Чи потрібен школі інститут покарання?

Форма покарання завжди була дзеркальним відображенням рівня культури. При цьому, як правило, держава делегувала навчальним закладам значну частину відповідних повноважень.

У Російській імперії відмовилися від тілесних екзекуцій, на відміну від Великої Британії, але зберегли досить широкий спектр розправ моральних. Знайомлячись з історією Сімферопольської чоловічої гімназії, у звіті за 1867 рік один з авторів виявив перелік стягнень за ту чи іншу провину учнів: догана класного наставника, догана директора, догана від імені педради; одиночне сидіння; одиночне сидіння в класі на годину; позбавлення товариства друзів; ув’язнення у карцері до восьми годин; арешт із обов’язковою роботою.

У роки радянської влади розправу оголосили одним з негідних пережитків старої школи й офіційно заборонили. З’явилася широко популярна теорія про те, що «покарання виховує раба». Проти неї різко виступив Антон Макаренко, але це був голос волаючого в пустелі.

Відсутність стримуючих чинників одразу призвела до жахливих наслідків.

Сто відсотків засуджених по першому разу підлітків продовжують «навчання» у загальноосвітній школі, зайвий раз переконавшись у своїй безкарності.

Примітно, що сьогодні у бійках дівчат у школах «винна» дівчина повинна на колінах просити пробачення. Як ми бачимо, крім заподіяння фізичних страждань, на перший план виходять моральні: принизити опонента в очах класу, школи... Такі «розбірки» проходять при всіх учнях, знімаються на мобільні телефони...

Коменський писав: «Нехай підтримання дисципліни завжди відбувається суворо і переконливо, але не жартівливо чи люто, щоб викликати страх і повагу, а не сміх чи ненависть. Осуд — без уїдливості, суворість — без лютості». Правило гласить: «Хвали при всіх, свари — наодинці». Треба починати розмову з винуватим з гарного, потім переходити до негативної суті інциденту, а потім знову закінчувати чимось гарним.

В останні роки набула поширення теорія про те, що психіка дитини залежить в основному від соціального оточення, від умов життя, що не існує єдиних для всіх дітей закономірностей розвитку в цей віковий період.

У школі необхідно враховувати вік учнів. У жодному разі не можна ставити за провину малятам непосидючість, рухливість, енергію, що б’є через край, фантазерство...

У старших класах треба вміти прощати відчуженість, замисленість, загострене почуття справедливості...

Нинішнє законодавство забороняє виключати із ЗОШ тих, хто не вчиться, не може вчитися й найголовніше — заважає іншим.

Безкарність розбещує підлітків, перетворюючи пустуна на циніка, циніка на злочинця. Розхожа фраза: «А що ви мені зробите?», яка справедливо припускає повну безпорадність педагога перед учнем, призвела до того, що школу давно покинули всі, у кого збереглося почуття власної гідності. Уже багато десятиліть перед хамством учня безсилий будь-який учитель. Можна наводити сотні випадків, коли вчителів не тільки ображали словами, а й били, і все це не мало жодних наслідків. У крайньому разі звільнявся ображений чи побитий учитель, але учень завжди залишався героєм!

Основний документ будь-якого навчального закладу — статут. При перереєстрації окремі директори шкіл і гімназій Сімферополя намагалися внести до нього різні форми покарання, але їм було категорично заборонено це робити.

Інститут покарання — продуманий, науково вивірений має бути в кожному навчальному закладі.

Адміністрація повинна одержати право на винесення стягнення за псування майна, паління, розпивання спиртних напоїв на території школи...

В її штаті має бути свого роду шериф — високооплачуваний, фізично сильний, наділена повноваженнями людина, яка у змозі втрутитися в бійку, осадити хулігана, вивести порушника з уроку.

Потрібні спеціально передбачені кімнати для пустунів, для тих, хто вчинив грубу провину — карцер. Педагогічний колектив треба наділити правом на «вищу міру покарання» — відрахування чи передачу злісних порушників дисципліни в колонії.

ЗОШ повинні охоронятися державою, а не перетворюватися на годівницю для різних приватних структур.

Варто пам’ятати, що альтернативою покаранню є безкарність. Безкарність, яка починаючи зі школи, як ракова пухлина, в остаточному підсумку вражає все суспільство.

 

Сімферополь.