Суд остаточно вирішив спір щодо інформаційних запитів до Верховної Ради України

У такий спосіб Вищим адміністративним судом України остаточно завершено розгляд публічно-правового спору, де відповідальним було визначено Верховну Раду України. Важливий висновок суду однозначно проголосив про неможливість визнання протиправною бездіяльності єдиного органу законодавчої влади, який не повинен надавати відповідь на будь-які інформаційні запити фізичних чи юридичних осіб.

Так, згідно із судовим рішенням, «Інститут Медіа Права», звертаючись з інформаційним запитом, а пізніше — з адміністративним позовом до Верховної Ради України, не врахував правового статусу Верховної Ради України, представницького та колегіального характеру цієї юридичної особи публічного права, а також повноважень, віднесених до її відання.

Повноваження Верховної Ради України, як зазначає суд, реалізуються спільною діяльністю народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України під час її сесій та визначені Конституцією України, серед яких не передбачений безпосередній розгляд інформаційних запитів громадян та громадських організацій, підготовка письмових відповідей на такі запити.

Першочергове завдання Верховної Ради України полягає у здійсненні законодавчої діяльності. Водночас, місцева громадська організація, якою є «Інститут Медіа Права» за своїми статутними документами, штучно створила ситуацію конфлікту шляхом звернення із позовом до парламенту, який, реалізовуючи повноваження по здійсненню законодавчої влади, розглядає і вирішує питання державного і суспільного життя, а також здійснює установчі та контрольні повноваження, передбачені Конституцією України, жодним чином не приховуючи та не уникаючи відповідей на запитання стосовно власної діяльності. Вся офіційна документована інформація про діяльність законодавчого органу є вільною для одержання та розміщена на офіційному сайті Верховної Ради України, в парламентській газеті «Голос України», громадсько-політичному журналі Верховної Ради України «Віче» тощо.

Аналізуючи судове рішення, варто звернути увагу й на ту обставину, що в Законі України «Про інформацію», на який посилається Тарас Шевченко — директор громадської організації-позивача, під запитом щодо надання письмової або усної інформації розуміється звернення з вимогою надати письмову або усну інформацію про діяльність органу законодавчої влади України, її посадових осіб з окремих питань. У той же час, питання, порушені в запиті Інституту, не стосувалися діяльності Верховної Ради України як такої, а були спрямовані на з’ясування фінансових, договірних та інших питань щодо самостійного господарюючого суб’єкта, а запитувана інформація мала всі ознаки звітності, яку парламент не зобов’язаний надавати будь-яким громадським організаціям.

Окремо зазначимо, що очільники громадських організацій часто-густо пред’являють безпідставні претензії до органів державної влади, місцевого самоврядування про закритість та непрозорість їх діяльності. Проте під час підготовки до розгляду цієї адміністративної справи представник Верховної Ради України намагався отримати певну інформацію від «Інституту Медіа Права», що було необхідним для формування правової позиції відповідача у справі. Справу вже завершено. Судове рішення проголошено. Однак відповіді на запити Інститут не надіслав до цього часу. Тож, можливо, громадським організаціям варто вчитися дотримуватися вимог законів, починаючи із себе?

Цінність судового рішення полягає також у тому, що суд ще раз нагадав про те, що всі суб’єкти правовідносин повинні бути однаково рівні перед законом. Громадська організація «Інститут Медіа Права», якою керує директор, намагалася зловживати правом на інформаційний запит і застосувати судовий примус до Верховної Ради України. Цього не сталося, оскільки запити Інституту до парламенту були більше схожі на замовлення, яке має зовсім іншу мету та інший підтекст.

Власне, варто поінформувати громадськість, чого ж домагається «Інститут Медіа Права», які такі документи прагне отримати? Тому повністю наводимо запитання, відповіді на які прагне отримати Інститут.

«1) Який конкретно суб’єкт здійснює функції редакції газети «Голос України»;

2) На підставі якого документа зазначеному суб’єкту було доручено виконання функції редакції газети «Голос України». Якщо такий документ існує, надати його копію;

3) Коли був затверджений статут редакції газети «Голос України» Верховною Радою України як засновником газети та надати його копію;

4) Чи укладався між Колективним підприємством «Редакція газети «Голос України» та Верховною Радою України договір;

5) Які відносини врегульовує зазначений договір;

6) Якщо такий договір укладався, надати його копію».

Наголошую — вся ця інформація, яку прагне отримати Інститут, у повному обсязі є на відповідних сайтах Апарату Верховної Ради. З нею може ознайомитися будь-хто, у кого є Інтернет.

Однак, редакція відповіла «Інституту Медіа Права».

Зокрема, було сказано, що:

Чому це не задовольнило пошуковувачів документів «Голосу України» — невідомо. Суд, який розглядав цю справу, на мій погляд, дуже коректно вказав позивачеві на той факт, що всю необхідну інформацію «Інститут Медіа Права» вже отримав, а якщо йому цього замало, то може знайти її у вільному доступі. Починаючи від постанов парламенту 1990 року і завершуючи Бюджетом-2011. Однак, складається враження, що шановна громадська установа прагнула зовсім іншого. Запити по «Голосу України» — це лише привід, аби створити конфліктну ситуацію навколо Верховної Ради, а далі розпочати негативну кампанію по нібито утисках свободи слова, обмеженому доступу до інформації.

Усе це наштовхує на думку, а хто ж стоїть за отим «Інститутом Медіа Права», хто його фінансує? Редакція звернулася до Інституту із запитом.

«Увага громадської організації «Медіа Право» до газети «Голос України» і редакції викликає закономірний інтерес журналістського загалу. Навіть з огляду на участь у розробці законопроекту про реформування державних і комунальних ЗМІ. Основною ідеєю майбутнього закону є роздержавлення суб’єктів видавничої діяльності друкованих державних і комунальних ЗМІ. Тоді чому ж так турбує «Медіа Право» той факт, що журналістський колектив виступає важливим суб’єктом у діяльності парламентської газети? За таких обставин набутий досвід міг би стати у нагоді іншим учасникам інформаційної сфери.

Що стосується повноважень головного редактора «Голосу України», нагадаємо: його обирає Верховна Рада на сесійному засіданні. Йому делеговано право повною мірою представляти інтереси засновника у частині діяльності газети, а також журналістського колективу. Тому його офіційні відповіді та дії у цій частині є цілком правочинні та повноцінні.

Разом з тим зі свого боку, аби з’ясувати причини, які лежать в основі дій «Інституту Медіа Права», редакція «Голосу України» 24 січня поточного року звернулася до вказаної установи із запитом про надання письмової інформації та доступу до документів. На підставі статті 26 Закону України «Про друковані засоби інформації (пресу) в Україні» прошу надати в установлений законом термін письмову відповідь та доступ до документів з таких питань:

Сподіваюся, ми отримаємо таку ж вичерпну відповідь на цей запит, як Інститут отримав свого часу від редакції.