1.
...Три дні й три ночі прориватимемося вже за Одером до Зеєловських висот, осідлаємо знамените стратегічне шосе Кюстрін — Берлін 72 км — «цель ближайшая». А «поcледующую» — прорвати другу лінію оборони — виконати не зможемо. Тільки на третій день, підійшовши з-за Одера, Перша танкова армія генерал-полковника Катукова змете цю оборону й піде далі, а ми — за нею.
Одна автоколона, обігнавши нас, зупиниться і, проходячи повз неї, почуємо з радіостанції: «Гітлери приходять і відходять, а народ німецький, держава німецька залишаються...»
Це ніби мої думки, що мучать мене, як тільки перетнемо кордон Німеччини. Всі мої вагання, сумніви і тривоги вгамовуються однією-єдиною фразою Сталіна. Умів найскладніші речі виразити коротко, предметно і ясно!
Майже щодня в наступі бачу, як на дорогах розстрілюють полонених, що виходять із лісу, піднявши руки вгору, здають зброю, рації і телефонні апарати в шкіряних чохлах, яких у нас зроду не було і не буває. Захищаю їх, де тільки і як тільки можу. Навіть застосовуючи зброю, ризикуючи сам стати мішенню.
«Папа! Убей немца!» — заклик Еренбурга на початку війни. Разом із «Враг будет разбит! Победа будет за нами!» це красуватиметься всю війну в кожній газеті, листівці, стіннівці. Його вишиватимуть на кисетах і слатимуть бійцям на передову. І коли вперше побачу «Убей немца!», а не «фашиста» — після визволення з окупації, мало не скрикну: «А як же «Пролетарі усіх країн, єднайтеся»? Що це за расизм?
Та кричати марно — ніхто не почує. Ще й розстріляють за солідарність з ворогом. Або лише за співчуття до нього.
«Ненависть! Ненависть! Ненависть!» — гасло тотальної війни. На відміну від усіх інших попередніх війн.
У критичні дні поразок, оточень і відступу, може, гасло «Убей немца!» чи «Убей фашиста!» й було слушним. Але зараз, отут, де, крім солдат, вже трапляється й мирне населення, це — блюзнірство! Стаття Георгія Александрова, завідувача ідеологічного відділу ЦК ВКП(б), «Товарищ Эренбург упрощает!» — з’явиться надто пізно, перед Берліном. І не матиме великого впливу. Хоч Александрова пізніше, вже по війні, апологети Еренбурга з’їдять-таки за неї: виженуть з роботи і виключать із партії!
На жаль, усе на світі пересилює інерція — надто ж інерція ненависть. Тут, на просторах поверженої Німеччини, вона могла б набути особливо потворних форм. Тому й видано заздалегідь жорстокий наказ командуючого Першим Білоруським фронтом Г. К. Жукова розстрілювати на місці ґвалтівників та мародерів! І всякі розказні наших повоєнних ворогів у США і взагалі на Заході про масове ґвалтування німкень — не що інше, як злісний наклеп на всю нашу Армію! Або, як казав один із кіногероїв Довженка: «Це або агітація, або ж брехня!»
2.
Йдемо, йдемо всю ніч за танками. Вдосвіта нас повертають на рокаду, і ми входимо в якесь порожнє містечко. Тут порядкують танкісти Катукова: п’ють шнапс, закушують консервами з усього світу. На столі в просторому холі — потужний програвач, підключений до велетенського, мов шафа, «Телефункена». Лунає бравурна музика, мішаючись із хоровим співом, з ревищем танкових двигунів, литаврами, фанфарами, барабанами, командами, ревом літаків та бряжчанням гусениць і траків.
— Ей, слов’яни! — гукає танкістам Володя Титов. — Увесь маєток обстежили?
— Ні-а! — безпечно відповідає йому бравий сержант в шлемофоні, — Зголодніли, знаєш як? Третій день не їли — кухню фаустники розстріляли, замість танка! Залишили нас без гарячої їжі! Фактично — голодними.
— Ей, піхота! — кричить захмелілий полковник у засмальцьованому комбінезоні, на якому нашито чорні танкістські погони з ядучими жовтими просвітами і трьома великими зірками. Але з-під розстебнутого комбінезона виглядає білосніжна офіцерська сорочка, ясна, як сонце! — Послухайте марш-Lied «Дойтше панцер ін Афріка фор!» Це вони з такими маршами по Африці йшли. Роммель ганяв пустелею 
6-ту армію Окінлека і 8-му Уейвелла. Аж до Ель-Аламейна. А тепер ми прийшли сюди, майже в столицю Німеччини, переможцями — слухаємо й дивуємося: «Судьба играет человеком!» — казав Наполеон. Погралася ним. Тепер грається Гітлером та його генералами і танкістами. Випиймо, сержанте, за нашу перемогу! Випиймо з нами! А марш-Lied переможно гримить: «Дойче панцер ін Афріка фор!»
Стою, і слухаю, й дивуюся: «Музико, музико! Що таїш у собі?»
Володя Титов хапає мене за рукав:
— Давай обстежимо все тут. Чи не засіли десь автоматники чи фаустники? — і ми біжимо вглиб будинку за Хуратовим, що не встиг відбути в резерв командира дивізії і лишається поки що з нами. Ніби й без діла. Бо ротою вже командує Сухов.
Біжимо через спальні з розчиненими навстіж шафами, комодами, гардеробами — скрізь валяються жіночі панчохи, вишукана тонка білизна, якої ми зроду не бачили, макінтоші й пальта, чоловічі й жіночі, взуття в розірваних картонних коробках і акуратно застелені ліжка, шовкові подушки й матраци, крісла й фотелі, низенькі єдвабні пуфики під високими дзеркалами від підлоги до стелі.
У тих дзеркалах бачимо свої відбитки, не впізнаємо самих себе. А навколо — інтимний світ чужих спалень і чужих розкошів, серед яких здаємося чужими й ворожими. Прибульці хтозна з яких далей, країв, степів. Із-за далеких і чужих рік.. А все навколо покинуте при квапливій втечі...
О, доля переможених! Скільки в тобі печалі й непоправності! Скільки відчаю і безнадії! І найперше та найболючіше: ти падаєш на голови й на душі матерів, жінок, дочок, внучок — жінки перед війною найбеззахисніші. Саме ж їх поразки вражають і карають найжорстокіше. І десь у підсвідомості жевріє навіть радість від того, що всі ті, хто носив цю білизну, ці найінтимніші жіночі аксесуари, десь далеко, а не тут, не перед нами, не перед п’яними танкістами. Страшно подумати, що з ними сталося б: вигляд чужих спалень, нічних сорочок, дамських халатів і пеньюарів, теж небачених зроду, піднімає в нас, загрубілих окопниках, що місяцями й роками ходимо під смертю, якісь дикі інстинкти, забуті й притлумлені щоденною небезпекою бажання. Тут, як ніде, пахне Європою, вишуканою і випещеною, розбещеною розкошами, інтимом, возведеним у культ із самого середньовіччя. А марш-Lied женеться за нами через всю анфіладу кімнат, і п’яний полковник підспівує невлад: «Дойтше панцер ін Афріка фор!»
І схоже на те, що він незабаром почне стріляти, розбурханий чужим переможним маршем, що так пасує до нашої нинішньої переможної ходи на Берлін, де цей марш-Lied роммелівських танкістів народився. І, хоч будинок величезний, грім оркестру, бойовий спів-заклик хору під ревище танкових двигунів та під валторни і литаври наздоганяють нас і в найдальших кімнатах. Здається, цей марш-Lied розгромлених військ Роммеля в Африці, розбитих танкових груп і піхотних армій на наших полях, степах і просторах лунає над усією поверженою Німеччиною, вириваючись із розчинених навстіж вікон і дверей, летить над квітучими садами, над автострадами й містами, над ріками й лісами, як глум, як реквієм завойовницьким намірам, бо нездоланна могутність вермахту завдяки нашим подвигам, смертям на полі бою, ціною нечуваних і небувалих жертв і пролитою кров’ю розвіялася в прах ще під Москвою, Ростовом і Сталінградом, Києвом і Севастополем.
А тут, перед Зеєловськими висотами, під стінами Берліна, всі ті, хто загинув на полях битв, ніби йдуть разом із нами. Їх воскрешають з небуття саме оці бравурні марші-пісні, що сприймаються як похоронна музика для їхніх носіїв і як безсмертя для нас: «Дойтше панцер ін Афріка фор!»
Полковник, очевидно, п’яніє дедалі дужче та частіше повторює цю фразу, яка вразила його в саме серце. Його, що прийшов сюди аж з-під Сталінграда через тисячі смертей. І могили його загиблих, згорілих у танках солдат, друзів і побратимів теж ніби прийшли аж сюди.
3.
У найвіддаленішому крилі будинку несподівано виявляємо молодесеньку біленьку німкеню: сидить на розстеленому ліжку і саме годує груддю немовля. Вона дивиться на нас очима отого дитяти, якого несе в жертву Мадонна Рафаеля. Ми всі з несподіванки сахаємося назад.
А Хуратов, розштовхуючи нас, вривається в кімнату і до німкені: «Фашисточка колышешь!?», термосить, вхопивши за плечі, кричить в саме обличчя.
Миттєвим, підсвідомим рухом, як у ближньому бою, падаю між ними й заступаю молодесеньку матір.
— Не чіпайте їх! Прошу вас! Не чую свого голосу, не бачу ні Хуратова, ні німкеню, ні своїх товаришів. Це ніби хтось інший, а не я, закриває від Хуратова юну німкеню з її немовлям, а я тільки дивлюся на все збоку.
«Су-у-ха-а-ав!» — вихоплюючи ТТ, Хуратов кричить так, що жили на шиї випинаються, обличчя синіє, і губи тремтять. — Убери этого писаку! А то я его пристрелю!»
Відтручую його груди в груди від юної матері з немовлям, і мій ППШ з 71 патроном в диску опиняється між нами. В роті в мене сухо-сухо, і серце вперше в житті збивається з ритму, а руки й ноги терпнуть.
Посинілий Хуратов ніяк не пересмикне та не поставить на бойовий звід ТТ — мій автомат заважає. Старший лейтенант Сухов перехоплює руку Хуратова з пістолетом і відштовхує його від німкені й від мене, а Володя Титов падає грудьми на мій автомат, і я опиняюся під стіною. Підперши зігнутою рукою моє підборіддя, так що я не можу й поворухнутися, спокійно каже Корницькому:
— Митю, забери в Сашка автомат. А то ще під трибунал загримить.
Хлопці наші — не промах! Бійці хоч куди! Миттю розтягають Хуратова і мене в різні кутки кімнати. На собі відчую їхню силу, спритність і виучку — писнути не дадуть!
А юна німкеня лежить навзнак упоперек ліжка з оголеною груддю, випустивши з рук дитину. Мов нежива — у глибокій непритомності. Дитя верещить, дриґає ручками і ніжками, синіє дужче за Хуратова.
Але й через дитячий вереск чується бравурний роммелівський марш-Lied із фанфарами, барабанами і гуркотом танкових моторів, що лишилися в пісках Африки. І голос п’яного полковника-танкіста перекриває і музику, й підспівування полковника-танкіста в п’яному екстазі, торжествуючи й потішаючись: «Дойтше панцер ін Афріка фор!»
— Будьте прокляты! — хрипить знавіснілий Хуратов, вириваючись із рук Сухова і Юнусова. — Кто вернет моих братьев, убитых немцами в Сталинграде? Может, вы, желторотые плакальщики за чужими, вражьими душами?!
А марш-Lied гримить ще дужче, і в нього вривається гуркіт форсованих танкових двигунів і бряжчання танкових гусениць і траків.
Хуратов вивільняється із рук Сухова та свого ординарця, ніби прокинувшись, зирк — на німкеню:
— Водой ее! Сбрызните водой, Аллах акбар! Корницкий, где тут вода?
Марш-Lied лунає ще дужче, — мабуть, хтось із танкістів відчиняє двері з холу, але німкеня не подає жодних ознак життя.
Корницький скручує кришечку з фляги, наміряючись бризнути німкені в лице. Але Володя Титов перехоплює його руку:
— Ти що, здурів? Це ж спирт? — біжить на кухню і повертається з повним відром води: раз! — просто на непритомну матір.
Заливає і її, і постіль, і дитину. Малюк ще несамовитіше верещить, і Хуратов затуляє обома руками вуха, хитаючись, іде геть, забивається в дальній куток, зирить звідти вовком.
А молодесенька мати здригнулася від холодної купелі, опритомнівши, зойкнула і одразу ж — хап! — за дитину...
Переможний марш роммелівських танкістів по Африці лунає тихіше, але не мовкне тут, перед Зеєловськими висотами, і чужа слава, похована в пісках Африки, ніби оживає в тій музиці, як іронія, як глум, як розплата за всі злочини, подвиги й смерті.
Молодесенька німкеня тулить дитя до грудей, пригортає і кутає у свій мокрий халат, ніби хоче захистити його і від нас, і від тієї безглуздої тепер музики. Злякано піднімає очі на мене. З благанням, вдячністю чи острахом?
...Так дивитимуться на прибульців з інших галактик наші нащадки, що зустрінуться з ними після нас.
Ніколи не забуду того погляду!
А марш-Lied гримить знову, накочується, наближається, заполоняє кімнату. Юна німкеня хапає мою руку, припадає до неї холодними губами, тулить до щоки. Тяжко й болісно ридає, перекриваючи і дитячий вереск, і бравурний марш-Lied, горне до грудей своє нещасне дитя, що ніяк не вгамується. Де її мати? Де батько цієї крихітки? Все розкидала війна і поразка, і не бачити їм щастя, поки світу й сонця!
— Дойтше панцер ін Афріка фор! — реве у п’яному екстазі наш полковник-танкіст, насолоджуючись перемогою і над цією піснею, і над тими, для кого вона написана, і над конаючою Німеччиною.
У мене все пливе перед очима — сльози туманять зір. Марш-Lied нарешті вмовкає. Стає тихо-тихо.
«Ребеночка она колышет! — хрипить з дальнього кутка Хуратов, люто дивлячись на беззахисну німкеню. — Мои братья в земле. У их жен никогда больше не будет детей! А они тут размножаются! Они тут ребеночков колышут! Новых фашистов зачинают! Шакалы, шайтаны, фашисты вонючие!...», з натугою одвертається від німкені й виходить, заточуючись від горя й розпуки, що наздоженуть його й тут...
4.
— До бою! — лунає з двору команда Сухова.
Вибігаємо. Сонце тільки-тільки з’явиться і покладе на білі будинки та на білі мури весіннє рожеве проміння, чисте, мов дитяче дихання.
Що буде з цією безпорадною німкенею — вона сама ще дитина?! А в неї ж маля! Де її батьки й родичі? Чому покинули саму з крихіткою?
«На кого ж ти покида-а-є-єш, тільки по-о-ду-ма-ай...» — зроджується з дна душі й пам’яті улюблена народна пісня, колись оброблена великим, геніальним німцем Бетховеном, і я печалюся й тужу по-справжньому, не криючись. За юною матір’ю, за її немовлям, за Німеччиною, яку ми завойовуємо і яка має загинути, щоб відродитися знову. Якою? Коли? Чи ж дозволимо і ми, і союзники? І що буде з цією молодесенькою німкенею, з її крихітним немовлям, з усіма людьми, які досі тікають від нас світ за очі, налякані геббельсівською пропагандою про нашу мстиву жорстокість. Але ж не втечуть? Не втечуть! Куди ж їм тікати із своєї розгромленої землі? Зі своєї держави? Адже Land — німецькою мовою — означає і земля, і держава.
5.
Вулиці й провулки — вузькі-вузькі! Здається, немає ні виходу, ні входу, ні кінця, ні початку цьому білому німецькому містечку, яке ми покидаємо, не пам’ятаючи, як зайшли в нього на світанку.
Вибиратимемося довго і тяжко з лабіринту його вуличок і провулків поміж розкішними віллами і дачними будинками. Бачимо автостраду, підняту над рівниною, а далі — квітучі сади за нею аж киплять вишневим цвітом! І пелюстки летять за ранковим вітерцем, встеляють чужу землю біло-рожевим ніжним килимом, на який нікому ступити й нікому милуватися ним.
З автостради нам відкривається на всі сторони світу весінній простір, залитий сонцем. І над усім цим зводяться вдалині Зеєловські висоти, схожі на сплячих левів. Вони ваблять і водночас лякають: їх треба взяти. З ходу! Обов’язково з ходу — так сказано в наказі: «Мета найближча. Мета подальша...»
Але і наказ Жукова, і бої в передпіллі, і атака Зеєловських висот, і навіть штурм Берліна — все мені застить отой погляд юної матері! І безпорадне її немовлятко уявляється ночами. Їхні крики й плачі рвуть мені серце й досі.
— Простіть! — простягаю руки в ту страшну далечінь. — Простіть нещасного, перемеленого війною Хуратова! Простіть і мене!
Але відповіді немає. І не буде вже? Не буде...
— Еге-гей, Зеєловські висоти! Відгукніться хоч ви! Ми ж брали вас! Брали!
Мовчать висоти. І долини мовчать. Ті, що у Вольфганга Гете і Лермонтова «полны свежей мглой».
І повержена Німеччина, капітулювавши 9 травня 1945 року, й досі відвертає від мене своє скорботне обличчя...
 
Конча-Озерна.
Серпень 2007 — липень 2010 року.