Не люблю слово «реформи». У нас якось непомітно воно набуло невластивого йому негативного підтексту. Заговорили, приміром, про швидкі реформи в шкільній освіті, отже, нам, батькам, доведеться додатково розкошелюватися за світле майбутнє наших дітей. Коли кількість бюджетних місць у вузах скорочується, а платних — збільшується, у газетах і по телевізору цей процес назвуть не інакше, як реформами вищої школи. Оголошення про подальше проведення земельної реформи багато хто читає: «крастимуть те, що недокрали». Мабуть, лайливим це слово стало після проведення так званих реформ на селі, коли розганяли бездумно колгоспи й радгоспи — і не без допомоги вітчизняних вчених-аграрників. Тепер ось заговорили про необхідність корінних перетворень у самій системі Національної академії аграрних наук, які, начебто, на порядку денному після реформування академії медичної. Справді, якийсь дивний вигляд має інститут, який займається оновленням селекційного матеріалу за державні кошти, і одразу, при ньому, торговельний дім — комерційна структура, що реалізує сільгоспвиробникам втридорога насіння. Куди витрачаються бюджетні гроші? І, може, не потрібно ретельно «обкатувати» на дослідних полях технології вирощування іноземної картоплі, витрачаючи при цьому тисячі гривень з держскарбниці? І без цього голландська бульба успішно проривається на українські городи. А чого варта епопея з «винаходом» вітчизняного комбайна? Куди «вбухнули» мільйони гривень народних коштів?
Згодна з думкою наших читачів: у НААНУ місцями давно панують лженаука та профанація. І в цьому контексті доля окремих академіків мене турбує найменше. Зрештою, пристосованці зазвичай знаходять собі місце — якщо не в аграрному міністерстві, то де-небудь ще. А не прилаштується, теж не пропаде — навряд чи когось позбавлятимуть вчених звань, які дають можливість одержувати чималі щомісячні грошові доплати. Хвилює інше: як би під час реформування великого «колгоспу», іменованого аграрною академією, з водою не вихлюпнути дитя? НААНУ — держава в державі з величезною інфраструктурою, нерозпайованими землями й кваліфікованими трудовими ресурсами. «Приватизувати» усе це охочих знайдеться багато.
Не можна відмітати й досягнення — за академією значаться відкриття й розробки, справді корисні для народного господарства. А в самій системі трудиться чимало гідних людей, котрі поклали півжиття, а то й більше, на вівтар науки, які без удаваної скромності можуть називати себе вченими. Відокремити гниль від живого організму буде непросто ще тому, що пристосованці за справжніми науковцями вміло ховаються, як за живим щитом.
Але рубати з плеча аж ніяк не можна. Треба розібратися, щоб не наламати дров. Як колись з колгоспами...