного з ним призову, Олександра Г., а саме: «завдав одного удару нижньою частиною долоні правої руки в область носа, спричинивши останньому тілесні ушкодження у вигляді забою губи, забою носа, які за ступенем тяжкості належать до категорії легких тілесних ушкоджень». Суд узяв до уваги, що хлопець раніше не був судимий, до армії характеризувався позитивно, щиро розкаявся у скоєному, а також повне відшкодування матеріальної шкоди й те, що потерпілий жодних претензій до підсудного не має.

Сам Іван ситуацію описує так: товариш по службі перешкоджав йому зайти до приміщення. Стояв на вході з цигаркою, глузував з нього, запевняючи, що він ніколи не матиме авторитету в колективі й до кінця служби буде «драяти дючки» і повзати перед ними, «як оті двоє, навіть гірше» (один з двох матросів, на яких він вказав і яких постійно принижували, за словами Івана, навіть різав собі вени). «А ти будеш нижче за них. І зробити мені нічого не зможеш, бо сядеш у дисбат!» Ці слова стали останньою краплею, яка переповнила чашу Іванового терпіння.

Гауптвахта

Про те, як «виправляли» Івана в Дніпропетровському зональному відділі Військової служби правопорядку (ВСП), де йому належало відбувати покарання, дізнаємося з пояснення, написаного ним у госпіталі власноруч у присутності адвоката і направленого в прокуратуру Дніпропетровського гарнізону. Перекажемо його зміст у дещо скороченому вигляді.

Коли Івана привели на гауптвахту, то він одразу ліг на нари, попередньо запитавши дозволу в офіцера, на що не отримав згоди. Ліг, бо дуже був знервований та втомлений з дороги. А наступного дня його без жодних пояснень помістили в одиночну камеру (за описом засудженого, це — неопалюване приміщення три на півтора метри, з маленьким віконечком, сирими стінами, нарами, металевим столом і половиною стільця). Там він провів більше двох тижнів — з 15 по 27 січня (у лютому, одразу ж, як від нього поїхав адвокат, потрапив сюди вдруге). На скарги і заяви ніхто не реагував, ручку і папір, щоб написати листа матері, не дали. На прохання сходити в туалет відповідали: «Не належить», тому доводилося терпіти, а коли було несила, справляв природні потреби в камері (водночас інші троє засуджених користувалися туалетом без обмежень). А коли молився, постійно стукали ключем у двері, вмикали й вимикали світло.

5 лютого зранку поскаржився на закладений ніс, біль у горлі, головний біль, температуру — то кидало в жар, то лихоманило, на що караул відреагував своєрідно — забрали постіль.

Наступного дня, після зміни караулу, старший лейтенант А-н підтримував його морально, приніс пігулки, вони збили температуру, але краще не стало.

А 7 лютого заступив капітан Ш., яким усіх тут лякали. Після скарг на погане здоров’я він скомандував: «Форма — нуль!». Коли Іван роздягнувся, посипалися команди: «підняти руки вгору» — і так кілька хвилин, «кругом», упереміж з матюччям: «Ты, б... ь, не на курорте. А когда приехал твой браток Николаевич (мова про адвоката В. М. Бобошка, який 3 лютого мав побачення із засудженим. — Авт.), то ты себе подписал сладкую отсидку. Он ничем не поможет, а ты сдохнешь. Здесь Бога нет, мы тебя поламаем. Ты — бандит и преступник». Після чого капітан Ш. і капітан А-в, взявши Івана за руки, кинули його до одиночної камери. За дверима він почув, як капітан Ш. сказав солдатам: «С этой минуты, сынки, слушаем только меня, и поможет только Бог ему... Воду не давать, в туалет не пускать».

Через годину в камеру кинули його записник з молитвами і листи від дядька й матері. Капітан жбурнув у віконце бачок з водою, яка вилилась на підлогу і замочила зошит. Туди ж були кинуті й газети, що їх просив Іван. Від їжі він відмовився, бо протягом дня ні на прогулянку, ні в туалет не водили. Караульні співчували і вибачалися, що не можуть порушити наказ. Увечері йому кинули матрац, але він сказав, що відмовляється спати і вимагав покликати начальника караулу. Той прийшов і наказав солдатам бити палицями непокірного. А потім, вихопивши палицю в одного із солдатів, взявся гамселити сам. Побивши, одягнули кайданки. Правої руки і лівої ноги не відчував, обважніла голова. Він став на коліна і почав молитися. Капітан відчинив двері і сфотографував це на мобільний. Потім прийшов оперативний черговий, Івана поклали на нари, зняли кайданки і наказали спати. Він вимагав лікаря, начальника гауптвахти і адвоката. За дверима засміялися.

Наступного дня після обіду його повезли до лікарні. Згідно з актом судово-медичного обстеження (№342 від 8.02.2011 р.) на правому передпліччі та плечі зафіксовано синці, садна на тильній поверхні правої кисті та в області променево-зап’ясткового суглобу, а також на тильній поверхні лівої стопи.

Заяву до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та Генеральної прокуратури 9 лютого, у присутності адвоката, Іван написав лівою рукою — права була нерухома. Добитися зустрічі з адвокатом і правозахисниками йому допомогли незнайомі люди. В обласній лікарні, під кабінетом судмедексперта, він улучив момент і попросив подружжя, яке чекало на прийом до лікаря, подзвонити за названим телефоном. Люди виявилися небайдужі — вони запам’ятали номер і зателефонували у Київ матері Івана.

Незнайома рятувальниця

— У черзі до лікаря ми з чоловіком почули розмову, — розповідала Катя. — Якась жінка (її називали Оля) сказала чоловікові у військовій формі: «Побуде в психушці два-три дні й під себе ходитиме». А потім побачили того, про кого це говорилося. Він вийшов з кабінету і сів біля нас. Нам здалося, що хлопець трохи не в собі. Тільки коли заговорив, ми зрозуміли, що він страшенно зморений і виснажений — фізично й морально. Він накульгував, права рука опухла і була нерухома. Через те навіть курточку не зміг надіти. Хлопець сказав, що погано себе почуває і йому потрібен лікар, на що та жінка уїдливо відповіла, що він хворий на всю голову і єдина лікарня, яка йому допоможе, — на Ігрені (у селищі Ігрень знаходиться обласна психоневрологічна лікарня. — Авт.). А полковнику порадила не дивитися у його бік, бо у хлопця, мовляв, погана енергетика. Це було так зневажливо і принизливо. Хлопець сказав, що його звуть Ваня, кілька разів повторив номер телефону і просив нас зателефонувати й передати, що йому потрібна допомога. Супроводжуючі закривали йому рота і попередили, що не треба реагувати на його прохання, бо, мовляв, він психічно хворий, і нас можуть притягнути до суду за втручання. Однак ми вирішили, що, навпаки, злочином було б промовчати.

Мама

Іванова мама збиралася до Дніпропетровська переконувати сина припинити голодування. Але хвороба зупинила її на порозі.

— Я знала, що моєму синові важко буде служити, хоч фізично він підготовлений, займався боксом, — сказала Раїса Кузьмівна у телефонній розмові. — Але в нього надто загострене почуття справедливості. Він не виносить нецензурної лайки, не потерпить приниження, заступиться за слабшого. Ще у дитинстві я привела його до церкви. А в суботу (19 лютого. —Авт.) Вані виповнилося двадцять років. Чи могла я подумати, що він так зустрічатиме цю дату?!

Ваня вчився в економіко-правовому технікумі. Але останні події у нашій сім’ї не дали йому закінчити навчання. Ми залишилися удвох, чоловік пішов від нас. Син дуже переживав і цей момент, і матеріальну скруту — за навчання треба було платити. Усе це вкупі, а ще бажання змінити обстановку, привело його до рішення піти на службу.

Я просила Ваню, щоб він простив своїх кривдників. А в тому, що там, де він служив, обстановка нездорова, переконалася на власні очі. Коли приїхала провідати сина, ми зняли квартиру і жили там учотирьох — із синовим другом і його батьком. Той бідний чоловік у 40-градусну спеку оббігав усе місто, щоб купити шашлик для старослуживих. Обурювався, але вирішив не йти на конфлікт, бо ж синові ще служити. Правда, невдовзі зумів перевести його в іншу частину.

Адвокат

— Третього лютого я сам став свідком того, як мого підзахисного відмовилися вести в туалет за природною потребою, — розповідає адвокат Владислав Бобошко. — Підполковник і капітан (начальник караулу) цілком серйозно доводили, що засуджений має право лише на вранішній і вечірній туалет. Моє зауваження, що це означає — умитися і почистити зуби, не справило на них враження. Тому цілком зрозуміло, чому Іван оголосив голодування.

Знаю його не один рік: я викладаю в економіко-правовому технікумі, і це мій колишній учень. Поки триває вся ця історія, мені не раз доводилося чути від військових, що він — «неадекватний». Водночас консиліум психіатрів Головного військового медичного клінічного центру не знайшов відхилення від норми у його психіці. Але я згодний, що Іван — неординарна людина. Про таких кажуть: «надто правильний». Пам’ятаю, коли я вперше звернув на нього увагу. Якось на заняттях зробив йому елементарне зауваження, на яке студенти зазвичай реагують мовчки: на кілька хвилин припиняють сторонні розмови. Іванова реакція була несподіваною: він встав, сказав, що винен, вибачився і запевнив, що більше цього не повториться...

Військові так і не сказали, що ж було причиною конфлікту між двома новобранцями, бо, очевидно, треба було говорити про власні недоліки. Військова прокуратура Дніпропетровського гарнізону відмовилася порушувати кримінальну справу стосовно кривдників і запевняє, що вони не перевищили владу і службові повноваження. Це, мовляв, навпаки — засуджений нападав на караульних і навіть одного вдарив кулаком в обличчя. Але судово-медичне обстеження синці і садна виявило у Івана, а факт побиття караульного, якого також оглядали експерти, ґрунтується лише на тому, що в «момент огляду він скаржився на біль лівої щоки». І жодного слова про те, за які ж «систематичні порушення порядку» засудженого кинули до одиночки...

Післямова

Іван добуде покарання на київській гауптвахті. Там, у госпіталі, його й виводили із голодування.

— Однак справа на тому не закінчиться, — каже завідувач відділу захисту прав військовослужбовців, ветеранів та інвалідів секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Олександр Сасько. — Ми розслідуємо цю ситуацію і насамперед шукаємо прийнятних варіантів для Івана Ш., якому ще служити до осені. Можу лише запевнити, що він буде в полі нашого зору, оскільки після госпіталю йому необхідний курс реабілітації. І нема впевненості, що ця ситуація не нагадає про себе на новому місці служби.

Коментар віце-президента Української секції Міжнародного товариства прав людини, голови Дніпропетровської обласної організації цього товариства Таїсії Шкрюм.

Лікар за фахом, вона стала правозахисницею, коли в армії, ще радянській, втратила сина. Він пішов служити зі студентської лави і не дожив до присяги. Сержант убив його — чоботом у живіт. Таїсія Іванівна була членом всесоюзної громадської комісії з розслідування причин травматизму та загибелі солдатів в армії, стояла біля витоків Всеукраїнської організації солдатських матерів України, є одним із авторів законодавчих актів про соціальний захист військовослужбовців та членів їхніх родин.

— Зустрівшись з Іваном у госпіталі, я прагнула одного, — каже вона, — переконати його закінчити голодування. Але він твердив, що інакше захистити себе не може, оскільки боїться, що, повернувшись на гауптвахту, знову потрапить у залежність від тих, хто знущався з нього, і йому мститимуть ще жорстокіше.

Один високопоставлений військовослужбовець, якому я розповіла про це, сказав, що проблему можна вирішити просто: солдата одягнуть у гамівну сорочку і годуватимуть через зонд...

Я оглянула солдата і ніколи не повірю, що його не били. Вже не кажу про такі «дрібниці», як моральне приниження, яке не зафіксуєш жодними експертизами, але яке лишає куди глибші рани. А позбавлення засудженого будь-якого зв’язку зі світом — відсутність радіо, газет, відмова у прогулянках за міжнародними стандартами, розцінюється як моральне катування. Іван отримав Біблію і книги тільки в госпіталі.

Не хочу говорити погано про всю армію, але випадки ставлення до солдата як до кріпака — на жаль, не поодинокі. І з «дідівщиною» не покінчено, хай як нас у цьому запевняють. Жодними аргументами — ні важкою роботою, ні малими зарплатами офіцерів — не можна виправдати насильство над солдатом. Мені дорікали: мовляв, а чи знаєте ви, скільки отримує капітан Ш.? Думаю, небагато. Але не має права він бити солдата через те, що злий на державу. Найбільше обурює те, що військові прагнуть приховати такі випадки, вигородити винних, а провину списати на тих, хто став об’єктом принижень і знущання. Самій доводилося розбиратися в ситуаціях, коли вбивство видавали за самогубство, а винним робили того, хто захищався проти свавілля.

Тому залишається втішатися, коли вдається перевести скривдженого солдата на службу в інше місце. Але це не знімає саму проблему — от що найбільше непокоїть.

Коментар голови Всеукраїнської організації солдатських матерів України Валентини Артамонової:

— З одного боку, я можу сказати, що це єдиний такий випадок у Військовій службі правоохорони. А з другого: можливо, він єдиний, який «прорвався» крізь її стіни? Тільки завдяки тому, що солдат трапився з почуттям власної гідності і не став терпіти принижень, що знайшов можливість попередити про свої нещастя, а незнайомі люди виконали його прохання і зателефонували матері, що терміново підключився до справи адвокат. Можна лише припускати, скільки і чого терплять інші засуджені та які уроки вседозволеності отримують ті молоді хлопці, котрі стоять у караулі.

З самого початку у цій справі виникає багато запитань. Один солдат розбив іншому носа і отримав за це два місяці гауптвахти. Але нікому — ні безпосередньому військовому начальству, ні слідчим, ні суду — не цікаво, чому він, віруюча людина, з позитивними характеристиками до армії, підняв руку на товариша? Думається, не за побитий ніс йому відплатили...

Щодо порядків на гауптвахті. До речі, у Києві, де Івана тримали, поки він проходив психіатричну експертизу, вони зовсім інші: набагато кращі й побутові умови, і ставлення до засуджених. Але гауптвахт в Україні сім, і я вважаю, що є привід перевірити їх усі.

Дніпропетровськ.

Коли матеріал готувався до друку, газета звернулася по коментар до Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, в підпорядкуванні якої знаходиться установа, де відбуває покарання матрос Іван Шупік.