Напередодні нового 1993 року Президент Леонід Кравчук зазначив, що попередній рік увійде в історію України як рік державного будівництва. «Власна держава — велика сила для всього доброго, треба тільки постаратися, щоб у ній був добрий лад», — цитував він Михайла Грушевського та ставив завдання із наведення цього «доброго ладу». Та якщо на шляху утвердження України як незалежної держави таки проглядався значний поступ, то в питанні створення ефективної моделі управління та економічного розвитку намітилися серйозні проблеми.
У пошуках «доброго ладу»
Попри ці, дуже невтішні цифри, керівництво держави все ж таки прагнуло зарядити громадян оптимізмом. «Знаю, що багатьох людей охоплює відчай. Усе дорожчає і всього стає менше. Але кризи — фактор об’єктивний. Вони наступають і відступають, якщо люди не опускають рук», — звертався до народу Л. Кравчук. Ще одного керманича держави, Прем’єр-міністра Леоніда Кучму, отримані наприкінці 1992 року повноваження видавати декрети, що мали силу закону, та зупиняти дію деяких законів змушували до більшої конкретики, тож він обіцяв, що до кінця 1993 року в країні буде наведено елементарний порядок, а інфляцію збито до 2—3 відсотків.
Нагадаємо, що Л. Кучма, звертаючись до парламенту за додатковими повноваженнями та обіцяючи, що вони «вже в середині 1993 року дозволять забезпечити зростання доходів народу», наголошував, що для цього треба буде приймати надзвичайно швидкі оперативні рішення. «Сьогодні парламент працює з перервами, а нам необхідно приймати рішення навіть у неділю, інколи вночі», — переконував він народних депутатів. І таки переконав, бо парламент майже конституційною більшістю ухвалив закон про тимчасове зупинення повноважень Верховної Ради, передбачених статтею 97 Конституції, та повноважень Президента, передбачених статтею 105 Конституції.
Так для Кабміну розпочалася «ера декретотворення», до того ж видавав він їх з такою швидкістю, що мало хто встигав не те що звірити їх на відповідність з Основним Законом, а й прочитати. Апогеєм цієї діяльності можна вважати декрет «Про довірчі товариства» від 17 березня 1993 року, що призвів до багатомільйонних втрат громадян, які «довірливо довірилися» обіцянкам реформаторів. А якщо врахувати, що перед цим громадяни втратили свої заощадження в Ощадбанку, то стане зрозуміло, що такі дії влади руйнували віру громадян у спроможність керманичів збудувати у власній державі «добрий лад». Тож коли 18 травня прем’єр Л. Кучма звернувся до парламенту за продовженням цих надзвичайних повноважень, він не тільки не отримав бажаного, а й почув у відповідь заяву Президента про те, що той «бере на себе безпосереднє керівництво Кабінетом Міністрів, тобто очолює його». Л. Кучма відразу ж подав заяву про відставку, проте Верховна Рада задовольнила її аж 21 вересня 1993 року.
Шок замість терапії
Тим часом ситуація в країні не просто не поліпшувалася, а ставала катастрофічною. Зрештою, нестримне зростання цін вилилося у потужну страйкову хвилю, котру розпочали 9 червня шахтарі Донбасу. Але вже впродовж декількох днів до них приєдналися працівники великих промислових підприємств Дніпропетровщини, Харківщини, Запоріжжя... Загалом у страйку брали участь до двох тисяч підприємств, на яких працювало близько 500 тисяч чоловік. Відтак 15 червня, саме в розпал протестів, Л. Кравчук запропонував свій план виходу з кризи, котрий полягав у проведенні дострокових парламентських виборів та референдуму про довіру Президенту.
Однак в ухваленій 17 червня Верховною Радою постанові йшлося лише про проведення 26 вересня 1993 року референдуму про довіру Президенту та парламенту. Щоправда, підкріпити цю декларативну постанову конкретним рішенням про проведення референдуму Верховна Рада так і не спромоглася. Утім, не тільки парламент включив у цьому питанні «задній хід». 26 серпня й Президент Л. Кравчук під час чергової спроби парламенту узаконити проведення референдуму зауважив, що постанова про проведення референдуму суперечить законодавству, тому, мовляв, спочатку потрібно внести зміни до деяких законів. Усе це спричинило чергову хвилю протестів, тож 24 вересня Верховна Рада таки ухвалила рішення про проведення 27 березня 1994 року дострокових парламентських виборів, а 26 червня 1996 року — президентських. Натомість постанову про проведення референдуму було скасовано.
З вересня 1993 року формально виконуючим обов’язки глави уряду був Юхим Звягільський, проте за указом від 27 вересня 1993 року «Про керівництво Кабінетом Міністрів України» безпосереднє керівництво Кабміном перебирав на себе Президент. Як наслідок, весь негатив від економічного занепаду також пов’язувався з главою держави. Нагадаємо, що 1993 рік Україна завершила з найвищою у світі інфляцією у понад 10 тисяч відсотків, купівельна спроможність населення зменшилася більш як у 5 разів, а ціни зросли більш як у 100 разів!
У цій ситуації Національний банк майже щомісяця «знайомив» громадян з дедалі більшими номіналами купоно-карбованців: 10, 20, 50, 100 тисяч... У магазинах у цей час розраховувалися мільйонами, а бюджет обчислювався квадрильйонами. І хоч з початку 1994 року ситуація начебто почала поліпшуватися, зокрема, у січні інфляція вже становила 19,2%, у лютому — 12,6%, у березні — 5,7%, досягнувши у липні 1994 року найнижчої за попередні роки позначки у 2,1%, виборча кампанія все ж проходила на тлі загальної економічної стагнації. Тим паче що зниження інфляції значним чином досягалося в тому числі й такими далекими від соціальної справедливості методами, як затримка зарплат та пенсій. До того ж така монетарна політика не сприяла економічному зростанню, тож впродовж січня—березня 1994 року обсяг промислового виробництва навіть порівняно з кризовим січнем—березнем 1993 року скоротився на 38,4%.
Нова Рада і новий Президент
Саме на такому тлі проходили у 1994 році дострокові парламентська та президентська кампанії. Під час двох турів парламентських виборів (17 березня та 10 квітня) було обрано 338 народних депутатів, а ще на 112 округах мало відбутися повторне волевиявлення. Це пояснювалося тим, що відповідно до закону про вибори переможець мав набрати не менше 50% голосів виборців. Під час наступної «спікеріади» Головою Верховної Ради обрано Олександра Мороза — «за» його кандидатуру проголосував 171 народний депутат, чого за неповного складу парламенту виявилося досить.
26 червня пройшов перший тур президентських виборів. Незадовго до цього, 16 червня, Верховна Рада на пропозицію Президента обрала Віталія Масола (відправленого у відставку в 1990 році під час «студентської революції на граніті») новим прем’єром. Цілком можливо, що цим, здійсненим за 10 днів до голосування, кроком Л. Кравчук прагнув дещо зміцнити свої позиції. Та хоч на проміжному фініші він був першим — за нього віддали голоси 37,72% виборців, а за Л. Кучму — 31,27%, проте 10 липня, під час другого туру виборів, першість із 52% підтримки здобув Л. Кучма, а Л. Кравчук відстав від нього на 7%. 19 липня відбулося приведення до присяги нового Президента. Ця подія засвідчила, що саме в Україні вперше в історії пострадянських країн відбулася демократична передача влади.
Нове політичне протистояння, цього разу між новим главою держави та новим парламентом, фактично розпочалося після заяви Л. Кучми (22 вересня 1994 року) про те, що він «хоче зосередити владу в руках Президента». Невдовзі, представляючи 11 жовтня у Верховній Раді свою програму «Шляхом радикальних економічних реформ», він зазначив, що її втілення потребуватиме «жорсткої виконавчої вертикалі». 22 грудня до парламенту було внесено президентський законопроект «Про державну владу і місцеве самоврядування», за яким чи не вся повнота влади мала зосередитися в руках глави держави. При цьому Л. Кучма пообіцяв: якщо парламент не підтримає цього законопроекту, то «за будь-яких обставин буде знайдено можливість провести референдум». У першому читанні цей законопроект (хоча й зі значними змінами) було ухвалено 28 грудня 1994 року, проте наступне протистояння довкола ухвалення закону про владу в цілому у травні—червні 1995 року мало не призвело до референдуму про довіру Президентові та парламенту.
А економіка тим часом продовжувала котитися у прірву. Інфляція, котра в першій половині 1994 року дещо пригальмувала, наприкінці 1994-го знову загрожувала перерости у гіперінфляцію. Зокрема, обвалу національної грошової одиниці «сприяло» запровадження фіксованого курсу купоно-карбованця до долара, оскільки це призвело до встановлення двох валютних курсів — фіксованого і ринкового. Цією ситуацією відразу скористалися корупціонери, котрі купували валюту за фіксованим курсом, а продавали за ринковим, маючи на тому неабиякий зиск. І вже 1 вересня Нацбанк був змушений увести в обіг нову купюру номіналом у 200 тисяч купоно-карбованців.
Атака на територіальну цілісність
1993—1994 роки також запам’яталися атакою на територіальну цілісність України. 9 липня 1993 року Верховна Рада Російської Федерації ухвалила постанову, в якій Севастополь оголошувався містом із «російським (федеральним) статусом» і «головною базою єдиного Чорноморського флоту». Щоправда, Президент РФ Борис Єльцин відразу ж заявив, що йому соромно за це рішення російських депутатів. В ухваленій 14 липня українським парламентом постанові зазначалося, що рішення ВР Росії «не породжує будь-яких правових наслідків для України». 20 липня й Рада безпеки ООН видала заяву, в якій підтвердила територіальну цілісність України та кваліфікувала постанову російського парламенту як нелегітимну. Однак наступного, 1994 року політичні сили, які не бажали змиритися з приналежністю Севастополя і Криму загалом до України, розпочали черговий наступ на територіальну цілісність нашої держави. Цього разу ставку було зроблено на сепаратистський, начебто базований на волевиявленні кримчан, сценарій.
Після того як 30 січня 1994 року президентом кримської автономії було обрано лідера «Республиканского движения Крыма» Юрія Мєшкова, останній одразу почав реалізовувати план від’єднання Криму від України. Так, 10 березня він видав указ про проведення 27 березня опитування «громадян Республіки Крим», у якому пропонувалося відповісти на запитання, чи підтримують вони відновлення положення «Конституції Республіки Крим», за яким регулювання відносин з Україною має здійснюватися на основі договорів та угод. Попри те, що 15 березня Президент України Л. Кравчук скасував цей указ як неконституційний, опитування таки було проведено і значна частина тих, хто взяв у ньому участь, позитивно відповіли на запитання про встановлення договірних відносини між Україною та Кримом. Крім того, саме 27 березня Ю. Мєшков запровадив в автономії московський час та зобов’язав військкомати направляти призовників лише в частини, дислоковані на території Криму. І, нарешті, під час березневих виборів до парламенту автономії перемогу здобув блок «Росія», котрий ішов на них під гаслом «Крим — у складі Росії». На цій хвилі Ю. Мєшков запропонував посаду глави кримського уряду московському економісту Євгену Сабурову.
Та як тільки «команда москвичів» взялася до переділу власності півострова, це не сподобалося місцевим елітам, котрі мали на неї свої плани. Зрештою, блок «Росія» розпався, а в парламенті автономії почала формуватися «антимєшковська» більшість. Першою пробою сил цієї нової більшості стала спроба переглянути ухвалений попереднім складом парламенту закон «Про президента Республіки Крим» як такого, що суперечить законам республіки. Натомість Ю. Мєшков 11 вересня 1994 року видав указ «Про організацію державного управління в Республіці Крим у період підготовки й проведення референдуму щодо проекту Конституції Республіки Крим», яким зупинялися повноваження Верховної Ради Криму та запроваджувалося президентське правління. У відповідь депутати ВР Криму ухвалили постанову про незаконність цього указу. Наслідком цього протистояння стало скасування указами Президента України та постановами Верховної Ради України Конституції Криму у редакції від 1992 року та інституту президента автономії.
19 липня 1994 року. Зміна «вартових держави».
