Сільськогосподарськонауковогероїчний епос про війну,або Чого тільки наші професори та академіки не понаписують

Серед авторів та членів редколегії — низка наших знаних академіків та професорів. Свого часу вони відзначені посадами, повновагомими окладами, а дехто — й державними нагородами. Що й казати, видання мусить бути не просто поважним, а з тих рідкісних, котрі називають фундаментальними, котрі не лише читають, а й посилаються на них як на незаперечний авторитет. Тож ми з вами нарешті отримуємо можливість дивитися на історію нашого сільського господарства не просто так, не по-хуторянському, а крізь призму фундаментального наукового дослідження. 

Коли читав щось про Україну в Другій світовій війні, спотикався, бувало, об сухі рядки статистики. Наприклад: поголів’я худоби в усіх категоріях господарств УРСР: на 1 січня 1941 року — 10996,1 тис. голів ВРХ, на 1 січня 1946 року — 8275,3 тис. голів  (стор. 216, «Народне господарство Української РСР в 1960 році», Київ, 1961). Різниця — 2720,8 тис. голів. Стільки перемолола війна. Найбільша в історії людства. Тоді дві, також найбільші в історії людства, ворогуючі армії двічі нищівним смерчем пройшли з заходу на схід, потім зі сходу на захід України. Армії стріляли одна по другій, іноді й убивали когось, досі ще не порахували, скільки на тій війні було вбито українців хоча б з точністю до мільйона. Банально звучить, але воїни їли щодня. Та й населення, що лишалось, і навіть те, що евакуювалось, також щось їло. Іноді хочеться знати: що саме, де брали?

Про те, як функціонувало сільське господарство України (можна Радянської України) в часи війни, досі написано небагато. Менше, ніж хотілося б знати, як воно, господарство, було організоване під час німецької окупації, як тоді орали, сіяли й косили, хто тоді тягнув плуга, а хто поганяв, чи хтось тим процесом керував, а чи все відбувалося спонтанно, на засадах натурального господарства? І як це позначалося на результатах, на показниках з урожайності, надоях, приростах, поголів’ї худоби тощо. Бо ж і натуральне господарством хтось повинен вести, а ще певні корективи вносили голодні армії — якщо не в саме виробництво, то принаймні в розподіл і споживання виробленого продукту. І ось ще тут спотикачка понятійна виходить: за роки радянської влади, у позавоєнний час Україна пережила три голоди: у 1921-22 роках, у 1932-33 роках, у 1947-му. А за чотири воєнні роки голодомору не було. А це як могло бути?

Німці здавна знали про Україну як житницю світову. Коли захопили її територію, то гребли, що дужали. Виносили й вивозили. У 1941-му вигрібати можна було, зібравши посіяне раніше. Вирощену раніше худобу й птицю. А в 1942-му? У 1943-му? Щоб вивозити до Фатерлянду пшеницю, сало й молоко в 1942-43 роках, треба було перед тим потурбуватись про господарство. Тобто посіяти, доглянути посіви, прийняти опороси й розтелювання, випоїти телят і поросят. Як же тоді було організоване землеробство й тваринництво, які були його показники, що отримували, так би мовити, на виході? Бо ж і найжадібніший грабіжник може взяти лиш те, що є. Відомо також, що жоден окупант неспроможний утримувати територію, не опираючись на місцеве населення, не забезпечивши функціонування місцевих складових інфраструктури: виробництва, транспорту... Коли руйнація переходить критичну межу, насувається масовий голод, епідемії, населення охоплює відчай, тоді сама земля горить під ногами окупантів. Саме таку мету й ставили військові стратеги: лишати окупантам спустошену, випалену й обезлюднену землю. То, знову, як жили-виживали люди на окупованій гітлерівцями території з 1941-го по 1944 рік? Чи обробляли землю, чи вирощували худобу й птицю?

Про це, сподіваємося, нам розкажуть поважні автори солідного академічного видання.

У книжці «Землеробство України: від праслов’ян через події ХІХ—ХХ століть до наших днів» є розділ: «У вогнищі Другої світової війни», а в ньому глави 3.2. «Сільськогосподарське виробництво під час німецької окупації, геноцид проти українства» та 3.3. «Наслідки «господарювання» окупантів». Читаємо:

«Німецькі окупанти своїми бузувірсько-грабунковими діями перевершили буквально всі уяви дослідників, котрі тією чи іншою мірою торкалися цього питання в контексті історії, історичних знань проблеми» (стор. 204).

1941 рік. Перед цим за два десятиліття  українці від влади натерпілися достатньо: божевільні м’ясорубки воєн за Україну 1918—1922 років, насильницьку колективізацію, найжахливіший в історії голодомор, масові репресії. Але ці злочини, вчинені своєю владою проти свого народу, влітку 1941 раптом поблідли перед ще більшими.

Німці, ясна річ, не несли українцям ні визволення, ні правди. Але, все-таки, чим вони, на твердження сучасних дослідників Другої світової війни з аграрної академії «перевершили буквально всі уяви дослідників»? Продовжуємо перервану цитату. «Так у заплавах рік Київщини, Полтавщини, Дніпропетровщини та інших регіонів літньої пори і взимку трудоповинщики вручну викопували очерет, який спеціальні господарсько-військового штибу команди вагонами відправляли в Німеччину» (стор. 204).

Навіщо гітлерівцям очерет? Свого в німців мало, чи не такий? Адже йде війна. На винищення, а не для забави. Німці вже добряче перечепилися під Києвом, їм дісталося під Москвою в хвіст, під Сталінградом у гриву, під Курськом копнули їх під зад, — і ось тут їм очерету приспічило. І вони знімають з фронтових потреб вагони й охорону, щоб накопати влітку й зимою очерету, бо то не простий очерет, а український! На жаль, автори не розтлумачили читачам у своїй фундаментальній праці, навіщо, все-таки, німці зимою копали в Україні очерет? То справді нелегка робота. Якось весняної пори спробував накопати в сусідньому болоті, щоб посадити для декору біля власної ковбані, то марудна, скажу вам, справа. Вкорінюється очерет густо й міцно, копати важко, особливо в холодній воді. А потім ще, холера, приживається погано. Може, його не садити, а сіяти треба, на ньому ж колос, як мітла, з тисячами насінин у кожному. Вітер те насіння розносить, проростає воно дружно й густо... Це ж додуматися треба: зимою очерет викопувати й пересаджувати його за дві-три тисячі кілометрів! І хто німців на це напоумив? Вони ж наших академій наче не кінчали. Чи хіба у «Застільних розмовах...» Гітлер щось марив про те, що непогано б засадити російські простори очеретом, тоді в його хащах можна б ховатися від зимового вітру... Як приклад бузувірського знущання гітлерівців над населенням України, автори чотиритомника згадують, що «трудообов’язковці» ще «чистили сауни в казармах» (стор. 202). Справді, жах. То, може, ті сауни очеретом топили? До речі, хто, крім авторів-науковців, бачив сауни в казармах?

Цікаво, а зараз, бува, німцям не треба накопаного очерету? Автори видання чомусь не розвивають тему, яку самі порушили і яку вважають важливою. Може, дарма? Я сам знаю кілька очеретяних боліт, показати можу, не шкода, можна б там накопати та німцям продавати й валюту для держави здобувати. Робочі місця створили б. Ефективність сільського господарства підняли б... 

Але читаймо далі.

«Та це, так би мовити, квіточки, «ягодами» можна вважати іншого роду неймовірний факт. У сховищах Державного архіву кінофонофотодокументів зберігається досить цікава кінострічка. На плівці відображено, як окупанти вантажать у вагони землю Полтавщини й везуть її до Німеччини. Сам собою факт є таким, що неймовірно важко його уявити, але він водночас є неспростовним» (стор. 204—205). Може, не треба так жорстоко: після очеретяного жаху відразу чорноземний? Утім, як на звичайні практичні міркування, у цьому факті немає чогось незвичайного.

Якось трапилося читати простий коментар до таких світлин. Німці везли на східний фронт техніку, живу силу, спорядження й мусили чим швидше повертати вагони по нові вантажі. Порожні платформи на перегонах дуже розхитувало, при цьому розбивалась ходова частина й колії. Щоб уникнути цього, платформи ставили, де зручніше, й навантажували ґрунтом, який є. Не виключаючи й чорнозем. Для баласту. Може, так, може, ні. Але якщо автори-академіки знають інше пояснення, то чому його не дають? Сплеснувши від здивування в долоні, вони лиш вказують на фантастичну зажерливість німців та незвичайну цінність українських чорноземів. Он, мовляв, які багатства в українців!

До речі, на стор. 256 цієї ж книжки вміщено таблицю, де зазначено, що врожайність пшениці в 2003 році в Україні становила 29,9 ц/га, а у Німеччині — 69,1 ц/га, цукрових буряків в Україні — 189,3 ц/га, а в Німеччині — 583 ц/га. Тобто урожаї в Україні більш як удвічі менші, ніж у Німеччині. Чому ж така різниця, чому українська земля родить удвічі, а то й утричі менше, ніж німецька? Читаючи такі ось відкриття наших вчених, можна дійти висновку, що це саме з тієї причини, що німці нашу землю вивезли й по своїй території розсипали. Тепер ось маємо наслідки давнього грабунку: у німців пшениця й буряки родять, а в нас чомусь кукіль та лобода. Але, в такому разі, вчені мусили б з’ясувати, скільки чорнозему вивезли німці з України, як потім його використали, і які з цього настали агротехнічні й екологічні наслідки. Тобто питання треба б розкласти на складові: політично-правову, моральну, екологічну, наукову та агротехнічну. Далі конкретно, по-науковому, на доказовому матеріалі показати, як вагон чорнозему, перевезений за дві-три тисячі кілометрів, підвищує врожайність пшениці, на скільки саме, і чи на багато років цього вистачає. І який виходить загальний економічний ефект, і чи не вигідніше було б зараз продавати німцям чорнозем, ніж арабам зерно.

Україна при цьому зовсім не постраждала б. Наприклад, триває масова забудова сільськогосподарських угідь, причому товсті шари чорнозему привалюють піском або будівельним сміттям, а потім щось будують. То чому б не продавати ґрунт? Крім того, пред’явити німцям претензії й рахунок. Для початку на першій-ліпшій офіційній зустрічі, тому або іншому бізнесовому форумі. Інакше такі заяви більше схожі на базарне базікання, ніж на мову поважних вчених.

І ось ще заковика: у 1907—1911 роках середній урожай пшениці в Україні був 8,9 ц/га, буряків — 151,8 ц/га, а в Німеччині, відповідно, 19,5 ц/га та 453,6 ц/га (Шпичак О. М. Сільське господарство України на початку та в кінці ХХ століття, Київ, 2000, стор. 11). За століття розрив, бачимо, ще збільшився. У чому ж річ, невже українська пшениця через те погано родить, що німці вивезли від нас чорнозем?

Мені траплялося зустрічати й інше пояснення такого відставання українського сільського господарства. Наприклад, що результати господарської діяльності залежать передусім не від кольору землі, а від менеджменту. Тобто коли в керівника макітра варить, тоді буде що їсти. Урожай, кажуть, твориться в голові. А фізико-біологічний склад ґрунту, його класифікація посідає шостий—восьмий рядок посеред складових успіху.