Вінниччина: перекували мечі на рала

За роки незалежності в регіоні припинили роботу всі військові заводи. Їх продукція домінувала в економіці області. В одвічно аграрному, багатому на чорноземи краї, зайнялися звичною для себе хліборобською справою. Продукція селян — агропромислового комплексу, переробної і харчової галузей — переважає всі інші галузі і становить майже 70 відсотків у загальній кількості промислових виробів.

Нічого дивного, що після розпаду Радянського Союзу «оборонка», як мовиться, здалася без бою. Втім, самої зброї на теренах краю ще багато. Тому передчасно повторювати відому фразу: «Прощавай, зброє!».

Військові обіцяють прибрати смертоносні арсенали. В основному це вже зроблено. Прикро інше. Для людей з «оборонки» не вдалося знайти нове заняття. До цієї армії безробітних долучилися цукровари — за двадцять років у регіоні знищили половину цукрозаводів. Після реформування колгоспів для багатьох селян робота залишилася тільки на власному полі та обійсті.

Нове явище — безробіття — так укорінилося, що дотепер не відпускає з міцних обіймів краян. Якщо на початок 1991-го кількість зайнятих працівників становила 856,2 тисячі осіб, то на початок цього року їх значно менше — 617 тисяч. Число незайнятого населення, за підрахунками фахівців, становить нині майже 83 тисячі осіб.

Щоб зриміше уявити, якою була рідна Вінниччина двадцять років тому і якою вона є нині, пропонуємо читачам низку інших порівнянь. Приблизно триста тисяч (!) земляків залишили цей світ за ці двадцять років. Померло майже стільки, як нині налічується в обласному центрі (у Вінниці 360 тисяч мешканців). Серед живих, на щастя, незмінною залишилася готовність допомогти іншим. Навіть якщо заради такої допомоги слід принести у жертву власне життя. Про це ви також прочитаєте у пропонованій добірці матеріалів з центрального регіону нашої держави — Вінниччини.

Синьо-жовте полотнище, яке вперше замайоріло на центральному майдані Вінниці у жовтні 1990-го, виготовила місцева вчителька Лариса Корнієнко.

Загалом шість прапорів із символікою незалежної держави пошила пані Лариса. Найбільший з них — 6х3 метри — нині знаходиться в обласному краєзнавчому музеї. Активний борець за незалежність рідної держави, вона нагороджена орденом «За мужність» та медаллю «Захисник Вітчизни».

— Цей найбільший прапор я шила цілу ніч. Освятили його, як зараз пам’ятаю, 23 жовтня 1990 року у Свято-Преображенському соборі, — каже Лариса Петрівна. — Людей тоді стільки зібралося, що уявити не можна. Весь час, поки ми несли прапор містом, над нами летів голуб. Гарний знак, що й казати. Того самого дня встановили його на площі перед міськвиконкомом.

Перший раз її заарештували 26 квітня 1990 року. Було це під час екологічного мітингу, приуроченого до Чорнобильської трагедії. Активістка тоді вимагала заборонити Компартію. Каже, під час арешту їй зламали руку.

— Удруге мене запроторили до буцигарні 1993-го, — веде далі пані Лариса. — Тоді я вийшла з лозунгом «Геть мафію від влади!». Чотири доби провела у смердючій камері.

— Люди по-різному сприймали нашу боротьбу, — каже співрозмовниця. — Одні благословляли, інші проклинали. Всього було. Боялися підходити, коли голодували.

— Держава зобов’язана була утримати у своїх руках стратегічні галузі, — каже колишній керівник обласної асоціації «Вінницяцукор» Борис Жмака. — Особливо це потрібно у часи змін, які на початку 90-х, як сніг, звалилися на наші голови. Ми ж мали стільки цукру, що забезпечували ним не тільки Україну, а й інші республіки...

Вінницькі готелі на початку 90-х були переповнені підприємливим людом. Новоявлені бізнесмени з Росії, Білорусі, Молдови, Прибалтики — звідки тільки не приїжджали по вінницький цукор (такий само великий попит мав ще спирт). Протягом декількох років «підмели» всі запаси, які були на складах. А далі почали прибирати до рук самі підприємства. Йдеться про цукроварні. Спиртові заводи дотепер залишаються у власності держави.

Робітники щосили захищали свої підприємства, доходило до сутичок. 

У селі Моївка Чернівецького району завод вдалося врятувати. Тут цукровари найдовше захищали свого годувальника. Майже два роки тримали облогу. Власникові заводу так і не вдалося порізати підприємство. Завод, як і колись, варить цукор.

Там, де не чути заводського гудка, занепали робітничі селища. Їх інфраструктуру тримали на собі цукрозаводи. Роботу втратили приблизно десять тисяч цукроварів.

Двадцять років тому в регіоні не мали жодного фармацевтичного підприємства.

У співпраці із зарубіжними партнерами створили спільне україно-іспанське фармацевтичне підприємство «Сперко-Україна». Нині тут виготовляють 24 найменування лікарських препаратів.

Крім військових заводів, на території Вінниччини з часів Союзу залишилися військові бази, арсенали та склади озброєнь, ракетні точки. У Вінниці дислокувався штаб ракетної армії...

— Частину зброї, на щастя, уже прибрали, — каже колишній заступник командувача 43-ї ракетної армії генерал-майор у відставці Петро Ковбаса. — З ліквідацією ракетних військ перестала існувати наша армія, з озброєння зняли ракети. На території декількох районів області на бойовому чергуванні знаходилися ракети з ядерними боєзапасами. Тепер тільки бетонні глибокі криниці нагадують про них.

У 2008-му ліквідували арсенал зброї у лісі під райцентром Гайсин. Восени минулого року військове відомство приступило до знищення ракет «Скат», здатних доставляти ядерні боєзапаси. Їх ліквідують за участю представників ОБСЄ, а також американських фахівців. 21 грудня 2010-го з території області вивезли останні 200 тонн меланжу. Трохи раніше позбулися ще одного компоненту ракетного палива — гептилу.

За двадцять кілометрів від Вінниці продовжує залишатися один з найбільших арсеналів зброї. Більше ста тисяч тонн різних видів ракет, снарядів, мін, стрілецького озброєння тощо знаходиться на площі у 600 гектарів.

Ще з довоєнних років у Вінниці дислокується штаб командування військовою авіацією. Змінювалася тільки його назва. Нині це штаб Повітряних сил ЗС України.

Щоправда, на одному з етапів нашої незалежності під час реформування армії штаб мав переїхати до столиці. Після тривалих дискусій авіатори залишилися на старому місці. Одним з найуспішніших проектів можна назвати два наддалекі перельоти літаків транспортної авіації. На замовлення однієї із зарубіжних країн військові льотчики доставили вантажі на арктичну станцію. Без посадки, з дозаправкою у повітрі, у складних метеорологічних умовах, обидва польоти завершилися успішно.

Невдачею, дуже сумною сторінкою в історії вітчизняної військової авіації, стали показові виступи у Скнилові на Львівщині. Через помилку льотчика загинули люди, які прийшли подивитися на авіашоу.

Ціною власного життя наш земляк урятував пасажирів потяга №192 Одеса—Ясинувата. Володимир накрив тілом гранату, яку кинув у вагоні п’яний чоловік. Як з’ясувалося пізніше, злочинець брав участь у збройному конфлікті в Придністров’ї. Там і дістав гранату.

15 липня 1992 року майор Національної гвардії Володимир Ігнатьєв повертався з відрядження. Він служив у Запоріжжі. Вагон №13 був переповнений. Раптом до нього підбігла схвильована провідниця. Нашвидку повідомила, що в першому купе п’яний чоловік погрожує пасажирам гранатою. Володимир ще встиг виштовхнути дебошира в тамбур. Але той уже вирвав запал і кинув бойову гранату Ф-1 під ноги. Не роздумуючи ні на мить, відважний офіцер накрив гранату своїм тілом. Тим самим урятував пасажирів. Від вибуху загинули тільки гвардієць і злочинець. Володимиру Ігнатьєву на той час не виповнилося ще й сорока років. Йому довелося бути не в одній «гарячій» точці: рятував потерпілих від землетрусу у Спітаку, виконував роль миротворця у Нагорному Карабасі, де проливалася кров. Там кулі його обминули, а тут...

Звання Героя України на той час ще не було встановлено. Хоча нема жодного сумніву в тому, що за такий геройський вчинок офіцер заслуговує на нього.

— Ліквідація колгоспів — найбільша втрата з-поміж усіх, яких зазнала держава за роки своєї незалежності, — переконаний Герой України Анатолій Пачевський. — Споконвіку люди гуртувалися, коли хотіли зробити щось значне, а в нас що вийшло...

У Радівці, де Анатолій Пачевський очолює господарство, дотепер працюють колективно. Коли почали реформувати колгоспи, а пізніше наділили паї, Анатолій Мартинович зібрав людей і звернувся до них із запитанням: «Як будемо господарювати далі — як дотепер чи розбіжимося зі своїми паями?» Селяни без вагань висловилися за колективну форму.