150-річна боротьба Тараса Шевченка за місце під Каневом,

Це знакова історія, оскільки саме перепоховання перетворилося на своєрідну національну маніфестацію на підтримку України, української культури, української мови та історії. Окрім того, як відомо, між друзями Тараса Шевченка та відомими громадськими діячами велася дискусія стосовно місця його поховання. Серед варіантів називалися і Київ, і Качанівка, однак, урешті-решт, була визначена Чернеча гора в Каневі. Однією з головних причин повернення тіла Кобзаря з Петербурга було прагнення Шевченка повернутися в Україну, де у власній хаті, із власною сім’єю жити саме біля Канева.

Сьогодні, через 150 років, цікаво порівняти, як тоді місцева влада не давала можливості Тарасу Шевченку реалізувати свою мрію про будівництво власного будиночка в Україні і як нинішня влада цю мрію «реалізовує».

Зі спогадів і листів Тараса Шевченка та його друзів вимальовується сумна історія його прагнення повернутися та оселитися на батьківщині та «історична» роль місцевих чиновників, які не дали можливості це зробити.

Під час своєї останньої подорожі в Україну у 1859 році Тарас Григорович відвідує родичів та з допомогою троюрідного брата і свояка Варфоломія Шевченка намагається купити ділянку землі, яка йому сподобалася, між Каневом та селом Пекарі в поміщика Парчевського. У своїх спогадах Варфоломій Шевченко пише: «От і стали ми з ним декуди їздити і шукати йому... такого місця, «щоб Дніпро був під самим порогом». Незабаром і знайшли ми таке місце, і справді чудове! Над самісіньким Дніпром, з невеликим ліском. Ця земелька — може, чи й було дві десятини, — належала до власності п. Парчевського».

Однак придбати цю ділянку так і не вдалося. Здебільшого через все те само бажання дрібних місцевих чиновників вислужитися перед вищим начальством. Одну із ключових ролей у цій справі відіграє справник Черкаського повіту Київської губернії Василь Табачников, який вистежував Шевченка під час його поїздки Черкащиною в липні 1859 року і скористався інцидентом, що стався під час обміру згаданої земельної ділянки поблизу села Пекарі, яку Шевченко мав намір придбати, для звинувачення його в богохульстві, підбуренні селян та антиурядових висловлюваннях. У тому числі й завдяки його доносам Тараса Шевченко заарештовують. Згодом у своїх листах Тарас Григорович не раз згадує цього пана. Так у листі до Михайла Максимовича (9 жовтня 1859 року) він пише: «Тепер сижу собі... та згадую собачого сина черкаського ісправника Табашникова». Схожу згадку можна знайти і в листі до О. Хропаля від 26 листопада 1859 року: «Як побачите Т[абачнико]ва, то заплюйте йому всю його собачу морду. Диво мені, що таку подлую, гнусную тварь земля носить. Другим разом я вам напишу, що він хотів зо мною зробить». Цікаво, що за однією з версій причини такої нелюбові В. Табачникова до Т. Шевченка є те, що черкаський справник вимагав, щоб Шевченко «зняв з нього портрет на повний зріст і безпомилково», а за іншою версією Табачников вимагав від Шевченка схвальної оцінки своїх недолугих віршових вправ. У будь-якому разі саме службова запопадливість В. Табачникова та його прагнення вислужитися були причиною арешту Шевченка влітку 1859 року і його вимушеного виїзду з України та подальших проблем з купівлею земельної ділянки.

Так, 1859 року постійне перебування Т. Шевченка під жандармським наглядом, звинувачення в богохульстві, його арешт і фактичне вислання з України негативно впливають на справу з купівлею земельної ділянки між Каневом та Пекарями. Однак Т. Шевченко надії не полишає. У подальших листах до брата він не раз згадує те місце над Дніпром, що йому так сподобалося, і просить будь-якими можливими способами все-таки добитися купівлі землі. У листі від 20 серпня 1859 він пише: «...зроби, як умієш і як тобі Бог поможе, бо мені і вдень і вночі сниться ота благодать над Дніпром, що ми з тобою оглядали». Схожа згадка і в листі від 10 вересня того ж року: «Та вже там роби, як знаєш і умієш, та тілько зроби, бо мені й досі сниться Дніпро і темний ліс попід горою».

Однак наляканий наміром «політично неблагонадійного» поета оселитися поблизу, Н. Парчевський відмовив йому в продажі земельної ділянки. У розмові щодо цієї справи з 

В. Шевченком восени 1859 року Парчевський посилався на те, що нібито повинен узгодити свій дозвіл на продаж землі з київським генерал-губернатором. Справжні причини цієї відмови Парчевський виклав після смерті Шевченка в листі до київського губернського жандармського управління, зазначивши, ніби поховання Шевченка в Каневі посилило загрозу селянських заворушень і становить пряму небезпеку для навколишніх поміщиків. Про це само писав і автор першої біографії поета Михайло Чалий у своїй примітці до опублікованого ним уривка з листа В. Шевченка: «По всему было можно заметить, что П[арчевск]ий не желал иметь соседом такого человека, как Шевченко».

Через переписку Тараса Шевченка з братом Варфоломієм можна в деталях вивчити його боротьбу і прагнення купити землю поблизу Канева, а також проблеми, з якими він зіштовхнувся. Узимку 1860 року поет пише своєму брату: «Посилаю тобі нашвидку зроблений план хати. Поміркуй і роби, як сам добре знаєш. Мені тілько й треба, щоб робоча була дубова та круглий ґанок скляний на Дніпро».

Тоді, зіткнувшись з небажанням місцевих поміщиків продати землю, В. Шевченко вирішив придбати ділянку на Чернечій горі, яка належала не приватному власникові, а місту Каневу, і була розташована поблизу того місця, в урочищі Мотовилівщина, яке облюбував сам Шевченко.

І вже влітку 1860 року Тарас отримує лист від брата, в якому останній повідомляє, що знайшов йому нове місце: «Вище по Дніпру од того місця, де ти сам вибрав, коло Пекарів, на правім же березі, між Каневом і Пекарями, на городських землях, на високій горі, єсть лісочок, граничить з Монастирищем; посеред того лісочка — поляна, далеченько од города; внизу кілька рибальських хаток; на тій горі дуже багато дичок — яблунь і груш: садочок завести можна. А любий староденний Дніпро буде здаваться тобі під ногами... Кринишна вода неподалеку...». Шевченко погоджується на цю пропозицію. «Коли ти кажеш, що коло Канева добре буде, то бери десять десятин землі...», — пише він 1 липня 1860 року брату, а вже 29 липня посилає йому 1000 карбованців для їхньої купівлі.

Однак із купівлею і цієї землі виникають труднощі. Перепони в придбанні для Шевченка земельної ділянки на Канівщині чинилися внаслідок таємного листа київського, подільського і волинського генерал-губернатора І. Васильчикова начальникові ІІІ відділу В. Долгорукову від 15 серпня 1859 року, в якому зазначалося, «что если бы Шевченко пожелал поселиться в здешнем крае, то я полагал бы отклонить его намерение [...] по той причине, что он известен здесь как человек скомпрометировавший себя в политическом отношении...».

До останніх днів Т. Шевченко мріяв про власний будиночок в Україні. В одному з листів, датованих 1860 роком, він пише брату про можливість купити хату в селі Пекарі: «В Пекарях якась вдова-попадя продає хату: купить би та к осені перевезти на ґрунт і поставить. А весною нехай би сестра Ярина з меншим сином перевезлася в ту хату та й хазяйнувала, а тим часом я з жінкою прибуду...». Тоді ж, у серпні 1860 року, він посилає Варфоломію Шевченку перероблений план хати та будує плани на своє повернення: «Посилаю тобі план хати. Коли ти найдеш не так, то поправ і пришли мені; а тим часом окопуй леваду і купуй ліс сосновий; на одвірки тілько і на двері купи дубового і ясенового, та на поміст — липи...». Навіть за півтора місяця до смерті хворий поет продовжує писати брату: «...роби швидче з тим сердешним ґрунтом. Та що ти зробиш, то зараз же і напиши мені, щоб я знав, що з собою робити: чи їхать мені весною в Канів, чи ні...» (22 січня 1861 року). Тарас Шевченко таки повернувся весною в Канів, але, на жаль, вже для вічного спочинку.

Саме ці останні події і листи Шевченка стали ключовими під час прийняття рішення з визначення місця перепоховання поета. Одним з ініціаторів поховання Шевченка в Каневі був його товариш Григорій Честахівський, хоча відомий етнограф та меценат Василь Тарновський хотів поховати поета на Чернігівщині, в Качанівці, а в Києві на горі Щекавиця навіть була викопана могила. Однак передсмертними словами Тараса Шевченка були «До Канева...».

Село Пекарі знову стає знаменитим у 2011 році. Більш як 150 років тому місцеві чиновники, які хотіли вислужитися перед Петербургом, не дали можливості Тарасу Шевченку повернутися в Україну і збудувати в Пекарях свій будинок, а тепер чиновники, які хочуть вислужитися перед Києвом, вирішили там, де Тарас Шевченко мріяв звести собі будинок, побудувати вертолітний майданчик. Так, згідно з «Вісником державних закупівель», спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади із забезпечення здійснення заходів з підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу погоджує застосування процедури закупівлі в одного учасника проектно-вишукувальних робіт по об’єкту «Гелікоптерний майданчик місткістю десять посадкових місць з пасажирським терміналом пропускною спроможністю п’ятдесят пасажирів/годину з під’їзною дорогою в селі Пекарі Канівського району Черкаської області» за рахунок коштів державної підтримки з очікуваною вартістю близько трьох мільйонів гривень.

Отож 150-річна боротьба Тараса Шевченка за належне місце під Каневом триває.