Тут тягають за шию, намащують гряззю, жалять бджолами та п’явками і... ставлять на ноги
П’ять років тому киянин Микола Ляшенко пережив інсульт. Насичене творче життя журналіста, фотомайстра, викладача, емоційна робота, нервові зриви відняли у 60-річного чоловіка праву руку і ногу. Йому зробили операцію в Інституті нейрохірургії у Києві, лікували у Жовтневій лікарні. За цей час Микола Антонович намагався відновити здоров’я у санаторіях, звертався до різних клінік.
— У цих клініках і центрах, де я був, усе красиво, зручно і комфортно. Проте дієвого лікувального комплексу я там не знайшов, — каже він. — Випадково дізнався про Центр реабілітації неврологічних хворих, що в селі Лосятин Васильківського району Київської області.
Пан Микола тут уже другий місяць. Стан його значно покращився, функції кінцівок майже відновилися.
Метод класичного відновлення пам’яті за Шевченком
У тій сільській лікарні, де в буквальному сенсі ставлять на ноги пацієнтів не лише з усієї України, а й з-за кордону, обстановка домашня, дружня, щира. У коридорі на стінах розвішені філософські вислови про сутність хвороби та лікування. А головний лікар Леонід Іванович Паламарчук роздає пацієнтам аркуші з творами Шевченка, Лесі Українки й Франка і вимагає вчити їх та переписувати, аби тренувати пам’ять і м’язи, пошкоджені хворобою.
Сам він знає тих віршів дуже багато. Здається, набирається сил класичним українським словом, наче тими вітамінними пігулками. Недарма кажуть, що душа й тіло мають жити в мирі, тоді й здоров’я буде.
Звичайно, не лише словом лікують у центрі. Тут зібрані кращі методики, відомі світовій медицині. Є й власні напрацювання та винаходи. Головне — реабілітація проводиться в комплексі із залученням дієвих методів традиційної та народної медицини. В арсеналі і голки, і п’явки, і бджоли, і фізкультура, і масаж, і термоліжка, і пара, і вода. Лікувальне прогрівання роблять грязями, озокеритом (речовина нафтового походження) і навіть піском. Тут представлені всі доступні дієві методи, які ставлять на ноги хворих із порушенням функцій опорно-рухового апарату.
У кабінеті кінезотерапії (лікування рухом та спеціальними навантаженнями) автора цих рядків... підвісили за голову. На пристрої-витяжці (до речі, ноу-хау лікаря Паламарчука) десять хвилин у повільному механічному режимі тягали за шию. Після таких «тортур» без «охів» і болісних гримас остеохондроз майже відразу здав свої позиції. Такий профілактично-лікувальний прилад залюбки мали б у своєму офісі і менеджери, і бухгалтери, і комп’ютерники — всі працівники сидячих професій. Але, на жаль, цьому дуже простому у використанні й недорогому за собівартістю рятівникові хребта чомусь досі не склало протекції на масове виробництво вітчизняне МОЗ.
Особливості правопису та трактування медичних термінів
Це лікарня реабілітації хворих із порушенням опорно-рухового апарату, тих, хто переніс інсульт, пацієнтів з ураженням периферійної нервової системи тощо. Вона існує за таким профілем з 1976 року. Леонід Паламарчук тоді її відкривав, працює тут головлікарем і досі.
Реабілітаційна медицина в нашій країні слабо розвинена. Бо вона потребує чимало грошей, вважає співрозмовник. Проте він досі не зраджує обраній спеціалізації, і чи не єдиний в окрузі тримає форт-пост реабілітації, як то вона має бути.
— Поняття «реабілітація» — юридичний термін, — пояснює лікар Паламарчук. — У медицині це слово має звучати як «реґабілітація». Латинню воно пишеться через «h». «Габітус» означає діагностика за зовнішнім станом. Тобто за зовнішнім виглядом людини можливо побачити, чим вона хвора. Зараз в українській мові є африкативне «ґ». Отже, саме через цю літеру правильно писати медичний термін «реґабілітація».
На фасаді лікарні написано по-старому «Центр реабілітації». Головлікар зізнається: хотів написати правильно, через «ґ», та один професор відмовив. Мовляв, не зрозуміють цих філологічних «викрутасів», гірше буде. Паламарчук послухався, але поряд із написом прилаштував юридичну емблему — жінку із зав’язаними очима, яка тримає терези. Мабуть, у такий спосіб лікар обстоює власну точку зору не лише з приводу правопису терміну його фахової діяльності. Переконаний, що кожен пацієнт має право на отримання не лише медичної допомоги, а й «реґабілітації»... Каже: це питання державне. Бо йдеться про повернення людини до нормального соціального життя, відновлення її працездатності після полону недуги.
На жаль не всі, хто сидить у високих кабінетах, так вважають. Центр реабілітації неврологічних хворих у Лосятині можуть закрити. Зараз кажуть про реформу охорони здоров’я, згідно з якою лікарні на селі не потрібні. Досить амбулаторії загальної практики сімейної медицини. Яка, до речі, функціонує (приймає терапевт, стоматолог і медична сестра) на першому поверсі цього закладу.
— Хоч би як мені було соромно, аби утримувати центр, я змушений брати гроші за курс реабілітації. Бо нагорі прирівнюють нашу лікарню до санаторію, і не фінансують. Дорікають, що в нас є навіть сауна із басейном. Та вона ж не для розваг! — обурюється співрозмовник.
Хвилюються через невтішну перспективу й пацієнти центру. Серед них багато людей похилого віку — ветеранів, інвалідів. Оплачувати послуги дорогих столичних клінік, не кажучи вже про іноземні, вони та їхні рідні не зможуть. А доступних медичних закладів такого профілю в Україні катастрофічно бракує. То, може, варто, говорячи про європейські стандарти лікування, зберегти те, що є позитивного в нашій медицині.
Заслужений лікар України Леонід Паламарчук та його пацієнт Микола Ляшенко.
Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.
