Наближаються Шевченківські дні. Не виключено, що політики, аби використати цю дату для самореклами, поїдуть на Чернечу гору, «озброївшись» квітами та полум’яними промовами про вічного Кобзаря. «Голос України» вирішив подолати шлях зі столиці до Канева не в комфортному авто, а так, як це можуть собі дозволити більшість українців — звичайним рейсовим автобусом.

На перший погляд, дістатися до Канева просто. Від метро «Видубичі» автобуси відправляються щогодини, а в час пік — навіть кожні півгодини. І ціна квитка досить демократична — 34 гривні. Ці гроші варто викласти не лише за те, щоб дістатися до Шевченкового заповідника. Сам маршрут неймовірно цікавий. Тим, хто їхатиме вперше, раджу приготувати фотоапарати. Одразу за Києвом ви потрапите ледь не в чарівну казку — в селища Конча-Заспа, Козин і Плюти. Саме в цих містечках мешкає, або ж має свої літні резиденції, наша еліта. Коли в’їжджаєш до Конча-Заспи, складається враження, що їдеш довгим тунелем: господарі будинків не люблять, щоб до їхнього подвір’я хтось заглядав, тому вздовж траси вони вимурували три-, а інколи й п’ятиметрові стіни. Однак навіть ті маєтки, які можна побачити з вікна автобуса, вражають. Кожен із них — ніби знімок з архітертурного журналу. Тут і чотириповерхові палаци з колонами й під’їздом; і одноповерхові будиночки «а-ля хатинка лісника». Одне слово, навіть те, що не приховано від обивательського ока, приголомшує багатством та стилем. Інфраструктура тут відповідна: замість придорожніх кафе — ресторани та готельні комплекси. На стовпах — оголошення про послуги домашньої прислуги.

У Плютах на довгому паркані помітила напис: «Коттеджный городок Плютово». На мить замислилася: чому Плютово, якщо це Плюти? Але ж фраза «котедж у Плютах» звучить так само органічно, як міжнародний шаховий турнір у Великих Васюках. Ось так старі придніпровські села, точніше, їхні назви, підводять любителів розкішних маєтків.

Плюти та Трипілля розділяє не більш як десяток кілометрів, але здається, що потрапляєш до іншої країни. Тут уже й «хати убогі», й дорога розбита. Одне слово — бідність. І що далі від столиці, то більша. У деяких селах мало не чверть хат — це покинуті халупи, збудовані років сто тому. Ця неелітна нерухомість нікого не цікавить. Господарі давно померли, їхні нащадки — «у світах», купувати такі ділянки немає кому, бо знайти тут роботу неможливо. Ось так і стоять пустками ці хатинки, з вибитими вікнами й місцями розваленими стінами. Якось моторошно на них дивитися, бо складається враження, що це не покинуті будинки, а прояви якоїсь хвороби, яка шириться селами. І що далі від мегаполісів село, то таких проявів більше. Дивлячись на пустки, теж згадала хатку під березою моїх вже давно покійних діда й баби, яка самотньо доживає віку в селі на півночі Чернігівської області.

Гарних будинків у Гребенях, Піях, Стайках та інших селах, через які пролягає маршрут, мало. Деякі хати настільки занепали, що для того, щоб їх хоч якось утеплити, господарі повкривали стіни кукурудзинням. Зимою, коли подвір’я не прикрашено квітами й зеленню садків, похилені паркани, тріснуті стіни сараїв, низькі вікна хат особливо добре видно. Згадується: «За що, не знаю, називають/ Хатину в гаї тихим раєм».

Ще одна неодмінна ознака нашого часу — смітники на узбіччях. Селяни, не бажаючи платити за вивезення непотребу на звалище, викидають його у придорожніх лісосмугах. Так, перед селом Стайки здалося, ніби хтось розкидав цілий смітник. Навіть звиклі до таких «пейзажів» пасажири канівської маршрутки, дивувалися розмаху засмічення. Моя сусідка виклала свою версію подій: «Це ж нині так дорого — вивезти сміття на звалище. Мабуть, хтось тут вивантажився, а кульки та інший легкий непотріб вітер по дорозі й полю розніс».

Інша проблема — якість дороги. Щоб об’їхати яму, водієві не раз доводилося виїжджати на зустрічну смугу. Мало того, іноді складається враження, що якою дорогою ще чумаки їздили, таку й заасфальтували — кількість поворотів годі полічити.

І ось нарешті Канів. Проте дістатися до заповідника не так просто. Єдиний транспорт — автобус №2 — ходить з інтервалом у годину. Тобто якщо ви не встигаєте, то доведеться зачекати шістдесят хвилин. На зупинці таких багато. Щоб не просто мерзнути, люди починають знайомитися. Одна пенсіонерка, почувши, що я зі столиці, питає: «А у вас гаряча вода є? Бо у нас уже двадцять років немає». Підтвердження того, що в Каневі з водою не все гаразд, знаходжу на стовпах, які рясніють оголошеннями про продаж чи купівлю бойлерів, а також котлів.

Узагалі, за моїми спостереженнями не з однієї такої поїздки, киян в інших містах, м’яко кажучи, недолюблюють. Столичний мешканець в уяві тих, хто не живе в Києві, — це ледар, який за нікому не потрібну роботу отримує величезні гроші та всі блага цивілізації, при цьому вся країна тяжко працює, щоб кияни отримували зарплату й жили собі на задоволення. Переконувати, що це далеко не так, навіть не намагалася.

Тим часом автобус таки під’їхав. Для тих, хто захоче повторити мою подорож, скажу: хоч і їздить «двійка» раз на годину, але точно за графіком, який висить на зупинці: кожну тридцяту хвилину з центральної площі і кожну сорок п’яту — із заповідника Тараса Шевченка. Поїздка до музею забере лише кілька хвилин, тому в гарну погоду цих декілька кілометрів можна пройти й пішки, тим паче що дорога йде вздовж Дніпра, під канівськими кручами. Це, мабуть, про них у «Сні» писав Шевченко: «Дай же, Боже, коли-небудь,/ Хоч на старість, стати/ На тих горах окрадених/ У маленькій хаті./ Хоча серце замучене,/ Поточене горем,/ Принести і положити/ На Дніпрових горах».

Зізнаюсь, що це вже мій третій репортаж з Чернечої гори за останні два роки. Минулі рази відвідини справляли гнітюче враження. Музей стояв забитий дошками, і коли він відкриється, було незрозуміло. Наукові працівники тулилися у двох кімнатах Тарасової світлиці — хати-мазанки, вкритої соломою. Нині музей працює. І це найбільший плюс. Тепер кожен, хто приїде на Чернечу гору, зможе зайти до музею, почути про Шевченка, подивитися на деякі цінні речі, пов’язані з його життям, зрештою — зігрітися після довгої дороги. Треба сказати, що музей відремонтовано на високому рівні, тому бути його відвідувачем приємно: тут працює гардероб, у підвальному приміщенні є кафе, вбиральні, в музеї тепло, чисто і затишно. Без проблем можна замовити екскурсію. Одне слово, сьогодні Національний заповідник Тараса Шевченка працює, мов годинник, чітко і злагод-  жено.

Щоправда, ще до того, як вирушити до Канева, я спілкувалася з багатьма діячами культури, і жоден з них не дав схвального відгуку з приводу оформлення. Незадоволені підходом і працівники музею, хоча «на диктофон» про це не мовлять. Чесно кажучи, на мене експозиція теж не справила враження. Одразу біля входу (та в усіх залах) найбільшу увагу привертають величезні репродукції картин та офортів, які написав Тарас Шевченко. Тому складається враження, ніби він був не великим народним поетом, а відомим українським художником, який іноді щось ще й писав. Спасибі екскурсоводам, які постійно цитують «Кобзаря», проводячи відвідувачів музеєм.

До речі, всім, хто приїде до Канева, дуже раджу замовити екскурсію. Вона хоч і коштує дорого (100 гривень з групи), проте це того варте. Наукові працівники музею — це люди, які десятиліттями досліджують творчість Тараса Шевченка. Вони знають ледь не весь «Кобзар» напам’ять, вже не кажучи про біографію поета. Крім віршів, у залах бракує й цінних експонатів. Основну увагу приділено візуальним зображенням — усюди стоять монітори, на яких час від часу з’являються то полотна Шевченка, то його портрети, то портрети його друзів. Єдині справді вартісні речі, на які я звернула увагу, — це посмертна маска та книжка, в якій міститься запис про народження Тараса Шевченка. Я запитала в екскурсовода, чому так, чи не зіпсувалися експонати за період багаторічного ремонту? Науковець мене запевнила, що жоден експонат не зник і не зіпсувався, та не всі вписалися в експозицію. Проте вона запевнила, що, по-перше, експозиція ще не завершена, по-друге, всі цінні експонати буде використано під час виставок, які нині готує музей.

На завершення екскурсії я зайшла до Тарасової світлиці. На відміну від дуже офіційного музею, в цій відновленій 1991 року хатинці доглядача могили, відчувається дух Шевченка. Підлога встелена свіжим пахучим сіном, біля стіни піч, дерев’яні лавки, на столах кухлі, з яких пили воду ті, хто приходив на Чернечу гору понад століття тому. Саме тут відчуваєш ту теплу атмосферу, якої так бракує музею. Наостанок мені запропонували залишити свій відгук у книзі відвідувачів світлиці. Користуючись нагодою, я почитала інші записи. Один із них, зроблений 5 лютого, мене особливо вразив: «Сьогодні ми одружилися і приїхали сюди, щоб вклонитися Тарасові Шевченку». Далі підпис і приписка: «Київ—Канів—Київ». Отже, є люди, які їдуть до Шевченка навіть у день свого весілля, а це означає, що ще буде та сім’я «вольна» і «нова», в якій Кобзар просив пом’янути себе «незлим тихим словом».

 

Київ—Канів—Київ.

На знімку: центральний зал музею.