Єврочемпіонати: історія
Майже 51 рік минув від часу проведення фінальної частини першого континентального чемпіонату для національних збірних. Він завершився тріумфом команди СРСР, у складі якої виступав уславлений півоборонець київського «Динамо» Юрій Войнов (1931—2003).
Фінальний матч Першого Кубка Європи. СРСР — Югославія. 2:1. Голи: Галич, 43, Метревелі, 49, Понєдєльнік, 113.
СРСР: Лев Яшин, Гіві Чохелі, Анатолій Масльонкін, Віктор Крутиков, Юрій Войнов, Ігор Нетто (капітан), Слава Метревелі, Валентин Іванов, Віктор Понєдєльнік, Валентин Бубукін, Михайло Месхі. Тренер — Гаврило Качалін.
Югославія: Відинич, Дуркович, Юсуфі, Жанетич, Міладинович, Перушич, Шекуларац, Єркович, Галич, Матуш, Костич. Тренер — Олександр Тірнаїч.
Рефері — Артур Елліс (Англія).
10 липня 1960 року. Париж. Стадіон «Парк де Пренс». 20 000 глядачів.
Матч за третє місце. Чехословаччина — Франція. 2:0 (Бубник, 58, Павлович, 88).
У дитинстві я захоплювався грою Юрія Войнова. Це був не тільки мій улюблений футболіст. Гадаю, таку прихильність до цієї дуже красивої людини і віртуозного майстра мали мільйони вболівальників не лише в Україні. Хіба я — київський хлопчина — міг тоді навіть подумки уявити, що колись доля подарує мені близьке знайомство з кумиром, часті спілкування з ним. Насмілюсь стверджувати, що, незважаючи на різницю у віці, ми приятелювали з Юрієм Миколайовичем. Не було в його поведінці по відношенню до молодших за віком зверхності, пихатості. Він був вихований, культурний, врівноважений і щирий.
Дуже цінував його думки і погляди на життя в цілому і на футбол зокрема. Він був людиною твердих переконань, прихильний до конструктивної критики, але й себе не жалів.
Можу похвалитися також, що був присутній на його днях народження, зокрема, святкував круглі дати — 60, 65 і 70 років. І, звичайно, писав про нього нариси, часто брав інтерв’ю. Ці матеріали були опубліковані й у «Голосі України». На щастя, не загубився блокнот, в якому залишився запис розмови з Войновим про той «золотий» тріумф збірної колишнього Союзу в першому чемпіонаті континенту, котрий тоді називався Кубком Європи.
— Звичайно, багато що вже витерлося з пам’яті, — розповідав Юрій Миколайович. — Але й залишилося чимало. Отже, після нетривалих експериментів зі складом тренери все-таки повернулися до варіанта команди зразка 1957-58 років, котра брала участь у чемпіонаті світу-58 у Швеції (до речі, за підсумками того турніру Юрій Войнов увійшов до складу символічної збірної світу. — В. Б.). Регламент змагань був тоді простіший, ніж тепер: усе починалося з матчів 1/8 фіналу, коли нашими суперниками виявилися угорці. За великим рахунком, усе вирішилося ще в Москві, де ми виграли — 3:1, а в Будапешті «дотисли» суперників — 1:0, причому того м’яча удалося забити мені. Потім мали зустрічатися з іспанцями, але в справу втрутилася велика політика: диктатор Франко не дозволив своїм футболістам зустрічатися з «радянцями». І ми автоматично вийшли до фінальної частини турніру.
— Судячи з результату — 3:0, півфінальний поєдинок з командою Чехословаччини для вас не став великим випробуванням?
— Я б так не стверджував, бо в складі нашого суперника виступало ціле сузір’я великих майстрів: Шройф, Масопуст, Поплухар, Бубник, Новак. Через два роки на чемпіонаті світу в Чилі, завоювавши «срібло», вони довели, що були гравцями світової величини. А в марсельській зустрічі переломним моментом виявився взятий Яшиним пенальті. Його за рахунку 1:0 на нашу користь не реалізував Бубник. Безумовно, чехословацькі футболісти психологічно надломилися. Що дозволило Валентинові Іванову забити свій другий м’яч у зустрічі, а Вікторові Понєдєльніку поставити остаточну крапку.
— А от інший півфінал, що проходив у столиці Франції, завершився сенсаційно. Збірна Югославії, програючи французькій команді за 20 хвилин до кінця зустрічі — 2:4, зробила буквально неможливе — вирвала перемогу (5:4)! Напевно, ви були задоволені таким підсумком? Адже уникли зустрічі з господарями турніру у фінальному матчі.
— У фіналі однаково з ким грати. До того ж ми одержали в суперники команду вольову і напрочуд завзяту. З югославами нам завжди важко гралося. Кожен із нас, напевно, пам’ятав про драматичні події Олімпіади-52 у Гельсінкі, коли радянська збірна в зустрічі з югославськими футболістами спочатку звела матч унічию — 5:5, а наступного дня поступилася в переграванні — 1:3. За що базовий клуб збірної — московський ЦДКА — був просто знищений товаришем Сталіним.
— Як готувалися до головного випробування?
— На тренувальній базі збірної Франції в Шантільї. Працювали в спокійній атмосфері. Отут величезна заслуга нашого тренера, мудрого Гаврила Дмитровича Качаліна та начальника команди Андрія Петровича Старостіна. Це вони створили необхідну атмосферу добра й взаєморозуміння. Ніхто нікого не нервував зайвими розмовами про значення зустрічі. Цілком достатньо було нагадування Старостіна про те, що для переважної більшості з нас — гравців уже зрілих і досить вікових — другого такого шансу в житті не трапиться.
— Кажуть, запасним воротарем на фінальний матч був призначений... форвард Слава Метревелі?
— Так. Адже замін тоді просто не передбачалося: одинадцять футболістів, котрі виходили на поле, повинні були дограти матч до кінця. І якби Лев Яшин раптом дістав травму й не зміг продовжити зустріч, то місце у воротах зайняв би Метревелі, який краще від решти польових гравців підходив на цю роль.
— Коли приїхали на стадіон у парку принців?
— За півтори години до початку гри, що була призначена на 22.00 за московським часом. Погода була не з приємних: дув холодний вітер і йшов дрібний дощ. І аншлаг не спостерігався: невдача французів у півфіналі знизила інтерес парижан до розв’язки турніру.
— Цікаво, за кого вболівали трибуни?
— Спочатку глядачі особливих емоцій не виявляли, поводилися нейтрально. Вболівати за югославів, які позбавили Францію фіналу, вони вочевидь не хотіли. Та й підтримувати радянську команду спочатку теж було непросто: у першому таймі нас довго не залишало хвилювання, і югослави мали помітну перевагу. Один тільки Яшин грав упевнено й ефектно. Але й він виявився неспроможний, коли центрфорвард Галич завдав удару головою і м’яч, зачепивши когось із наших оборонців, улетів у сітку — 0:1 після першого тайму.
— То за рахунок чого вам удалося зламати хід боротьби після перерви?
— Напевно, за рахунок нашого традиційного козиря — кращої фізичної готовності. До цього додам вольові якості, які виявилися вищими у нас. Старостін у перерві нагадав, що йде прямий радіорепортаж на Союз, що вся країна не спить біля приймачів. Це дуже вплинуло. Ми завелися, а югослави цього вочевидь не очікували. Коли після удару Валентина Бубукіна метрів з 30 воротар не втримав слизького м’яча, а Метревелі добив його у ворота, картина гри різко змінилася, і стадіон почав відверто вболівати за нас. Гол, хоч і шокував югославів, однак їх не зломив. А от на додатковий тайм суперників уже не вистачило.
— Ви, якщо не помиляюся, взяли участь у переможній атаці нашої команди?
— Усе відбувалося так: Яшин викинув м’яча далеко в поле, я його підхопив, обіграв Матуша й відправив у прорив лівим флангом Михайла Месхі. Той у своїй звичній манері «накрутив» двох оборонців і прострелив в район 11-метрової позначки, куди паралельним курсом буквально летів Понєдєльнік. Високий стрибок, удар головою — 2:1! Перемога!
73-річний Віктор Понєдєльнік (ліворуч) і досі в добрій формі.
