У слухавці — схвильований жіночий голос і одразу з десяток запитань: «Ви не знаєте, що з Марією Матіос? Це правда, що хочуть вилучити її нову книжку? А ви маєте «Вирвані сторінки...»? Дасте почитати?». Галина Ковальчук подзвонила від імені чималого гурту людей. Деякі з них зараз — за кордоном на заробітках. «У нас, у Врублівцях давно є клуб шанувальників книги. Неофіційний. Одній людині слідкувати за новинками важко, інтернет у селі рідкість, обмінюємося інформацією, та й книгами, бо на сільські статки не накупишся всього, що хотів би мати на домашній полиці».
Галина Іванівна тут народилася, працювала вчителькою. На кожній вулиці — її учні, однокласники. Знає односельців, як саму себе. Головне для неї в кожній людині — духовний світ, культурні вподобання. Часом і скаже котрому: «Якби ж читали ви Франка та Шевченка...» Одного разу на це почула: «Так я ж і щитаю, їй-Богу, щодня щитаю!»
Пані Галина, отримавши чергову пенсію, не шкодує тих папірців із Шевченком, щоб придбати українську книгу. Новинкою ділиться перш за все з Ларисою Проскуріною, сільською бібліотекаркою. Завдяки пані Ларисі врублівчан свого часу поєднала дружба з багатьма українськими письменниками, особливо з поетом Дмитром Луценком. А ще в бібліотеку знесли старожитності, аби молоде покоління глибше пізнало давню подільську культуру. «Разів три наймолодших школяриків приведе вчителька до бібліотеки — і вони вже стають завсідниками, — розповідає пані Лариса. — А ще недавно тут від холоду всидіти було неможливо, віконні пройми закривали плівкою, допомогло замінити вікна підприємство «Агросолюшнс». На жаль, у бібліотек є ліміт електроенергії, ще кілька холодних місяців попереду, а гріти вже не випадає...» Лариса Проскуріна від того має порятунок: стає книгоношею, йде в село. Літніх та самотніх провідає, загляне до постійних читачів, розповість селянам про новинки видавництв. Десь там нарікають, що сьогодні народ до книжки став байдужим. Невеликі статки — то не остання причина. А як часто поповнюються державним коштом бібліотечні фонди?! Немає українських книг — і смаки активно формують російські видавництва. На щастя, у Врублівцях мешкають ті, хто знає нашу сучасну літературу.
Скільки бачиш оком — мальовничі пагорби над Дністром, від привілля яких хочеться співати. Врублівчани це роблять залюбки. Об’єдналися найкращі співаки у вокальну групу «Калинонька», що не раз посідала перші місця в оглядах самодіяльності. Тим колективом керує Микола Мельник, подільський композитор. «Це моє рідне село, тут батьківська хата. Тому художній керівник я тут «безкінечний», і ні про які гроші не йдеться. На репетиції збиралися б щодня, якби не моя робота в місті. Маємо зберегти те, що діди нам передали з далеких віків. Перш за все старовинні коляди, які більше ніде не співають. Ось послухайте цю — «Славен єси»... На ній захистив дисертацію професор Зиновій Яропуд! Лише ця колядка коштувала гроші, за інші виносили коржики, яблука».
— Питаєте, чим живемо? Пісня — наша розрада, бо немає нині чим тішитися: такі «реформи» почалися, що люди бояться, чи й виживуть, — кажуть жінки. — Якби йшло на краще, то ми б відчули. Бодай цей будинок культури, який ось-ось розвалиться, взяли б та й довели хоч при якомусь президентові до пуття. Громада не має на те коштів.
У Будинку культури стеля падає, пташки на стінах гніздяться. Клуб чомусь не хотіли передати на баланс сільради, й він руйнується без господаря. А поки немає в сільської культури даху — вона й на вулиці співає. Це врублівецька традиція. Сільський фестиваль колядок влаштовують на Водохреща на Дністрі, а на Купальське свято йдуть до Миколи Мельника. Його хата над потічком, вигін поруч — ніби сцена. Гуляння звечора й усю ніч! Молоде покоління ростять голосистим. У школі заступником директора працює вчитель музики. Невелика бібліотечна світлиця цього дня вмістила всіх талановитих — літніх і зовсім юних. Громада Врублівців вижила в усі лихоліття й зберегла свою самобутність, бо дбала, щоб не згубити власне обличчя й дух, що підносить над буденщиною.
На знімку: «Калинонька» готує свої перлини.
Фото автора.
