Сільськогосподарськонауковогероїчний епос про війну*

Ось у виданні пишуть: «З української землі вантажили у вагони буквально все, що потрапляло під руку. Ешелонами відправляли навіть чорнозем. Викопали й надіслали до Рейху більше 1 мільйона фруктових дерев, мільйони кущів ягідників. Тільки до вересня 1941 року зі східного фронту від солдатів і офіцерів у різні регіони Німеччини надійшло 11 млн. 600 тис. посилок» (т.1, стор. 210). 

Виходить, очеретом та чорноземом німці вже завершували. То були, як кажуть наші академіки, ягідки. Але, погамувавши на час обурення, чому б не поставити прості запитання? Наприклад, чи гітлерівці вивозили лиш готове, без них надбане, чи й при них в Україні на той час щось вироблялося? Це запитання виникає, коли порівняти прості й зрозумілі факти, що повторюються в різних статистичних збірниках і просто публікаціях на тему війни. Обминемо нині факт 11 млн. 600 тис. посилок, хоча й він певною мірою стосується продовольчого питання в часи окупації.

Автори видання надибали справді приголомшливий випадок, коли окупанти «викопали й надіслали до Рейху більше 1 мільйона фруктових дерев, мільйони кущів та ягідників» (т.1, стор.210). Аналога чогось подібного людська історія, дійсно, не знає. Гадаю, що серед читачів немає жодного, хто хоча б раз у житті не саджав яблуню або грушу. Йдеться, зауважмо, не про посадку одноліток і двохліток, хоча й це досить клопітна й трудомістка справа. Необхідно дотримати технологію й терміни викопування, підготувати саджанці до транспортування, відстежити сортність, вжити серйозні карантинні заходи, врахувати районованість сортів, їх відповідність кліматичним зонам. А скільки треба транспорту! Ось чому ще вчать садівники: «...підщепи щільно вкладають, а корені пересипають вологою м’ятою соломою. Зверху для захисту від сонця прикривають матами або брезентом. Якщо саджанці будуть транспортувати тривалий час, то солому біля коренів обов’язково зволожують. На тритонну машину можна вантажити 700 — 900 дворічних саджанців <...> Перевозячи саджанці залізницею, без пакування (навалом), у 16-тонний вагон можна навантажувати 4—5 тисяч дворічок» (Довідник по садівництву, Урожай, Київ, 1975). Отже, тільки для транспортування мільйона дворічок німцям треба було б зняти з фронтових потреб принаймні 200 залізничних вагонів, критих, ясна річ. Не рахуючи автомобілів. Але наші академіки розповідають не про саджанці, а про викопування й перевезення мільйона дорослих (!) дерев та ще мільйонів кущів! На гектарі плодового саду росте, як правило, 400—500 плодових дерев. Тобто йдеться про викопування, транспортування й висаджування 2000 гектарів саду! Повіримо, що стільки було в Україні підготовлено до німецької окупації — підходящих сортів, потрібного віку, й усе це були здорові дерева. Перевезти десять, не кажу сто, дорослих дерев, скажімо, з Вінниччини на Сумщину або навпаки — дуже непроста справа. Та ще щоб прижилися. Це — без ускладнень, пов’язаних з різними кліматичними зонами, отже, з розбіжністю в календарних термінах викопування й посадки, районованістю сортів, пошкодженнями через тривале транспортування тощо. Наші академіки розказують про справді винятковий досвід, який вивчити б і зробити відповідні наукові висновки, тут же матеріалу на десятки кандидатських і докторських дисертацій: коли, де і як викопували, як готували до транспортування, як перевозили, як закріпляли й зберігали грудку землі біля окоренка, інакше ж не приживеться, який, врешті, збирали врожай. «Помологія» Симиренка на цьому фоні мала б вигляд банального хуторянства, тут по-справжньому континентальний, а то й планетарний масштаб, тут не один канон з садівництва полетів би шкереберть! Але чому ж у вас, високоповажні вчені, не заграв азарт першовідкривача, чому ви мимохідь сказали про нібито винятковий факт і тут же про нього забули?

Як на мене, з розповіді про пересаджування мільйонів українських дерев і кущів у Німеччину можна зробити два висновки на вибір: 1. Німці були цілковитими придурками. 2. Автори самі не тямлять, що кажуть.

Так уже вийшло, що барани за ум пішли, автори то згадують про них, то забувають. Тому уважніше порахуємо корів, свиней та коней. Їх багато, вони різні. Але серед авторів книжки, яку оце читаємо, є академік —фахівець з тваринництва, є доктори сільгоспнаук, є доктор з економіки, історичних наук. Тож спробуймо з їх допомогою трохи розібратися в перипетіях воєнного часу. У 1941 році в усіх категоріях господарств України було, нагадаємо, 10996,1 тис. голів великої рогатої худоби, а ще 9185,8 свиней, 6700,2 овець, 4673,9 тис. коней (стор. 216, «Народне господарство Української РСР в 1960 році», Київ, 1961).

У 1946 році в усіх категоріях господарств України значилося 8275,3 тис. голів ВРХ, 2888,6 тис. свиней, 2586,7 тис. овець, 2001,1 тис. коней (там же). Такі наслідки війни, особливих запитань тут не виникає. Проміжних даних по роках війни статистичні довідники не дають. І тут запитань немає, не до того було обліковцям під час Великої Вітчизняної. Ці дані повторює статистичний довідник «Народне господарство Української РСР в 1971 році». А от уже в статдовідниках наступних років, наприклад, за 1979 рік і далі, рядок про 1946-й чомусь зникає. Чому? Невже з міркувань економії паперу й друкарської фарби? Чи з міркувань, може, секретності?

Гадаю, причина інша: скорочення поголів’я ВРХ менш як на третину за чотири воєнні роки якось не зовсім тулиться до твердження про безприкладне пограбування гітлерівцями України. Ще раз до цифр. За воєнні роки поголів’я ВРХ в Україні скоротилося на 2720,8 тис. голів. Але чи всі рогаті (як і свинячі) голови впали під німецькими ножами? Самі українці за чотири роки війни скоромного в рот не брали?

Куди дівалася худоба з України, як це відбувалося в роки війни, й розписали наші науковці. Будемо читати.

«На кінець 1941 р. з сільськогосподарських підприємств України загалом було евакуйовано 65,3% великої рогатої худоби, 92,2 — овець, 30,9 — свиней та 14,2% коней від наявного поголів’я тварин на початок вказаного року. Крім того, велику кількість громадської худоби було здано державі в порядку виконання держпоставок і закупівель за 1941 та 1942 рр.» (т.1, стор. 183). Переводимо відсотки в фізичні голови й отримуємо 7180,4 тис. голів худоби, евакуйованих з України. Це без врахування зданих державі «в порядку виконання держпоставок і закупівель». Хоча не певен, що мій калькулятор не хибить. Бо не завжди ясно, автори мають на увазі відсотки евакуйованої худоби від усього стада, «наявного поголів’я» в усіх категоріях господарств, чи тільки колгоспно-радгоспної? Крім іншого, з тверджень наших учених випливає, що худобу евакуювали з уже зайнятих німцями територій, інакше де було взяти стільки худоби? І ще: чому евакуювали 92,2% овець, а коней майже всіх німцям залишили?

Гадаю, зрозуміло й не скотареві, що це колосальна робота, яка потребує величезних матеріальних і організаційних затрат, такого не було ніде й ніколи! А от в Україні, свідчать наші академіки з професорами, було!

«З України на схід пересувалися також табуни коней кінних заводів, племінної великої рогатої худоби. Евакуювалися сотні радгоспів, колгоспів, МТС, вивозячи не тільки трактори, різні машини, а й хліб, майно. На схід було евакуйовано загалом понад 3,5 млн. чоловік, які оселилися в Азербайджанській, Грузинській і Казахській республіках, у Сталінградській, Астраханській, Гур’євській, Уральській, Оренбурзькій, Куйбишевській, Рязанській та інших областях Радянського Союзу аж до Сибіру. Усього на схід було евакуйовано 8508,3 тис. голів, або 47,5% громадської худоби» (т. 1, стор. 183). І тут відразу впадає в око, що відсотки ну ніяк не стикуються з головами. Проте гляньмо ще на питання й з іншого боку. В Україні тоді лишалось не менше 35 мільйонів людей. Вивезення, «евакуація» худоби, усього продовольства, нищення всіх засобів виробництва означало не що інше, як приречення цілого народу на гуманітарну катастрофу. Окупантам, щоб далі воювати, потрібна була сировина, ресурси, в тому числі людські, словом, жива територія. А людям, мешканцям сіл, а особливо міст, треба була їжа, яку можна було здобути, лиш працюючи й отримуючи за це плату й пайки. Тому в містах і селах України відновлювалась робота різних підприємств, запрацювали шахти, електростанції, зокрема, Дніпрогес, млини, маслозаводи, лікарні, школи тощо. До речі, коли вже наші науковці згадали про зруйнування німцями Дніпрогесу, то чому не помітили, що німці в 1942 році запустили Дніпрогес, що влітку 1943-го в Дніпропетровську курсували трамваї, які лиш за 15 днів серпня перевезли 1 196 640 пасажирів, а ще на кінець 1941 р. в Дніпропетровську в Українському університеті (саме так він називався при німцях) навчалося 5887 студентів. Загалом на Дніпропетровщині в роки німецької окупації функціонувало 1412 шкіл з 1600, що існували до війни, в них навчалося 327 233 учні, там працювали понад 10 000 учителів. В освітніх закладах України викладання велося українською мовою, крім шкіл для фольксдойчів, де викладали німецькою. У часи німецької окупації, до речі, було встановлено рівні зарплат, хоч і мізерні, призначено пайки. Якщо когось цікавить більше — відсилаю до книжки Валентини Шайкан «Повсякдення українців у роки німецької окупації 1941—1944» (Київ, 2010).

Як було організовано виробництво, різні сфери життя під час німецької окупації, до того й після того — наші науковці не бачать? Але ж вмоченим у дьоготь квачем правдивої історії не створити! Пора б нам уже бачити минуле, яким воно насправді було.

«На початок жовтня 1941 р. Наркомат радгоспів УРСР евакуював матеріальні цінності 187 радгоспів, у тому числі 3182 трактори. Крім того, понад тисячу кращих тракторів, як і колгоспам, було передано військам Червоної Армії» (т.1, стор. 183—184). Нам наразі лишається хіба дивуватися з незвичайної організованості евакуаторів того часу, які не тільки самі благополучно в числі 3,5 мільйона чоловік, як сказано в книжці науковців, перебралися в безпечне місце, але вивезли — під авіанальотами, артобстрілами, ударами десантних груп, словом, в умовах несподіваної й жорстокої війни — від половини до трьох четвертих матеріальних цінностей колгоспів і радгоспів. А коли накласти описувані авторами книжки події на календарні дані, то худобу й майно евакуювали з уже зайнятої німцями території. Але, стій! Сам себе закликаю до пильності. Ще раз читаю останню фразу «Крім того, понад тисячу кращих тракторів, як і колгоспам, було передано військам Червоної Армії». Виходить, трактори з початком війни передавали, сперш колгоспам, а вже рештки армії. Трохи дивно. Автори, певне, щось знають з цього приводу, але чомусь нам не розповідають.