Марія Матіос: «Люди в залі стояли, мов свічки»

Після такого тріумфу на Прикарпатті кілька днів мали б не змовкати троїсті музики, жартувала вона. Адже вперше за 20 літ обласний театр виступив на першій драматичній сцені країни. Квитки неможливо було придбати. «Люди готові були висіти на люстрах, аби побачити виставу, — зауважила пані Марія. — У Києві вже ходять анекдоти про це. Один — що генеральним спонсором гастролей театру є Генпрокуратура. Другий — що оплески після «Нації» тривали довше, ніж сама вистава». Письменниця зізналася, що, коли вийшла на сцену для поклону, люди в залі стояли, як «свічки в церкві на Різдво чи Великдень».

Гастролі у столиці відбулися у рамках номінування режисера-постановника та автора інсценізацій «Солодкої Дарусі» та «Нації» Ростислава Держипільського на здобуття Шевченківської премії. «Є правило у Положенні про цю премію, що претендент має показати свій доробок у столиці для громадськості, — пояснила письменниця. — Якщо премію дадуть, люди знатимуть — добре зробили, що її дали, чи ні. Люди повинні знати, на що витрачаються гроші з їхніх податків».

Фінансову підтримку театру надала обл-держадміністрація. «Якби Івано-Франківська ОДА не виділила кошти з місцевого бюджету на поїздку театру до Києва, вона б не відбулася», — відверто сказала письменниця.

— Люди, які намагаються говорити, ніби «Солодка Даруся» і «Нація» — це вистави бандерівські, про УПА, про зарізяк і про поганих москалів, є безсовісними і без серця. Бо книги, як і ці дві вистави, говорять, що в будь-який час з кожною людиною може відбутися те саме, що з героями «Нації» і «Солодкої Дарусі». Переодягніть персонажів у сучасний одяг, дайте Дідушенку костюм від Бріоні і подібно до того, як він пояснює, що тут записуються до колгоспу, а тут — до Сибіру, скажіть: тут записуєтесь до однієї партії, а тут — йдете з роботи. І буде те саме. Тобто це вічний сюжет про вибір людини в обставинах часу, про капкан часу для людини.

— Останніх два-три роки найбільш вдячним шанувальником моїх книжок став російськомовний читач. Після перегляду вистав ці люди були в шоці. У них були заплакані очі. Вони підходили до мене і казали: «Сегодня мы, может быть, впервые почувствовали свою причастность к нации». Тобто в людини відбувається катарсис через художній образ. І це мене наштовхує на думку, що суспільну температуру, яка нині є надвисокою, можна знизити тільки шляхом мистецтва. Я б заклеїла роти політикам або поселила їх в якесь гетто для трудових робіт, скажімо, хай полатають дорогу від Микуличина до Ворохти. А людям інтелектуальної праці — художникам, письменникам, співакам — дала б можливість говорити з людьми по всій Україні.

— Напередодні Нового року в рамках програми соціального благодійного проекту «Від серця до серця» я побувала в Харкові й Запоріжжі, бібліотекам яких привезла в подарунок книгу «Солодка Даруся». І зауважила, що російськомовна людина має велику потребу знати не тільки про те, що відбувалося в них, а й про те, що відбувалося тут, бо є велике перекручення політиками правдивої ситуації в Україні. Як голодний шукає їжі, так ці люди хотіли купити книжку, бо, приміром, у Запоріжжі нема жодної української книгарні. Бібліотекарі знають про мої твори, але не можуть їх дістати. Вони зі сльозами на очах казали: «Не прекращайте делать то, что вы делаете». Тобто, якщо з цими людьми говорити по-людськи, не істерично, без згадування якихось не їхніх провин перед нами і не виставляння їм якихось рахунків перед минулим, то вони тебе чують і розуміють. Вони так само хочуть спокою в державі, як і ми всі, бо один раз живуть на світі. Вони не гірше ніж у Львові сприймають ці речі. Може, у нас більше екзальтації, а там більше невиказаної прихованої туги.

— Це супер-модерна вистава, поєднана з традицією. Вона якось так зроблена, що німий, «тупий і ще тупіший» можуть її зрозуміти. Коли мені телефонують і кажуть: «Мне так жалко было этих, которые в бункере сидели. Я им сочувствовал и понял, что это величайшая трагедия человеческая», то розумію, що ця людина почула, що ми хотіли сказати.

— Люди потребують людської розмови. Людина повинна мати час на те, щоб сміятися, але й на те, щоб замислитися. Вистави «Солодка Даруся» і «Нація» зроблені для думання, щоб людина просто собі сказала: таке було з кимось колись. Таке може бути зі мною і навіть тепер — тільки в інших інтер’єрах і антуражі. І кожен з нас мусить думати, як робити так, щоб оцих драм не плодилося з нашої вини.

— Я щаслива, що є такий театр. Обожнюю тут усіх, починаючи з вахтера. Люблю всю трупу, бо розумію, що без допомоги кожного цього б нічого не сталося. Обожнюю Ростислава Держипільського, якого іноді називаю сіамським братом. Люблю молодих акторів, які, не маючи життєвого досвіду, який передають на сцені, так перейнялися подіями, що їм вірять. Кожен з них має головну роль. З цих головних ролей складається життя. Бо кожен з нас має свою головну роль у житті. І це вони якнайкраще передали.

— У нас з Ростиславом Держипільським є мрія — об’їхати з виставою «Нація» всю Україну. І думаю, що ми її здійснимо. Може, ті, що мають наплічники з грошима, зрозуміють, що подекуди гастролі театру коштують дешевше, ніж розрахунок у ресторані чи весілля у Ліхтенштейнському палаці. Що інвестиція у культуру вигідніша. Так живе світ. Ці вистави — також і просвітницький проект, а не тільки культурний. Краще йти з такими проектами у світ, ніж приходити туди зі скандалами.

 

Івано-Франківськ.