Нинішній рік розпочався під знаком розгляду Верховною Радою нових змін до Конституції. Дата парламентських і президентських виборів визначена. У цьому контексті не можна не пошкодувати про те, що парламент служить окремим суспільним групам і не став загальнонаціональною представницькою установою всього суспільства. Саме тому не дивно, що процес прийняття конституційних змін відбувся без обговорення, за вказівкою згори, переважно без розуміння його учасниками того, що саме приймається. Закликати пропрезидентську більшість дотримуватися під час голосування конституційних принципів і моралі було марною справою, бо жодної відповідальності за свої дії вона не несе. Навряд чи є сенс доводити, що будь-яке порушення чинного законодавства не сприяє подоланню правового нігілізму, а дає новий поштовх нелегітимним діям.

Спроба «зламати» Конституцію

Упровадження конституційних новел в їхньому нинішньому вигляді обов’язково потягне за собою нові політичні та юридичні «війни», забере багато часу на з’ясування змін виборчого законодавства. Унаслідок цього органи державної влади, які мали б зосередити свої зусилля на економічних реформах, поступово трансформуються у джерело нагнітання напруження в суспільстві, загострення наявних суперечностей об’єктивного і суб’єктивного характеру. Оскільки українська демократія не узгоджується з авторитарним розумінням політичної доцільності, ми виявимося свідками того, коли наступні парламентські вибори стануть фундаментом для створення домінуючого угруповання під дахом єдиної партії.

Фактично, дискусія про те, коли мають відбутися парламентські вибори, розпочалася з жовтня 2010 року, з моменту повернення Конституції 1996 року. Навряд чи буде помилкою стверджувати, що цей політичний «реверс» став для суспільства несподіваним за своїми непередбачуваними наслідками. Нова модель перерозподілу вищих компетенцій була спрямована на різке посилення авторитарних важелів в державному управлінні, консолідацію централізованої політичної системи на посилення президентської влади.

Форми і методи, які використовувалися при цьому, не відповідали реальним інтересам українського суспільства ні в актуально фізичному часі, ні в абстрактному просторі можливих подальших перспектив. Спробу чинної влади у такий спосіб «зламати» Конституцію вкрай критично оцінили європейські політичні структури та експерти. Не секрет, що запровадження політики «сильної руки», націленої на злам традиційних структур українського парламентаризму, звуження конституційних принципів та інститутів демократії, порушення гарантій соціальної стабільності, згодом може виявитися політично короткозорою, юридично незрілою та морально авантюрною. Уже невдовзі вищі владні інститути країни почали гостро відчувати симптоми загальної деградації свого політичного іміджу. Дискредитація непослідовної і соціально нещирої державної політики відбувається навіть більш швидки-  ми темпами, ніж можна було сподіватися.

Помічені опозицією невдачі і прорахунки влади у правовій, соціально-економічній, фінансовій сферах призводять лише до подразнення, а офіційна реакція на критику почала зводитись до силового захоплення авторів, відвертого політичного використання правоохоронних органів. Системна криза в Україні, що має тенденцію до поглиблення, дедалі частіше висуває на порядок денний питання: хто в цьому винен? Щоб на нього відповісти, потрібно усвідомити проблеми, які виникають на підґрунті економічних та політичних пере-  творень. 

В Україні в основу соціальної регуляції покладена ієрархія, тобто право обслуговує владу. Правотворчість спрямована лише зверху вниз — влада перебуває поза і над законом і не підлягає моральній оцінці. Суспільство намагаються примусити підкорятися силі і страху, а не поважати закон й дотримуватися його вимог. Нині про-стежується насадження авторитарних методів керівництва, що супроводжується обмеженням демократії і грубим порушенням прав громадян, зневажливим ставленням до ідеї презумпції невинуватості, до інших правових цінностей. Усе це завдає значної шкоди державі і призводить до падіння престижу закону, і як наслідок — вседозволеність, безконтрольність і свавілля влади.

Концентрація влади збурює людей

Особливої уваги стосовно цього заслуговують місцеві вибори 31 жовтня 2010 року, що стали істотним кроком назад у формуванні виборчої законодавчої бази і фактично стали репетицією до майбутніх парламентських виборів. Вони показали методи і засоби політичної боротьби Партії регіонів в усьому мистецькому розкрасі, які фактично звелися до монополізації влади в країні за будь-яку ціну. Це призвело до того, що провладна партія наштовхнулася на значний супротив у традиційно лояльних до себе регіонах.

Формування таких вогників опозиції на сході України слід розглядати як відповідь на прагнення «біло-блакитної» партії до концентрації влади, нехтуючи при цьому законами та правами людини. Місцеві вибори здійснили важливе соціологічне опитування на тему, чи існує в Україні політична сила, яка змогла б претендувати на роль лідера соціальної думки загальнонаціонального масштабу. Відповідь українського виборця була однозначна: такої політичної сили в державі не існує.

Звичайно, така ситуація не могла не сприяти утвердженню в нашій державі моделі «керованої демократії». Нинішня влада починаючи від дня інавгурації В. Януковича цілеспрямовано, всупереч законодавству та завдяки використанню брудних технологій, прагне сконцентрувати у своїх руках максимум повноважень на всіх адміністративних рівнях. Нині вона опанувала парламентом, місцевими адміністраціями, Конституційним Судом, взяла під контроль адміністративні суди, на які покладено розв’язування виборчих спорів, поставила на чолі силових відомств та державних мас-медіа безвідмовних циніків. У підсумку маятник української демократії гойднувся до «неконсолідованого авторитаризму».

Не секрет, що біля керма нашої держави перебувають представники великого бізнесу, для яких український народ є лише електоральним полем. Саме у цьому ключі спостерігається радикалізація політичних на-    строїв, відчуття апатії, зневіри щось змінити. Люди зрозуміли, що влада не є тим унікальним осередком мудрості і турботи про суспільство і не єдино спрямована інстанція для відстоювання громадських інтересів. Факт, що держава, окрім іншого, перебуває під впливом глобальних негативних феноменів, таких як безробіття, відсутність надійного соціального захисту, наркоманія, СНІД, забруднення довкілля, свідчить, що настав час, коли люди мають мобілізуватися до спільних захисних дій. 

Не потребують доказів істини, що всі люди створені рівними, з невід’ємним правом на життя та прагненням до щастя і що з метою забезпечення цих прав люди мають призначати правителів, які запозичували б свою справедливу владу від тих, ким вони керують. Що кожного разу, тільки-но будь-яка форма правління починає шкодити досягненню цієї мети, коли за низкою зловживань і свавіллям простежується намір поневолити людей під п’ятою абсолютного деспотизму, має народжуватися феномен, здатний врятувати суспільство від непрогнозованих потрясінь і численних людських жертв. Прикладів цього сучасна історія наводить безліч. Але на цьому слід зупинитися.

На зміну епохи виборів прийде епоха світоглядів

Зміни до Конституції з приводу дати проведення парламентських і президентських виборів, незалежно від спротиву окремих політичних сил, уже стали реальністю. Можна сподіватися, що, незважаючи на низку камуфляжних політичних підробок і юридичних фікцій, народне волевиявлення відбудеться у визначений ними термін. Хоча в політиці, як відомо, немає нічого постійного, крім вічної гри інтересів та полеміки думок. Саме тому, попри всю офіційну риторику прибічників реформи, чинна влада все-таки ризикує втратити під тиском внутрішніх і зовнішніх чинників своє домінуюче становище. Про це свідчить неупереджений аналіз економічних, ідеологічних та політичних джерел. Відсутність системних реформ, цільових програм та планів їхньої реалізації, антисоціальний бюджет, приватизація «для своїх», «чудодійний» план виходу із кризи і як наслідок — зубожіння більшості громадян можуть істотно вплинути на погіршення результатів Партії регіонів на майбутніх парламентських виборах. Отже, В. Януковичу краще було б відправити своїх прибічників на вибори уже цього року й отримати відносно контрольований і маловпливовий парламент, аніж чекати 2012-го з невідомим результатом...

Ідучи на такий крок, Президент мав би усвідомити, що невдовзі на зміну епохи виборів із використанням «адмінресурсу» прийде епоха світоглядів. Український народ стає повноцінною нацією, здатною реалізувати цивілізований проект, усвідомлюючи власну місію. Проте так не сталося. То що далі? 

Чимало цікавого для такого міркування можуть дати підсумки останніх парламентських виборів, які проводились винятково за пропорційною системою: за виборчими списками кандидатів у депутати політичних партій, виборчих блоків політичних партій.

Перехід до пропорційного формату за партійними списками мав би працювати на становлення і вдосконалення справді ідеологічних партійних організацій, на реальний вплив громадян щодо формування персонального складу парламенту. Але вже перші вибори за цією системою призвели до зовсім інших наслідків, оскільки в органи влади всіх рівнів масово прийшов «великий капітал», який сприяв нестабільності у Верховній Раді, перетворив народних депутатів на механічних виконавців волі своїх керманичів. Очевидно, без перегляду самих основ функціонування парламентаризму в Україні й наступне волевиявлення залишатиметься напівзаходом, який не призведе ані до оновлення влади, ані до перетворення парламенту на справді представницький орган народу.

У такому разі виборці віддадуть свій голос не абстрактній політичній силі, а конкретним особам, яких поважають саме в цьому регіоні. Проте вітчизняний політичний монополізм, відчуваючи брак соціальної підтримки та симптоми загальної деградації свого політичного іміджу, здатний не лише поступитися цими пропозиціями, а й відверто їх проігнорувати. За варіаціями виборчої думки правлячої партії є велика вірогідність того, що на наступних парламентських виборах буде реалізована мажоритарна система виборів. Це означає, що за політичними ознаками буде поділено не тільки народних депутатів, а й суспільство загалом. За своїм задумом така версія виборчих змін передбачає наявність в парламенті значної кількості одномандатників-мажоритарників, з якими, швидше за все, можна буде домовлятися і вибудовувати ту чи іншу більшість. А тому до нових виборів слід виробити систему, яка сприймалася б усіма, а не була нав’язана однією політичною силою. В аспекті такого завдання було б доцільно залучити для консультацій основних суб’єктів політичного життя — територіальні громади, фахівців виборчого права, якнайширше коло громадян. Часу до 2012 року достатньо. На моє переконання, Україні не варто повертатися до мажоритарної виборчої системи. Доцільно йти шляхом подальшого вдосконалення пропорційної системи.

Олександр СТЕШЕНКО, народний депутат («БЮТ-«Батьківщина»).