Шановні учасники ювілейного зібрання!
Сердечно вітаю всю українську громаду з пам’ятною датою — 140-річчям від дня народження геніальної поетеси Лесі Українки.
Саме Новоград-Волинський став обраним місцем, де Провидіння дарувало Україні й світові Бояриню Царства Софійності.
В Україні, на щастя, ніколи не бракувало лицарів Слова.
Коли згасала бойова звитяга — над полем битви лунало закличне слово до праці.
Подвижники оборони й охорони слова були тими носіями й тією рушійною силою, які оберігали цей безцінний Божий дар у найтяжчі, найскрутніші часи для нашої нації.
І, як знаємо з власної історії, Слово виявилося навзаєм вдячним.
Слово не раз рятувало націю.
Слово з вуст Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки стало Мечем духовним для поколінь українців у обороні своєї національно-історичної та культурної сутності.
Слово не лише боронило, мирило й розсварювало братів по крові, воно також зцілювало від завданих ран. І тільки обраним судилося осягнути болючу істину: «А як же можу я на Україні здійняти зброю так, щоб не діткнути ніколи нею брата?.. І невже мушкет і шабля мають більше сили та честі, ніж перо та щире слово» (Леся Українка, «Бояриня»).
Історія України — це історія меча і слова, а наше письменство — це добровільна духовно-моральна повинність, сумлінне жертовне служіння.
Виставлене великими українцями «на сторожі... слово» (Тарас Шевченко) стало не лише цитаделлю української справи, а й зняло історичну німоту колишніх «рабів німих». Сьогодні ж слово геніїв — на сторожі національних святинь, оберіг від забуття й наруги!
У цьому — велич біографії Поета, а не в його статусі.
Не випадково з постатями майстрів слова у народного загалу асоціюється існування та розвиток власне всієї нації. Життєва потреба у правді — незмінна й незнищенна. Вона може бути хіба дещо зміщеною чи дезорієнтованою в часі.
Визнання краси і сили слова — закономірна винагорода суспільного загалу за непохитність, вірність у служінні тому важливому, що об’єднує людей, скріплює їхні взаємини порозумінням, добром, злагодою, зрештою, робить їх народом, нацією.
Підставою й мірилом такого сприйняття є внесок митців у справу загальної національної звитяги, її ідейного оснащення, творче виокремлення ментальної осібності українця.
Виявляючи буттєву сутність свого народу, вони тим самим утверджували його цивілізаційну унікальність, повертали з духовного ясиру своїх співвітчизників.
Ще однією невідбутною заслугою лицарів слова є гармонізація національного буття в часі.
Історична пам’ять — це концентроване джерело історичної енергії народу, його прогресивної сили й національної гідності.
Передаючи повноважним словом огром історичної пам’яті, переплавлений творчим генієм поета, Леся Українка стала врівень із найвизначнішими виразниками душі Українського народу, його духовними лідерами.
Її система світовідчуття, світорозуміння, вищих ціннісних пріоритетів витворювалася в живлющому морі національного духу, традицій, фольклору, обрядів, звичаїв.
Все це формувало головну ідею її творчості — справдження України.
Глибоко символічно, що національна ідеологема закладена вже в її літературному прізвищі — Українка.
Недуга, що супроводжувала Лесю все життя, завжди давалася взнаки: «...нічого не хочеться робити, і якщо й роблю, то тільки з «патріотичного обов’язку», але її духовна розкриленість дозволила піднестися на рівень самовідданого борця, будителя й провідника нації.
Її творчість майже інтуїтивно зорієнтована на народний ідеал.
«Мені здається, — писала вона до матері, — що я маю перед собою якусь велику битву, з якої вийду переможцем або зовсім не вийду. Коли у мене є талант, то він не загине, — то не талант, що погибає від туберкульозу чи істерії. Нехай і заважають мені сі лиха, але зате, хто знає, чи не кують вони мені такої зброї, якої нема в інших, здорових людей».
Природно й закономірно, що пам’ять серця, голос крові диктували й найголовніший мотив її творчості — тему національного поневолення, національного визволення: «Чого блукати нам? Чого шукати? Чи се ж не та земля, що здобували для нас батьки своєю крів’ю й потом?» (Леся Українка, «На руїнах»).
Духовним заповітом для нащадків звучать слова поетеси: «Чи нині помремо, чи завтра — це зовсім неважливо; чи добре помремо, чи погано — ось що важливо. А добре померти — це уникнути небезпеки прожити погано».
Спливатимуть роки й десятиліття, а потужний культурно-філософський потенціал художньої спадщини Лесі Українки і далі розкриватиме буттєві смисли українства, непомильно виставлятиме духовні орієнтири людству в нових епохах.
Вірю, що край, осяяний генієм Лесі Українки, — свято оберігатиме пам’ять про величну Бояриню, яка вивела нас із царства бездержавності й залишається берегинею Українського народу.
