Виступ Голови Верховної Ради України Володимира Литвина у Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка

Шановний президенте Університету!

Поважне зібрання!

Я щасливий бути разом з вами на цьому величному святі. Вітаючи вас із 90-річчям, з приємністю стверджую: колектив виправдано носить ім’я Тараса Шевченка і заслужено має статус Національного, є культурно-духовним осердям Східного регіону України.

За це Вам — честь і шана!

У дружньому посланні Тараса Шевченка «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні...» міститься вічно сучасна настанова, як через своє, національне, йти до світового:

Учітесь, читайте, 

І чужому научайтесь, 

Й свого не цурайтесь.

А Гегелю належить не менш повчальне спостереження, яке постійно перефразовують і повторюють: «Історія вчить лише тому, що вона нічого не навчила народи».

Чому я звернувся до цих взаємодоповнюючих глибоких істин і саме сьогодні?

Згадаймо 1921 рік. Україна ще не вийшла із революцій і громадянської війни. Все ще триває пошук її ідентичності, долі народу. Все ще звучить голос державників на фоні наступу орендарів державності. Дають про себе знати вивільнена енергія мас і панує економічна руїна. Подекуди, здавалося б, навіть життя зупиняється. Країну покриває голод. Звичного явища набули голодні бунти та стихійні повстання. І якраз цей рік вважається початком страшного голодомору.

В Європі, яку також охопила післявоєнна економічна криза, а її східну частину — голод, завершується поділ світу, вимальовуються дві міжнародні системи. Тривають війни, кожна держава намагається реалізувати свої інтереси через укладення двосторонніх міжнародних договорів. Перевороти, заколоти, надзвичайні стани, зміна політиків набули буденного характеру.

І на цьому фоні — вручення Нобелівської премії з фізики Альберту Ейнштейну, з літератури — Анатолю Франсу, заснування Московського театру для дітей і Музичного товариства імені Леонтовича в Україні. А до цього утворення фундаментальних інституцій: Української Академії наук, Українського державного архіву, Національної галереї мистецтв, Українського історичного музею, Української національної бібліотеки, Українського національного театру, українських гімназій.

І на цьому фоні — заснування вузів, кількість яких в Україні на початку 20-х років сягнула 48. Серед них — губернські вищі педагогічні курси, які стали основою для першого в Донбасі вищого навчального закладу, відомого сьогодні як Луганський національний університет імені Тараса Шевченка.

Мені думається, що у «Книгу пам’яті» університету має бути занесений кожен студент, викладач і працівник тих перших буремних і голодних років. Це були оптимісти та ідеалісти вищого ґатунку, які вірили в силу розуму і гуманізму. Тож згадаймо сьогодні того кожного викладача, який нерідко з останніх сил, але самовіддано служив справі освіти. Згадаймо того студента, у якого від холоду судомило руки і траплялися голодні непритомності, але який був свідомий свого майбутнього призначення.

Це саме вони зберегли і примножили духовний сегмент українського суспільства, утримали нас як націю і народ у цивілізаційному полі.

Сучасники навряд чи в змозі сповна оцінити суперечливі та неоднозначні події вже далекої доби. Але 90-літня історія університету — найвища і правдива оцінка тим, хто свідомо чи інтуїтивно керувався принципом Бісмарка: «Дайте мені дві тисячі хороших учителів — і я побудую вам нову державу».

Наш досвід, власне, як і світовий, переконливо і наочно свідчить, що ми перемагали і були серед лідерів світу тоді, коли робили ставку на розум, на розвиток його можливостей. Особливо на зламі епох, у періоди великих звершень і не менших випробувань. І втрачали тоді, коли нехтували цим основоположним правилом, ігнорували історичний досвід, коли не вчилися в історії.

У цьому плані нам ще належить всебічно без політико-емоційного надриву осмислити процеси у 70—80-х роках ХХ століття і чинники, які призвели до того, що Радянський Союз втратив темп, позиції у науково-технічній сфері, остаточно програв глобальне змагання за світове лідерство і, врешті-решт, розпався. Осмислити для того, щоб не повторювати помилки вже в Українській державі. А ми їх таки тиражуємо.

Зрозуміло, стартові умови і цілі кожної з країн різні. Звідси — й різні пріоритети. США намагаються зміцнити статус супердержави і не зійти з траєкторії сталого розвитку. Росія — повернути собі становище країни з сучасною економікою і стати врівень з глобальними гравцями. Ми — реалізувати третій шанс на державність.

Але спільний виклик для людства нині один — створення необхідного середовища для нової якості життя, переходу на нову траєкторію розвитку. А її показником є альтернативна енергетика, високошвидкісний Інтернет, інновації, транспортна інфраструктура. При цьому серцевинне та інтегральне значення в ній відводиться постановці нової якості освіти.

Здавалося б, і у нас є можливість одразу будувати Україну на засадах ХХІ століття. Проте, як і раніше, увага зосереджується на традиційних і вже апробованих можливостях країни — металургії, хімії, сільському господарстві. По суті, пропонується відтворювати індустріальний етап нашого розвитку. Тобто життя за зразками середини — другої половини ХХ століття.

У реформаторських планах освіта присутня поки що ескізно. Більше того, розхристані дискусії навколо освітніх проблем наводять на думку, що некомпетентність та заполітизованість можуть призвести до згортання, а не розвитку освітньої сфери. Тоді як світові спрямування доводять очевидне — без якісної освіти, висококваліфікованих кадрів та інтелекту загалом жодні реформи, жодні модернізації неможливі у принципі.

Шановні учасники урочистостей!

Переконаний, саме університети з їх інтелектуальним та моральним потенціалом покликані взяти на себе місію впровадження нових парадигм людського буття в українські реалії.

Україна вже переросла існуючі рамки і потребує переходу до ефективної держави на основі свободи, права і справедливості. За таких обставин виступати лише з виявами невдоволення або гаслами щодо реформ явно недостатньо. Це буде лише поглибленням нашого історичного запізнення.

Потрібна чітка відповідь: для чого і для кого пропонуються перетворення, що вони дадуть конкретній людині? Становище вимагає демонстрації відкритості намірів і дій влади, залучення усіх суспільних сил до реформаторської роботи.

Але як це зробити на фоні прогресуючого процесу роз’єднання суспільства на дві соціальні верстви — бідну більшість та багату меншість? Вони відрізняються не лише рівнем доходів, а вже й типом мислення. По суті, формуються два типи культури, поведінки, способи життя. Вони вже фактично не можуть розуміти одне одного. Відповідно звужуються можливості загальнонаціонального діалогу та порозуміння.

Відчуваючи у цьому плані неміч держави, люди починають зрікатися відповідальності за долю країни. На жаль, інтелектуальне середовище замість того, щоб блокувати всі ці процеси, саме стало на шлях негативної адаптації до того, що відбувається.

Проблемою для України залишається відтворення свідомості підданих з огляду на генетичну пам’ять про війни, репресії, голодомори, державний терор, постгеноцидний синдром. Однак не можна допустити повернення на історично безперспективну колію. На початку ХХ століття така безпечність обійшлася дорогою ціною, щоб платити її ще раз. Тим більше, що ми й досі її платимо. Тоді як інші зробили відповідальні висновки.

І жодним чином не слід втішатися навіюваною останнім часом гіпотезою: якщо все населення землі житиме так, як нині живуть багаті люди, земні ресурси закінчаться через сто років. Тому, мовляв, в інтересах власне людей не актуалізовувати тему боротьби з бідністю. Така проповідь смиренності є неприйнятною і аморальною. Принаймні для українських реалій.

Зрозуміло, що держава зобов’язана винести хоча б запізнілі уроки з практики первісного накопичення капіталу і вжити всіх заходів для зменшення майнового розриву, підвищення соціальної відповідальності національного капіталу. Водночас боротися з бідністю треба насамперед сучасністю — робити пріоритетну ставку на освіту, науку та культуру, насаджувати і культивувати моральні правила людського співжиття. На те, за рахунок чого триматиметься світ у глобальну епоху. На те, у чому буде сенс людського життя.

У цивілізованій державі освічена людина за визначенням не може бути бідною. А оскільки сучасність вимагає ставитися вже і до вищої освіти як до масової індустрії, суспільство в своїй основі не може бути бідним.

Відтак, університетська корпорація, як зосередження традицій та інтелекту, має підключитися до вироблення пропозицій щодо стратегічних засад облаштування України на основі економіки знань і за зразками інформаційно-технологічної доби. Вона має пропонувати своє бачення успішної країни. І хоча б тому, що вироблення політики у сучасному світі, який базується на швидких технологічних досягненнях в області комп’ютерів, комунікацій і програмного забезпечення та відповідно різкого падіння вартості створення й передачі усіх видів інформації, вже не може бути єдиною компетенцією урядів. Корпорації, організації і приватні особи отримали можливість відігравати безпосередню роль у політиці і навіть світового виміру. Останні події переконливо про це свідчать.

Мислячи масштабно і працюючи масштабно, університети повинні запропонувати суспільству вивірені реформаційні підходи і власне в освітянській сфері. Не покладаючись на спущені зверху директиви, а керуючись золотим правилом — перемінам має передувати підготовка до них мізків.

Як відомо, основні можливості їх завантаження вичерпуються в людини у межах 22 років. Але вони мають велику потенцію утворювати нові зв’язки. Отже, завдання університетських курсів — навчити студента формувати запит на нові знання, формувати розум, що розвивається.

Навчитися весь час вчитися — ознака часу. Тим більше, що ніколи так доступними не були знання, як сьогодні. Відповідно створюються сприятливі умови для нівелювання поділу на традиційно-класичні і провінційні університети. І це унікальна можливість для Луганського національного університету розширити свої горизонти, вийти на нову освітньо-наукову та суспільну орбіту.

Шановні колеги!

Радикальні суспільні злами і зміни епох завжди породжують запит на лідерство. І водночас створюють умови для появи лідерів, які відкривають нову перспективу країні й народу. На відміну від своїх попередників, вони не зосереджуються на проблемах, а концентруються на їх вирішенні. А цього нам сьогодні дуже і дуже бракує.

Саме університети повинні дати таке нове покоління енциклопедично освічених, свободолюбивих і моральних лідерів.

Майбутнє України визначатиметься рівнем свободи і демократії. Щоб мати його, нам належить об’єднаними зусиллями очистити країну, вселити у державне, суспільне і повсякденне життя мораль, совість, порядність і справедливість, зміцнити культурний код нації та історичну пам’ять.

Солодке і п’янке слово «свобода» має співвідноситися з моральними імперативами та суспільними, особливо християнськими цінностями. Свобода набуватиме цінності, а особистість — гідності, коли людина обиратиме творення добра. Справжня свобода — це життя і діяльність у позитивному вимірі.

І наше спільне завдання зробити так, щоб ми почали діяти в загальноукраїнському масштабі з позицій конструктивізму. У цьому плані колективний голос університетського розуму повинен звучати переконливо.

Університети покликані генерувати правду і бути совістю народу! Українського народу!

Усі 90 років, особливо з часу присвоєння імені Тараса Шевченка, ваш університет здійснює підготовку вчительських кадрів за спеціальністю «українська мова». Це — освітянський і громадянський подвиг. Це — глибинне розуміння своєї місії і свого призначення.

Рідне слово та мова, які виступають первоначалом нації, й далі чекають щирої підтримки і держави, і університетської громади. Підтримки для усталення і розквіту державної мови та посилення мовного багатоголосся України. Сподіваюся і вірю, що непідробна увага університетського колективу до мовно-культурного багатства регіону згуртує владу, наукову та мистецьку еліти, широкі кола громадськості, усіх людей Луганщини.

Поважне і дороге зібрання!

Висловлюю глибоку вдячність і повагу професорам, доцентам, викладачам та усім співробітникам за подвижництво у творенні колективу протягом 90 років. За щедрі засіви розумного, доброго, вічного.

Вітаю студентів і аспірантів з ювілеєм альма-матер. Принагідно прошу вас: творити і жити за максимально високими мірками. Ви — молоді і красиві. Ви — на піднесенні. Ви — талановиті. Ви — можете все. Не дозволяйте собі лише одного — просто існувати, жити порожніми мріями. До мрій та планів потрібна робота. Важка і копітка повсякденна інтелектуальна робота. Робота, яка жене кров і дозволяє досягти найвищих людських вершин.

Повірте, я знаю, що кажу!

І насамкінець. Як відомо, ще Русь славилася жіночими школами, високою освіченістю жінок. Зокрема, Ганна Всеволодівна (сестра Володимира Мономаха) у 1086 році відкрила при Андріївській церкві у Києві таку школу. А дочка Ярослава Мудрого Анна Ярославівна, будучи дружиною французького короля, правила нарівні з ним і, будучи освіченою, підписувала державні документи.

А зараз у цій святковій залі я бачу багато жінок-педагогів. Висловлюю вам особливе шанування. Адже саме жінка — педагог-вчителька чи викладачка — багатьом із нас була, як мама або навіть перше незабутнє чисте кохання. Впевнений, що напередодні Жіночого дня 8 Березня до моєї щирості приєднуються всі чоловіки у вітанні прекрасної половини нашого зібрання.

Зі святом вас!