У Національній опері відбувся вечір пам’яті Олександра Білаша (на знімку) — до 80-річчя від дня народження. Акція на честь одного з найвідоміших українських композиторів-пісенників видалася вельми пафосною, та навіть крізь надмірно патетичні віршовані рядки сочилася його ніжна, по-дитячому наївна музика.
Білаш пішов з життя вісім літ тому. Відтоді щорічно на початку березня, перед днем народження маестро, відбуваються концерти його пам’яті. Цього разу святковий концерт виявився надзвичайно потужним. По-перше, до слова запросили поетів, що співпрацювали з композитором, — Дмитра Павличка, котрий зачитав свій римований «Лист до друга», та Бориса Олійника, який присвятив Білашу вірш «Пауза». А Анатолій Паламаренко читав поезію самого Білаша (композитор написав за своє життя дев’ять маленьких збірочок), яка безперечно зазнала впливу творчості його співавторів. По-друге, музична складова вечора була представлена широким спектром жанрів і своєрідним парадом виконавців (перше відділення повністю присвятили оригінальним партитурам маестро, а в другому — виконували переважно аранжування, розраховані на різні інструментальні та вокальні склади).
Відкривала концерт симфонічна поема «Світанок на морі» у виконанні Національного симфонічного оркестру під орудою Володимира Сіренка — незвичний синтез академічної та масової культури, оркестрове полотно, де «морська» тематика оперних творів Римського-Корсакова переплетена з українськими народно-пісенними інтонаціями. Цей твір, певно, був своєрідним «реверансом» у бік класичної музики. А ось справді своєрідний авторський стиль можна було розчути в пісенній творчості Білаша: невловимість кружляючої мелодії — у знаменитій композиції на текст Андрія Малишка «Цвітуть осінні тихі небеса» (її виконував Анатолій Юрченко), віртуозну легкість — у «Пісні Києву» на слова Бориса Олійника (її заспівала Валентина Матюшенко), позачасовість — у романсі «Осипається цвіт» на вірш Петра Перебийноса (її озвучив Фемій Мустафаєв). Чи не найбільш вражаючим номером концерту стала «лебедина пісня» Олександра Білаша — «Не спи, моє серце» на слова Дмитра Павличка у виконанні Українського народного хору імені Станіслава Павлюченка під орудою В’ячеслава Самофалова. Останній опус композитора диригент переосмислив у дусі хорових полотен Леонтовича, надавши йому композиційної довершеності й буквально загіпнотизувавши зал особливим відчуттям часу, що завмирає в цьому творі. І тоді перед лицем вічності, з якою слухач лишається сам на сам, можна бути тільки таким простим, чистим і відкритим, як ця музика.