Самостійність вистраждали і підтримали на підсвідомому рівні

— Саме так. У 1990 році до парламенту замість 650 депутатів, яких обирали раніше, пройшло вже 450 на альтернативній основі. Із них КПРС представляли 375 депутатів. Одразу утворилась опозиція, так звана Народна Рада, яка налічувала до 130 народних депутатів, у тому числі і членів КПРС. І незалежно від того, чи мали в кишені партійний квиток, ми були одностайні — за самостійність.

Напередодні ухвалення Декларації про державний суверенітет Президія Верховної Ради, яка складалась, умовно кажучи, наполовину із комуністів і наполовину із демократів, прийняла одностайне рішення: припинити обговорення й 16 липня проголосувати за Декларацію.

Коли я відкрив сесію, був ліс рук депутатів, які вимагали продовжити обговорення, в тому числі і Леонід Кравчук, і нині покійний Вадим Гетьман. Вони прийшли до мене із запитанням: що ти робиш? Я сказав: «Заспокойтеся, таке рішення прийняла Президія. А раз ви так хочете, то надам вам слово після голосування». Ми ризикнули і поставили Декларацію на голосування. «За» — 355 народних депутатів. І це за того, що частина обранців писали записки і заяви, що не встигли, і просили зарахувати їхні голоси, а частина перебували в Москві на з’їзді КПРС, може, і з них хтось голосував би.

— Тут думки й досі розходяться. Я однозначно стверджую: вплинула. Бо Росія прийняла Декларацію раніше — 12 червня 1990 року. І це допомогло нам переконувати завзятих комуністів в необхідності підтримати документ. Таким подіям, як 16 липня, передувала величезна робота, проведена загальноукраїнською громадською організацією Народний рух, із пробудження національної свідомості. Звичайно, все це відбувалося під час тодішньої перебудови, демократизації та гласності. Але я хочу, щоб нині не було боротьби, що хтось доклав більших зусиль, а хтось менших. Це наше спільне здобуття. І коли 

1 грудня 1991 року ми винесли на референдум запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?», понад 90 відсотків сказали: «Так». У всіх без винятку областях, у тому числі й у Криму. Це свідчить про те, що стався збіг обставин. З одного боку, пробудження національної свідомості, з другого — народ повірив, що ця влада хоче демократичних перетворень. Тому, хоч би ким і як обиралася Верховна Рада, ми все одно ухвалили б саме таке рішення.

— Володимир Антонович Івашко, світла йому пам’ять, був найбільшим демократом із 450 обраних народних депутатів. Я не хочу нікого образити, але в нього була вся влада. Крім того, коли ми підійшли до формування Президії Верховної Ради, а тоді це був конституційний орган, саме завдяки йому вона була сформована за принципом 50 на 50 відсотків. До її складу тоді входили голови комісій, глава парламенту та двоє його заступників. Володимир Антонович пішов на цей крок для того, щоб справді було почуто кожного. Це свідчить про те, що національна свідомість пробуджувалась однаково і в тих, хто називав себе чистим демократом, і в партійців.

Голова Верховної Ради Володимир Івашко водночас був і Першим секретарем ЦК Компартії України. Він переклав на мене частину парламентської роботи, бо збирався на XXVІІІ з’їзд КПРС. Його делегати були свідомі того, що відбудеться реорганізація керівних органів партії, що Горбачов стане не Генеральним секретарем, а головою партії. А Володимир Івашко — його заступником. Серед делегатів був і я, але залишився в Києві і за дорученням Володимира Антоновича вів роботу й доповідав йому. Коли постало питання про повернення делегатів з’їзду КПРС у зал засідань, я зателефонував йому і сказав, що визріває голосування за таку постанову. Він відповів, що не підтримує, але це наша справа. Ще одна риса демократичності.

Після прийняття постанови Верховної Ради про повернення делегатів з’їзду КПРС до зали парламенту я приїхав до Москви. Ми з Володимиром Антоновичем та Станіславом Гуренком проговорили до о пів на третю ночі. Я його ламав прилетіти в Київ, хоча б на одне засідання. А він мені сказав: «Їдь і оголоси про мою відставку». Я відмовився робити це доки не отримаю власноруч написаної ним заяви. За що мені від Володимира Антоновича під час телефонної розмови дісталося на горіхи. А зранку наступного дня спецзв’язком мені було доставлено пакет із заявою Володимира Івашка, яку я й зачитав на сесії. Верховна Рада відставку голови прийняла.

От і вся моя роль — вести засідання. А рішення приймалося колективно. Адже незалежність була вистраждана й підтримана окремими депутатами на підсвідомому рівні.

— Світ був інший. У країнах пострадянського простору та Східної Європи штормило. Хвиля демократизації зруйнувала Берлінську стіну (1989 рік). А згадайте, що відбувалося у Прибалтиці, на Північному Кавказі, Придністров’ї. Михайло Сергійович, генеральний секретар, натякав, що і в нас скоро почнеться. Думали, вибухне Крим, але там люди мудрі — не пішли на це. Тому у світі ухвалення Декларації сприйняли з піднесенням. Особливо там, де були українські діаспори. Не хочу сказати, що то була мода, але був такий час, що пробуджуватися було модно. На жаль, до цього часу наші талановиті письменники, драматурги, режисери і постановники про це навіть фільму путнього не зняли і твору не написали.

— Конституційна комісія була утворена в 1990 році, ще до ухвалення Декларації. Але Декларація перекрила хвилю конституційного процесу. І надала йому якісно нової ознаки. Якщо раніше ми думали, що закони треба узгоджувати з Конституцією УРСР, то тепер комісія розділилася на два табори. Одні казали: треба якось домовлятися, але їх було менше. Решта питали: з ким домовлятися? У серпні 1990 року ми прийняли Закон «Про економічну само- стійність». Відповідно до нього все, що перебувало на території України до ухвалення Декларації про державний суверенітет, — українське. А в Москві ще думали, що є союзні підприємства. Тому потреба в новій Конституції визрівала. Ситуація змінилася після референдуму. Чесно зізнаюся: я не був його противником, але в мене виникали побоювання щодо кількості голосів «за», бо в березні цього ж року народ проголосував за оновлений Союз. Ми ризикували! Ми з Леонідом Макаровичем Кравчуком мали щодо цього не одну розмову. Урешті, якби не було референдуму, незалежність все одно відбулася б, але це було б приводом для п’ятої колони мусувати питання щодо народного волевиявлення. Тому конституційний процес із грудня 1991 року отримав нове дихання: кожен член Конституційної комісії відчув обов’язок завершити його якомога швидше. Треба віддати належне Леоніду Макаровичу, у нас як співголів комісії не відбулося жодної скандальної дискусії, були непрості, але скандальної — ні; окремого розуміння цілісного документа, не було. І це дуже добре.

Так звана опозиція, яку очолював В’ячеслав Чорновіл, хотіла одразу такої Конституції, як в Америці. Але ж ми не Америка, ми тільки-но задекларували свою незалежність, до людей ще треба було прислухатися. Після одного із засідань Конституційної комісії, де доповідалися проекти, ми із Кравчуком дійшли висновку: якщо нині ухвалимо Основний Закон, то він буде «ні те, ні се». До того ж нам завжди зможуть закинути, що Конституцію прийняла Верховна Рада, обрана за радянських часів. Тому ми прийняли з ним неписане рішення — не форсувати (не скажу гальмувати) цей процес. Нехай визріває, притирається. Я й сьогодні вважаю, що ми зробили правильно.

Після обрання нового парламенту ця проблема постала на повний зріст. Президент — новий, Голова Верхової Ради — теж. Уже вони очолюють Конституційну комісію. Пам’ятаєте так званий Конституційний договір? Багато про нього можна говорити доброго й поганого — і все буде правда. Проте договір унормував стосунки між Президентом та Верховною Радою, не допустив її позачергових виборів.

А коли в 1996 році ми вийшли на Конституцію, то Президент Леонід Кучма відчув, що йому буде дуже важко керувати з таким Основним Законом. Дійшло до того, що його хотіли винести на референдум. Президент готувався до цього, але це налякало ортодоксальних комуністів. І вони пішли на поступки. Компроміс було знайдено. Тому я вважаю: позиція першої Верховної Ради і співголів Конституційної комісії — не торпедувати, а дати можливість ухвалити Основний Закон новій Верховній Раді — була правильна.

— Я мав не лише уроки, а й досвід радянського парламентаризму. Найбільша біда, що ми вважаємо парламент найвищим органом. Що захотіли, те й прийняли. Когось обурює, що не виконуються ухвалені постанови. Кажуть, це ж «бардак». Це не тут бардак, а в суспільстві. Такого вислову немає ніде, але я дозволяю собі так казати: «Парламент — це організований мітинг». Тільки на мітинг може прийти будь-хто, а сюди — делегуєте ви, шановні виборці. Ви ж голосуєте, чого тоді обурюєтеся? Не обирайте таких. Так триватиме доти, доки люди не зрозуміють: вони самі творять оцей, м’яко кажучи, цирк. Вони забули про свою відповідальність. Тому ми ще парламентом не стали. Перше скликання було більшим парламентом, ніж усі наступні. Ми не шкодували часу, і важливі для країни питання обговорювали по два тижні. Нині — збіглися, проголосували. Це «стрілка», а не парламент. Це гірка, але правда.

Сьогодні Партія регіонів — правляча сила. Але я, наприклад, у таку більшість не піду. В коаліцію піду, а в більшість — ні. Бо був уже в ній понад 30 років — у КПРС, і ми прийняли рішення, що це недемократично.

— Я не голосував за реформу 2004 року і Віктору Ющенку не давав. Усе робив, щоб цього не було. Урешті, без обговорення, в пакеті зі змінами до закону про вибори, 402 голосами ухвалили Конституційну реформу.

Тепер щодо форми правління. Є в народі така мудрість: усяке чисте краще за змішане. Так от, якщо ми вже хочемо парламентську республіку, то класична форма напрацьована в Німеччині. Якщо президентську — то в Америці. Нашу ж форму підхопили всі республіки пострадянського простору. Бо Президент — це генеральний секретар — запитує з усіх, але ні за що не відповідає. За 10 років правління Кучми змінилися сім прем’єрів. Для нормальної країни, яка твердо стала на той чи інший шлях розвитку, — це не трагедія. Але коли системи немає — це ненормально. Тепер пригадайте, що творилося за часів президентства Ющенка. Та хіба можна було звинувачувати його чи когось іншого в цьому? Протистояння було закладено в самій реформі. Щоб цього не повторювати, раз ми такі, то я прихильник президентської форми правління. Але за американською моделлю.

— Моя перша вчителька любила повторювати: «Ой, діточки, діточки, я вам заздрю. Бо ви будете жити при комунізмі». Потім я був безпосереднім учасником його будівництва і зрозумів, що все те утопія, міф. І я свідомий цього. Але не можу погодитися з тими, хто каже, що в нас немає майбутнього. Це настільки шкідливо, аполітично, антидемократично. Ну не можна так! Українці, через різні причини, розкидані по всьому світу. І ніде не почуєте, що ми ледарі, навпаки, шанована нація. Вони ж у тій системі можуть дати собі лад.

Коли Польща ставала на ноги, то з України вивозили цвяхи. А сьогодні життєвий рівень там — вище в чотири рази. Невже Польща зуміла, а ми не зможемо?