Трудовий колектив взуттєвого підприємства «Миколаїв Стиль Шуз» сьомий рік не може потрапити на свої робочі місця. Директор АТ «Ніко» (колишньої Миколаївської взуттєвої фабрики) платить штрафи, але рішенню суду не підкоряється, вимоги державного виконавця не виконуються.

Вхід до цеху... заклали цеглою

Крилатий вираз «Як суд вирішить, так і буде» в конфліктних ситуаціях стає рятівним кругом. І це правильно — живемо начебто в правовій державі, де все має бути згідно із законом. Але ось, нарешті, пройдено шлях судових розглядів, є постанова Вищого господарського суду України, за якою повинно йти беззаперечне виконання закону. Але це — теоретично, в реальності — по-іншому.

«Дорога редакціє газети «Голос України»! Просимо розібратися із ситуацією, що склалася навколо нашого підприємства ТОВ «Миколаїв Стиль Шуз», і допомогти нам повернутися на свої робочі місця», — пишуть у своєму листі обурені взуттьовики.

Важко повірити, але керівник підприємства Галина Лукасишина і трудовий колектив ТОВ «Миколаїв Стиль Шуз» сьомий рік судяться з основним власником будинку — директором Миколаївської взуттєвої фабрики «Ніко» Сергієм Самофаловим — за право повернутися в цех. Увесь цей час вони туляться на орендованих площах поруч із фабрикою і шиють чудове взуття, що має попит у покупців. Вся фішка в тому, що робочі місця вигнаних з АТ «Ніко» взуттьовиків — на другому поверсі фабрики, а з вулиці туди можна потрапити тільки через «вертушку» на центральній прохідній. Утім директор зажадав ізгоїв не пускати, а постанова суду для нього, судячи з усього, — не указ.

Як випливає з подання державної виконавчої служби до Ленінського райсуду, у вересні минулого року за невиконання рішення суду АТ «Ніко» було оштрафоване на 340 гривень. На жаль, штрафні санкції на директора не подіяли. На початку жовтня було накладено штраф у подвійному розмірі, але й це не вплинуло. Того дня С. Самофалову було надіслано повторне зобов’язання про необхідність виконати рішення суду до 15 жовтня й попередження про кримінальну відповідальність за невиконання рішення суду за ст. 382 КК України. На жаль!

Зволікання з виконанням рішення суду затяглося до 17 січня нинішнього року. Незважаючи на письмове повідомлення відділу юстиції про дату й час виконання рішення суду, на прохідній директор так і не з’явився. Охоронці на «вертушці» повідомили: Самофалов терміново відбув у відрядження, швидко не повернеться. Галину Лукасишину та взуттьовиків разом з головним державним виконавцем, як і слід було сподіватися, через «вертушку» не пропустили, про що й склали відповідний акт. «Закон порушую? — іронічно хмикнув охоронець в обличчя державному виконавцеві. — Так закони ці міняються по сто разів на день!».

Комедія з виконанням рішення суду збоку мала кумедний вигляд.

Але й це ще не все. По секрету працівники фабрики розповіли, що вхід у цех на другому поверсі... закладено цеглою.

Що означає цей директорський фарс?

У нашому взутті ходила половина країни

До незалежності України в миколаївському взутті ходила половина країни. Завдяки відмінній інфраструктурі, велетенським виробничим потужностям і гарним фахівцям фабрика «Ніко» встигала шити взуття навіть для зарубіжжя. Але потім продукція з відомим миколаївським брендом раптом зникла з прилавків магазинів. У 2001 році з акціонерним товариством «Ніко» сталося те, що і з сотнями інших українських підприємств: борги, безгрошів’я, затримка зарплати і повний виробничий колапс.

Борговий зашморг повністю паралізував виробництво, зарплата виплачувалася взуттям, та й то — частково. Фабрика терпляче чекала допомоги від держави, але марне. Кризова ситуація підштовхнула тодішнього директора АТ «Ніко» Зою Черненок до створення на виробничій базі підприємства декількох ЗАТ, серед яких було і «Стиль Шуз». Очолила його потомственний взуттьовик, колишній начальник цеху фабрики Галина Лукасишина. Це дало можливість почати роботу «з чистого аркуша», зберегти специфіку виробництва, трудовий колектив і основні фонди підприємства. Та хіба тільки одна Миколаївська взуттєва фабрика змушена була виживати в такий спосіб?

Не так просто на голому ентузіазмі організувати виробництво, залучити фахівців, знайти постачальників, замовників, ринки збуту. Лукасишиній це вдалося. Взуттєва фабрика вкрай потребувала ефективного інвестора, але бажаючих викупити контрольний пакет акцій не було. Примірити під себе крісло генерального директора й повернути колишню славу фабриці в серпні 2002 року зголосився якийсь Сергій Самофалов, у взуттєвій галузі людина нова. Не знаю, як щодо повернення колишньої слави, але, мабуть, боргів у фабрики — не міряно, бо виробничі приміщення, що пустують, здають в оренду.

Фінал — як у старому анекдоті?

Кілька років тому, під час першої нашої зустрічі, Сергій Самофалов скаржився: наявність ЗАТ на фабриці стала для нього повною несподіванкою. Він ніколи б не погодився прийти на підприємство з таким доважком. «Вони розтаскали устаткування, порушили цілісність виробництва, через них ми не можемо нормально працювати...». Потім від слів директор перейшов до справи: Г. Лукасишину зняли з керівної посади й разом із трудовим колективом видворили за межі фабрики. Від цеху на другому поверсі, де працювало ЗАТ «Стиль Шуз», зажадали ключі. Так само вчинили й з іншими.

Можна було б повірити в благі наміри нового керівництва фабрики відродити в Миколаєві взуттєве виробництво, якби не факти, що свідчать про зовсім протилежне. На оголошення в інтернеті натрапила випадково: практично вся фабрика виставлена на продаж — виробничі площі, у тому числі і згадуваний другий поверх, приміщення ремонтно-механічного, транспортного та хімічного цехів, підвали і прилегла територія. То де, з чого і з ким збирається шити миколаївське взуття пан Самофалов?

На жаль, цього разу від зустрічі Сергій Васильович відмовився. «Нехай вам про все розповість Лукасишина!» — і кинув слухавку.

Коли на зборах і засіданнях жорстко обговорюється проблема створення нових робочих місць, мимоволі пригадуються відомі миколаївські підприємства — конденсаторний і трансформаторний заводи, кондитерська фабрика, парфумерно-косметичний комбінат «Алые паруса», суднобудівні підприємства... Одних вже немає, про інші — не чутно. Тепер ось і бідолашна взуттєва фабрика. Виходить, як у старому вульгарному анекдоті: є де, є з ким, є чим, але навіщо? Це вже не комедія, і не фарс, це — трагедія.

 

Миколаїв.

P. S. Коли матеріал було уже написано, прояснилася доля дуже важливого документа. На подання відділу державної виконавчої служби про примусове входження у приміщення Ленінський суд міста Миколаєва відповів... відмовою. Чому? Не повірите: на судове засідання не з’явився... державний виконавець. Здогадуватися про причини неявки залишимо вам, нашим читачам. А про те, як і коли розв’яжеться конфлікт, повідомимо додатково.