Хоча не так вже й багато часу минуло відтоді, як у березні в області з’явились перші переселенці з Криму, змін відбулось чимало. До кримчан додались донеччани і луганчани. Від кількох десятків родин їх число уже розростається до тисячі. Для декого із малюків Хмельниччина відтепер стала місцем їх народження. Але чи зможе вона стати для них малою батьківщиною?

Офіційно на початку липня в області було зареєстровано трохи менше двох з половиною сотень сімей переселенців. Але насправді чимало хмельниччан за час військового конфлікту вже встигли не один раз поспілкуватись телефоном із родичами, близькими, колишніми однокурсниками і просто випадковими знайомими зі східних областей. Дехто запросив до себе в гості. Дехто готовий передати назавжди стару батьківську хату у селі. Подоляни намагаються допомогти усім, чим можуть. Та часто буває так, що найбільші непорозуміння виникають не з приводу якихось матеріальних проблем, а через різні погляди на життя, розвиток суспільства і країни. І в цих дискусіях, діалогах не все так просто. Нерідко доводилось чути фразу від багатьох земляків: «Ми вже пересварились з багатьма. Усі розповіді про наше життя без скандалів, терористів, конфліктів, міфічних бандитів просто розбиваються об глуху стіну недовіри, нерозуміння, а головне — небажання чути». І це тоді, коли мова заходить навіть про найближчих людей — батьків, сестер і братів, кревних родичів, яких розвели по різних областях не різні політичні та ідеологічні погляди, а просто життєві обставини.

Не обійшлось без подібних гострих дискусій і в моїй родині. Не змогли порозумітись із друзями з Луганщини, яких знали багато літ, але чомусь тільки тепер з’ясувалось, що поняття про Батьківщину у нас зовсім різні. Важко пережили образу родичі з Донеччини, яким видалось, що ми не надто перейнялись їхньою бідою. А з іншою близькою людиною зі Сніжного ми та її діти, що живуть у Львові, намагались спілкуватись лише у визначені години, аби їй не довелось відповідати на телефонні дзвінки українською мовою у присутності сусідів чи просто перехожих на вулиці, — надто небезпечно це було... Коли починаєш глибше замислюватися над усім цим, жахаєшся. Як так могло статись? Адже це ми — одна кров, одна сім’я. Що ж то за сила, що розвела нас не просто у різні боки, а зробила ворогами? Вона не тільки ззовні. Вона у кожному з нас. Бо якщо не уміємо чути, розуміти і любити один одного, то як полюбимо свою країну?

Нещодавно вразила одна фраза, яку сказали переселенці з Дружківки: «Коли після вибуху снаряду втрачаєш все — дім та добро, яке наживали десятиліттями, це справді дуже важко. Люди залишаються без нічого в буквальному розмінні слова, і для них важлива будь-яка допомога — дах над головою, гроші, харчі, одежа... Але тільки тепер ми зрозуміли, що ще важливішим для нас є інше — мислення. Дайте нам нові мізки, щоб ми по-новому могли подивитись на все, що відбувається в країні».

Але хіба це потрібно тільки їм?

Не бійся зробити більше

Кам’янець-Подільський не залишається осторонь проблем жителів східного регіону. Район прийняв чи не найбільше родин, що залишились без житла. А нещодавно впродовж кількох днів біля великих супермаркетів провели акцію зі збору коштів та продуктів харчування для вимушених переселенців. Міський голова Михайло Сімашкевич так підбив її підсумки: 

— Активність мешканців міста була досить низькою. За три дні вдалося зібрати близько двох тисяч гривень. Разом із працівниками виконкому ми закупили продукти та засоби гігієни. З 44 сімей, які приїхали до нас, маємо дві з дітьми. Їм і віддамо зібрані кошти. Це не докір, і тим більше — не звинувачення. Це лише привід задуматись кожному, що він може зробити як для цілої країни, так і для конкретної людини, що опинилась поруч.

У тому ж Кам’янці на чужу біду відгукнулося чимало людей, ділячись тим, що мають. Установи і підприємці не раз збирали кошти. Навчальні заклади надали тимчасове житло приїжджим. А скільки благодійників допомогли мовчки, не афішуючи своїх дій.

Півтори сотні людей, третина з яких — діти, прибули і до обласного центру. Кільком десяткам з них, які звернулись до міськради по допомогу, вже виділили по тисячі гривень. Десятьом оформляють документи для призначення державної допомоги. Тринадцять родин вдалось поселити у гуртожитках міста. Аби мати більше можливостей, депутати збільшили видатки за статтею «надання матеріальної допомоги» на чотириста тисяч гривень. Одне слово: кожен, як може, простягає руку допомоги. Та чи достатньо цього?

Коли поруч «треба» і «можу»

З новими благодійними ідеями виступив проект «Разом». Представляючи його, Валерій Каспров розповів, що почав працювати сайт, на якому намагаються звести разом запити біженців із тими пропозиціями, що можуть надати благодійники. І тут поле для співпраці обох сторін просто безмежне. Та головне, що акцент робиться не тільки на матеріальну допомогу, а й на можливість справді бути разом всім українцям.

— Ми зробили крок назустріч один одному, започаткувавши акції «Безпечні канікули», «Гостинний дім», «Новий старт», — продовжив Валерій. — Усі вони не можуть відбутись без взаємної підтримки і допомоги.

Так, для сорока дітей із Донбасу організували відпочинок у санаторії Макова, що в Дунаєвецькому районі. Звідти повезли їх подивитися на Хотинську та Кам’янець-Подільську фортеці. І це не тільки для розваги, а й для того, щоб діти могли зрозуміти, в якій великій, цікавій і дружній країні вони живуть.

— Майже вісімдесят відсотків населення нашого регіону ніколи не виїжджало за межі Донецької та Луганської областей, — розповів Андрій, мешканець Слов’янська, котрий тепер організовує благодійні акції для своїх земляків у Хмельницькому. — Вони не знали іншого життя, не чули іншої пропаганди, крім російської. Їм немає з чим порівнювати. Тож треба долати ці кордони, що утворились у свідомості людей.

Сам чоловік під час війни втратив свій бізнес у Слов’янську, хоча до останнього намагався залишатись у місті. Та коли почались активні обстріли, переїхав у Святогірськ, де у таборі відпочинку почали розміщувати інших біженців. Там разом із однодумцями організували зону тимчасового перебування для них. А паралельно вивозили своїми автівками людей із найгарячіших місць бойових дій.

Тепер розпочинає нову масштабну акцію підтримки земляків. Для цього у Хмельницькому буде організовано ярмарок, на який привезуть товари із Слов’янська.

— У нашому місті традиційно було поширене керамічне виробництво, — розповів Андрій. — Раніше продукцію возили до Росії. Тепер все змінилось. Ми хочемо налагодити зв’язки із українськими областями. Та й зібрані під час ярмарку кошти підуть на допомогу при відбудові звільнених територій.

До того ж під час його роботи (а триватиме вона кілька тижнів) створять близько двох десятків робочих місць, якими зможуть скористатися саме переселенці. Адже проблема працевлаштування нині для них — чи не найгостріша.

Як далі складеться їхнє життя після завершення ярмарку та й решти благодійних акцій, а вони з часом таки закінчаться, сказати важко. Людям доведеться все піднімати з руїн і в прямому, і в переносному значенні слова. Та, думається, найважче буде подолати руїни у свідомості, котрі залишились після всього пережитого. Але ми мусимо це зробити. Не очікуючи державної ініціативи та підтримки, люди починають гуртуватись, аби самим зробити щось корисне для своєї країни. Готові на вчинки, про які ще вчора навіть помислити не могли. Серед тих важких і трагічних подій, котрі нам доводиться переживати усім разом, це чи не найважчий бій. Але й перемога в ньому — найвагоміша. Бо так народжується нове суспільство, якого всі так прагнемо.

Хмельницький.