То й мудрість би була своя, а не стягнутий зі всього світу «інтелектуальний секонд-хенд», який нині складують у нашому домі. Ерзац-замінник справжніх господарів країни, в яких відбирали і відбирають право на ідентичність і самостійність...
...Передчуваючи загрозу, уряд УНР посприяв одному з найталановитіших тоді митців — Олександру Кошицю в тому, щоб він спішно відбув у зарубіжну подорож зі своїм високої майстерності хором та заявив у Європі про багатомільйонний український народ, талановитий і самобутній, сповнений світлих надій на краще майбутнє. Скоро хор залишився сам на сам не тільки зі своїми клопотами, а й зі своєю долею. Не судилося йому повернутися на тихі води, на ясні зорі. Тільки й утіхи, що слава котилася попереду дзвінкоголосого колективу. Чужоземні країни запрошували й запрошували на виступи. З Європи — за океан, до Америки. Гастролі затяглися на роки й десятиліття. Одиницям випало щастя ще раз глянути, поки не закрилися очі, на незабутні простори материзни. Майже всі, як і О. Кошиць, упокоїлись на чужині — далеко від батьківський осель, від отчих порогів...
Надзвичайне враження виступи хору справили на поціновувачів прекрасного в благополучній Швейцарії. З питомою українською культурою в 1919 році на Заході були обізнані, звичайно ж, поверхово. Не тільки музичні критики, а й визнані швейцарські композитори поставили під сумнів автентичність народних творів. Глибокодумно мудрували фахівці: чи ж представлене справді народне? Бо ж твори не просто мелодійні, чарівливі, а настільки високомистецькі, артистичні, досконалі в усьому, особливо в ритміці, гармонії, багатоголоссі, що сам по собі напрошувався єдиний висновок — то не що інше, як плоди майстерності талановитих чи й геніальних митців. Не від когось іншого, як від великого майстра, професіонала — вражаюча краса тонального малюнка тієї чи тієї пісні.
Чи ж шкільні підручники, хоча б з українознавства, все ще недодушеного, доносять ці відомості до старшокласників? Чи ж мовиться про це в посібниках для студентів вишів, поки що українських? Чи ж сповнене гордості за велич традиційного українського народнопісення нинішнє Міністерство освіти, науки, та ще й сім’ї та молоді на додачу? Яке там! Ті й ті владні структури на всіх рівнях звихнулися на божевільних намірах не тільки дискредитувати, паплюжити, а й по-сатанинському винищувати будь-що національне українське.
Якби ж учились... То, може, не вивітрилося б з пам’яті й таке. 1935 року в столиці Бельгії — Брюсселі відбувся Міжнародний конкурс на кращу народну пісню. Від України, як не важко здогадатися, представників не було. Але мелодія з-над Дніпра прилетіла соловейком на голосну мистецьку учту. То ж треба! Студентам із Швейцарії понад усе припала до душі, — ймовірно, як відлуння від виспіваного хором Кошиця, — трагічна перлина «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». І так вони її виконали, що замахнулись на перше місце.
Не десь там по закордонах, а в Україні більше замовчується, ніж оголошується той факт, що першої чверті ХХ ст. українські народні мелодії високо злетіли над світами з вуст незабутньої Соломії Крушельницької. Ім’я талановитої дочки українського народу — в сузір’ї найвидатніших солістів світової слави. Визнання вона здобула, виконуючи перші партії в операх знаменитих композиторів, насамперед італійських. Та за кожної слушної нагоди дарувала публіці рідну пісню, пригорнуту до серця з дитинства. Виступаючи в головному театрі Російської імперії, зробила вигляд, що ні сном ні духом не відає про офіційну заборону українського слова, заспівала, завершуючи виступ, так, як від матері замолоду чула. В царській ложі вінценосну особу діткнуло. Імператор поцікавився, що то за мова, така ж милозвучна, як італійська...
Нині можновладці в Україні про таке не запитують. Часом чують мову народу, яким правлять. Але вона їм, схоже, поперек горла. Доволі таких, які не просто її зневажають, а й намагаються зжити неугодне, аби й сліду не залишилося. Не чути б і не бачити того, що останнім часом учиняється, в яку прірву із всесвітніх вершин скочується українська пісенна спромога. Її втискують у торічеллеву порожнечу англо- і російськомовної попси, замулюють дешевим непотребом. Ось і тепер: хто виступає пихатим суддею над прекрасним? Хто визначає, яким голосом Україна заявить про себе — відкриє своє серце й виллє свою душу — на Євробаченні-2011? Хто заправляє на відбірковому конкурсі? Хто головний оцінювач? Хіба ж не на сміх усьому світові це доручено нефаховій людині, котра не здобула вищої освіти, ніколи не вивчала української мови, не має поняття, що вона за одна. Так само ні з якого боку, окрім меркантильного, а понад усе — політичного, не дотична ні до української культури, ні до української історії, ні до мовних глибин.
Яка на те рада? Хіба що така. Сказано проти вовка, скажімо й за вовка. Він піднімає високо голову й виє на місяць, коли голодний. Вибачайте за некоректне порівняння. Вдався до нього не задля того, щоб когось образити. В жодному разі. Збурюю думку для іншого. Поміркуймо. Чи не від голоду розуму — падіння моралі, убозтво світогляду, притлумлення чистих поривань? Ще не вивітрилися з пам’яті перші дні цього Нового року. Ще свіжі враження від теле- й радіопередач. Яка дещиця в розважальних програмах протягом усіх святкових днів загалом творчого українського, не кажучи вже про народнопісенне? Мізерна. Принизлива для великого народу, німого на своїй рідній землі. Навальне або, як висловився б відомий російський кінорежисер Е. Рязанов, обвальне засилля московської естради. Калейдоскоп одних і тих само облич. Невпинне перемішування, як при тасуванні та здаванні заяложеної колоди карт, незмінних виконавців. На їхнє возвеличення розкривають роти доморощені підспівувачі й у змиг ока перероджуються на безбатченків.
Куди не кинь погляд, натикаєшся на таку злостиву упередженість супроти національного українського, що ніяк не зрозуміти, звідки воно взялося, з яких зміїних нір виповзає наче ж чужа нашому суспільству расова непримиренність, вишкірена ксенофобія. Тут доречно згадати Гоголя: певно, глибокої сили відчуття спонукало Миколу Васильовича похвалитися, що «неподоланним ланцюгом прикутий» до світогляду тих, з ким поєднаний кровною пов’яззю. Тож не дивно, що саме йому відкрилося те, яким духовним багатством володіє обкрадений царатом український народ: «...Я не распространяюсь о важности народных песен. Это народная история, живая, яркая, исполненная красок, истины, обнажающая всю жизнь народа... Они — надгробный памятник былого, более, нежели надгробный памятник: камень с красноречивым рельефом, с исторической надписью — ничто против этой живой, говорящей, звучащей о прошедшем летописи. В этом отношении песни для Малороссии — всё: и поэзия, и история, и отцовская могила».
Ревні «антишароварники» чи ж не потирають задоволено долоні. Хіба ж не до того йдеться, що їхні антинародні зусилля не пропали даремно? На їхнє виходить. Ні тобі «надгробного памятника былого», ні «звучащей о прошедшем летописи», ні поезії, ні історії, ні батьківської могили. Не потрібно. Не для сучасності. І майбутнє обійдеться. Без усього того збудуємо «нову Україну». Яку? Хіба ж не ясний замір? Видно ж, що цілковито не українську. Обдурену, до нитки обкрадену, в дешевій даровизні з чужого плеча явити б її чимскоріше. Та чи вдасться? І не з такої геєни вогненної вона виривалася, оживала, повставала, як фенікс із попелу. Не піддасться і за цієї напасті. Вистоїть, хай там що.
Вадим ПЕПА, член НСПУ, лауреат літературно-мистецької премії імені І. Нечуя-Левицького.
