Чи вдасться Президентові зберегти цілісність України?

 Уразливість державного українського поля помічено не сьогодні. Строго кажучи, всі останні двадцять років пов’язані одним — спробою перевірки міцності його основ, здавалося, от-от готових увірватися. І найдивніше сьогодні в тому, що ця основа встояла. Проте саму тему не знято. Вона цікавить не так українських аналітиків і політологів, як європейських. Європа про це раз у раз «висловлюється», мало того — малює схеми, яким повинен відповідати намічуваний сценарій наступних подій. Та чи вдасться Президентові зберегти цілісність країни? Про це й інше — в розмові журналіста, письменника Олександра МАСЛОВА з відомим економістом, заслуженим діячем науки й техніки України, ректором Київського університету ринкових відносин, доктором економічних наук, професором Володимиром ЧЕРЕВАНЕМ.

Важелі — різні, як і проблеми

— Володимире Павловичу, не таємниця, що Україна й сьогодні в досить складному становищі. Утім з пояснень причин цих складностей вочевидь випадає те підґрунтя, за допомогою якого зручно й вигідно було «пояснювати», що відбувається в державі. Що не без хотіння і не без задоволення та особистих вигід робилося колишнім українським керівництвом. Мова про загальносвітову економічну кризу, ситуація з якою чомусь найтяжча в Україні, хоча очевидних причин для цього не було. Точніше, вони явно були інші.

— Вочевидь, нам настав час забувати про кризу, рецесії, валютні потрясіння, хоча ці явища, зрозуміло, покинули ще не всі країни. Світова економіка, за даними Всесвітнього банку, уже забезпечує зростання ВВП на три відсотки. У середньому. До кризи було близько 4,5—5 відсотків. А до 2012 року це зростання обіцяє повернутися до докризового рівня. Це свідчення того, що гострота кризи вже в минулому.

Позначили себе й ті держави, які можна сміливо називати світовими локомотивами. Йдеться насамперед про Китай, що дає нині 11 відсотків зростання, Сінгапур — з його 13 відсотками. В Індії — близько 10 відсотків, у Бразилії — 8. Південна Корея, Німеччина, США йдуть у межах 3—3,5. Можна перераховувати ще десятки країн. Зазначимо й те, що багато країн цікавить уже не економічний підйом, а охолодження економіки. Мова — про Індію й Китай, що почали стримування свого зростання.

За рахунок чого окреслився їхній прорив? Джерела й важелі були різні. США однозначно опираються на авторитет долара, що небаченими раніше потоками вливають у валютно-банківську систему країни для її порятунку. Для того, щоб уникнути банківської паніки, зупинки національних кредитних систем, багато країн ішли на реструктуризацію банків, їхню націоналізацію. З’являлися нові інструменти кредитування, аж до прямого фінансування Центробанками державних бюджетів.

Але, хоч якими б не були ці підходи, проглядається головне. Світова економіка рятує себе накачуванням грошей у банківську сферу. Проблеми поступово знімаються на основі величезних інвестиційних уливань, але ніяк не за рахунок нових підходів до теорії ринкових відносин. Якихось нових теоретичних передумов до модернізації капіталістичної системи як не було, так і немає. Це теж очевидно. Велика економічна наука відповідей на цей виклик часу дати не змогла. Перспектива може бути набагато серйознішою за нинішню ситуацію.

На порозі нової кризи?

— Йдеться про закладання основ наступної кризи?

— Безперечно. Якщо не станеться нічого серйозного із загальною модернізацією капіталістичної системи господарювання, то, ваша правда, — така криза буде неминуча. Тому проблему конвергенції з порядку денного не знято. Мало того — вона загострюється, входить у фазу прямих суспільних суперечностей. Але не можна не бачити й того, що пошук у цьому напрямі ведеться.

— В Україні цей загальний процес загострений явною сирістю і загальнодержавного, і етнічного полів. Цю проблему колишня влада мала намір розв’язувати методами, далекими від загальноцивілізаційних норм...

— Головне, погодьтеся, в тому, що Україні навіть у таких умовах вдається зберігати свою цілісність, що для деяких країн закінчилося жалюгідно. Мало того, хоч якими б не були в нас спекуляції на проблемах загальносвітової кризи, сьогодні в Україні відзначають п’ять відсотків зростання. І це вельми позитивний факт. Так, проблеми складні, але вони вже не загострюються настільки стрімко, щоб Європа вголос заговорила про український розкол. Так, п’ять відсотків нашого нинішнього зростання — це мало. Можна й потрібно більше. Але не можна не бачити й того, що в нас немає бази для таких безпрецедентних валютних уливань в економіку, на які пішли Америка та Євросоюз. Не одержали ми й тих багатьох мільярдів, які виділені «на підтримку штанів» Польщі. Без цієї підтримки вона опинилася б у становищі, набагато гіршому, ніж Україна. Так, щось — якийсь мізер, укинутий і нам по лінії Всесвітнього банку, хоча й із цілою низкою застережень, що регулюють, по суті, «потрібне» наше поводження. У нас немає тих сум підтримки, які десятками мільярдів вливали Чехії. Словаччині, Греції, Ірландії — країнам з більш стійкою, здавалося б, економічною та політичною базою. Однак...

Невикористані резерви

Але при цьому не можна не бачити й власне українських резервів. Не можна не бачити, що Україна навіть у вкрай складних для себе умовах посідає третє місце у світі з експорту сталі і третє місце за масштабами експорту зернових, що вона зберігає свої позиції як загальконтинентальна країна-транзитер.

— Зрозуміло, що Україна повинна міняти свої підходи на векторах розвитку. На практиці все зводилося до розтаскування власності на тлі сприятливого процесу ідеології самоізоляції. У таких умовах статус держави, її авторитет, рівень життя населення — все це зависло в повітрі...

— І саме завдяки двом чинникам — економічному й просторовому. Незважаючи на всі кольорові завихрення подій, країна виживає сама, хоча її населення вже вкрай стомилося й від убогості, і від ідей усякого роду політиків. І при цьому, зазначимо, допомагає вижити іншим. Адже не можна, зрештою, не бачити того, що завдяки їй одержує Європа, що саме цілісна Україна забезпечує вихід Росії до морських портів країн Балтії...

— ... що Росією корегується, але з урахуванням перспектив загального розвитку приймається прихильно. Це вигідно й Росії, і балтійським карликам, усім країнам Євросоюзу...

— ... але найбільше — Україні. У тому числі й тим, що значна частина транзиту російського газу до країн Євросоюзу й сьогодні йде через Україну. Україна має близько 30 відсотків світових запасів чорнозему. Хіба цього мало? Це наші прямі страхувальні клапани від усякого роду криз. Інша річ, як це й багато чого іншого використовують. А використовують вкрай погано. Але навіть у такому вигляді цей ресурс дає нам змогу виходити з гострокризових обставин. Валовий внутрішній продукт в розрахунку на одного працюючого зростає. Він невеликий і становить близько 3 тис. доларів. Роком раніше — 2,5 тисячі. Зростання більш як на 20 відсотків. Хоча й відстаємо від Німеччини з цього показника в 13 разів, але вже не все так безнадійно, як було нещодавно. Але головне в тому, що Україна сприймається як держава рівня Туреччини й Польщі, здатна робити товарний продукт за дуже широким списком — від продовольства до ракет. У нас гідно розвиваються хімічна, металургійна, атомна, обробна промисловість, у нас усе ще здатна заявляти про себе дослідницька база, та ще й на високому рівні. Хоча, звичайно, це не масштаби радянського періоду, а його залишки, проте це все здатне піднятися й нагадати про себе. Навіть в умовах, коли під націоналістичним тиском за 20 років примудрилися втратити результати праці цілого покоління. І нині залишилися практично єдиною країною на пострадянському просторі, що ще не вийшла на рівень 90-х років.

Так, у нас істотно висохли джерела економічного зростання...

— ... точніше сказати, — ми самі від них відмовилися...

— Через неправильне, нечітке розуміння свого власного місця в просторових процесах. Через відверто ілюзорне до них ставлення. Тому й залишилися і без грошей, і з боргом в 50 мільярдів, за який потрібно віддавати щорічно майже 25 відсотків бюджету. Прямі іноземні інвестиції? Тікають. Відновлення виробничого апарату? Немає навіть простого відтворення. Бо немає прибутку, а витрати зростають шаленими темпами. І якби не рятівна ціна на газ в 100 доларів, буквально добута Президентом і урядом, якби не зустрічний рух до України з боку Росії, то в Українській державі, безсумнівно, мали б місце найгірші прогнози. Євроаналітики не врахували у своїх розрахунках ні здорового начала в самій Україні, ні тенденцій щодо неї з боку Росії. Адже саме Росія, не забуваймо, пішла назустріч Україні, підставивши їй своє плече.

— У цьому зв’язку доречно співвіднести це з реформами як такими. Розрахунок на них був великим, а результат — явно неадекватний. Настільки, що цілком доречно ставити питання так: наскільки результати реформ працюють на економічне зростання?

— Те, що реформи пішли, — це однозначно. Так, у системи — маса проблем. Але вона працює. Однак як це позначиться на економічному зростанні, цього поки що не знає ніхто. Але для влади важливо те, що після періоду державної стагнації, зростання таки почало про себе заявляти. Скромно, стримано, але спочатку інакше й не буває. І важливо повести справу так, щоб підприємець і бізнес відмовилися від тиску через майдани.

Реформи починати треба знизу, а не зверху

У всякому великому економічному процесі головну увагу необхідно акцентувати на те, що не працює внизу. Реформи треба було починати знизу. А ми взялися за них зверху. Звідси й результат, що мало кого влаштовує. Ми відійшли від цієї ключової позиції. Начебто підвели основу під малий і середній бізнес, а потім її ж і відняли, щоб знову повернути через площі. Ми не раз у цьому зв’язку говорили, що економічні реформи важливо проводити одним пакетом, інакше влада зазнає ударів постійної й довгострокової критики. А критика ця, всотуючись у пори суспільної свідомості, створює базу для хронічно опозиційної напруги, що вже неодноразово можна було бачити з драматичних подій минулого.

У нас із цього пакета тільки одна реформа проведена — податкова. Але скільки на неї витрачено сил і часу! І скільки сталося соціальних конфліктів! А йдеться про пакет заходів, під час реалізації якого важливо пам’ятати про такі категорії реального буття, як соціальна його забезпеченість і захищеність. Ні того, ні іншого в нас сьогодні немає. Пам’ятати про таку категорію, як соціальне партнерство — уряду, роботодавця. І самого працівника, хоча б у вигляді профспілкової його захищеності. У нас усе зорієнтовано тільки на власне реформу. Мовляв, потім узгодимо. В інших країнах усе робиться навпаки. Спочатку узгоджується, а потім тільки впроваджується в практику. Звідси й наші майдани.

І що не менш важливо — докладно прораховувати терміни окупності післяреформених кроків. Пам’ятаючи, що впроваджують їх заради ефективності, продуктивності, поліпшення добробуту. А так виходить, що реформи проводимо заради реформ?

— Або перерозподілу власності в інтересах вузької групи осіб?

— Адже метою, пам’ятаємо, було зовсім не це. Скільки сказано про народ, про державу, про ефективнішу економіку. Якщо такої не буде, не буде й держави. І оскільки забули про головне, то й посідаємо перші місця у світі з корупції й останні з економічної свободи бізнесу. З таким результатом — шлях у нікуди. Тому нам і малюють карти розподілу. У цьому бачиться очевидна суперечність. Нехтувати її не можна. Ні владі. Ні економічній науці, ні власникам. Нікому. Реформи йдуть, а ефективність знижується, економічне поле звужується. У світовому рейтингу економічних свобод Україна — на 164-му місці. Як з такими показниками розраховувати на іноземні інвестиції, як з ними можемо мріяти про входження в ЄС?

— Як поліпшити цю позицію на практиці?

— Проводити дерегуляцію. Від цього сьогодні залежить, чи вдасться країні перемогти корупцію, створити ефективні умови для гідної підприємницької діяльності. Переконання, що Україна не може існувати без сильної руки, — утопія. Ми досі не розуміємо того, як це — подати руку суперникові, що таке гармонізація. А без цього не може бути результатів.

Двадцять років говоримо про ефективну судову владу, уже заговорили самі себе. Проте і тут ні в чому не просунулися. А про політичну цивілізовану конкуренцію знаємо лише з чуток. Політичні й відверто кримінальні скандали стрижнем увійшли в практику будь-якого дня. Все ділимо владу й ніяк не можемо розділити. Зволікання, диктат чиновника, бюрократизм. Нескінченні черги в ЖЕКах, рагсах, БТІ, скрізь...

— Ваша правда, — як при Хрущові за хлібом.

— Начебто постійно скорочуємо чиновництво. А воно лише збільшується. Підвищуємо заробітну плату, як засіб боротьби з корупцією, а ефекту немає. Чим вище зарплата, тим вище корупція, тим більших хабарів вимагають за виконання чиновником прямих його обов’язків. Це — реальність дня. Сьогодні для боротьби з корупцією потрібно мінімум удвічі скоротити апарат державно-муніципального управління, особливо тих, керівники яких не вважають за потрібне на робочих місцях з’являтися. Так само як і структури, на яких вони годуються. Ми вже так адаптувалися до корупції, що без неї вже не мислимо господарської діяльності. І не тільки господарської. Перемогти корупцію можна тільки радикальними заходами. Не зробимо цього, держави з назвою Україна не буде.

І третій бар’єр — це правовий нігілізм, неповага до букви закону. Насамперед з боку самої влади, яка з хронічною постійністю міняє правила. При тому, що й правила ці оформлені далеко не в найкращий спосіб, з масою щілин і варіативністю в тлумаченнях. Живемо за принципом іспанського диктатора Франко: друзям — усе, ворогам — закон, включаючи в’язницю. Подивіться, з десяток колишніх міністрів притягають до відповідальності. Можливо, не без причин. Але це означає, що система неадекватна до самого поняття законності. Тому важливіше відповістити на запитання, як таке могло статися? І наскільки тоді досконалі наші закони й контрольні функції органів нагляду? Адже є й прокуратура, і суди, й усі до них додатки, включаючи Рахункову палату. Але наскільки ефективно все це функціонує, якщо можна всю країну пограбувати, перекачати капітал куди завгодно й не бути за це покараним? І ніхто цього не контролює. І це не поодинокий випадок, це катастрофа. Звідси — плач «по твердій руці». Але авторитаризм і бюрократія не можуть поступатися владою. Саме тому 70 відсотків українців уважає особисті зв’язки найкращим способом домогтися чогось у житті. Це вже в норму життя увійшло.

Не випадково професором Колумбійського університету США Т. Фраєм під час аналізу ситуації на пострадянському просторі виявлено, що головною перешкодою в розвитку бізнесу 39,4 відсотка з опитаних його групою вважають відсутність підтримки з боку влади, 29,5 — труднощі в одержанні кредиту, 42 — часті зміни в законодавстві, 61 — брак кваліфікованих робітників, 30 — брак кваліфікованих менеджерів, 27 — корумпованість держчиновників, 10 — рекет, 56,1 — тиск природних монополій: енергетика, зв’язок тощо.

Важливо в цьому аналізі звернути увагу на ту обставину, що в українських підприємців практично відсутній активний інноваційний інтерес. А ми стогнемо — інвестиції не йдуть! А як вони можуть піти, якщо немає інтересу до інноваційної економіки. І це сьогодні, коли самі ж і кажемо, що Україна стоїть перед викликом — або зробимо ривок у модернізації економіки, у продуктивності праці, в ефективності, створимо конкурентоспроможне економічне поле, або підемо в історію. Чудес не буває. Тільки Мюнхгаузен міг себе самого витягти за волосся.

— І при цьому відмовляємося брати участь у вкрай важливих для себе проектах. Дивіться, відоме «BP» — те, що, пролило нафту в Мексиканській затоці, уклало договір з Росією про спільне освоєння шельфу Охотського моря. Україна ні в обговоренні цього мегапроекту, ні в підписанні домовленостей не брала участі. Виявляється, що нам такі масштаби й очевидні вигоди з них нецікаві. А для нас це могло б стати свого роду поштовхом не тільки до одержання вигід, а й до створення величезної кількості робочих місць. Застосувати й розширити можливості згаданих вами високомолекулярної хімії, металургії...

— Цей приклад свідчить, що держава не створює сьогодні інституціональних умов для інноваційної бази підприємництва. Не випадково кажуть, що є три способи розоритися: швидкий — казино, приємний — жінки, і надійний — нововведення. І тому підприємці витрачають гроші не на інновації, а на державні дахи. А потрібен не дах, а інноваційна структура — технопарки, національні інноваційні центри, бізнес-інкубатори, центри інноваційного консалтингу й маркетингу. В Росії створено «Сколково» під високотехнологічні проекти майбутнього. Йдеться про концентрації капіталу й талановитих учених. Якщо самим несила створити подібне, то чому б у проекті не взяти участь? На паях.

— Ідеологія заважає. Та ілюзії, якими обзавелися самі і котрими нас підживлюють збоку. Перед цією бесідою була зустріч — на ходу, з одним із чиновників. Про що він говорив? Про те, що Росія от-от самозруйнується, що в неї низька народжуваність, зате високий рівень споживання алкоголю тощо.

— В Росії, дійсно, проблем багато. А хто без них? Та в нас самих втрати населення йдуть на мільйони. Проте у цьому проекті «Сколково» заявляють про себе американці, англійці, фіни. Але тільки не ми. Чому ми осторонь? Ви маєте рацію щодо проекту в Арктиці. Цікавого й тим теж, що він відкриває нові перспективи. Арктика взагалі для проектів такого рівня вкрай приваблива, що новина не сьогоднішнього дня. Так що там говорити про Сколково й Арктику, візьміть історію з газовою трубою. Прем’єр-міністр М. Азаров уже ледве не на колінах переконує націю: будемо опиратися, не знайдемо модель інтеграції — залишимося й без газу, що сьогодні перекачується через нас до Європи, даючи можливість виживати й нам самим. Обхідні «Північний потік», «Блакитний потік», «Набуко» — реальність дня як наслідок нашої власної політики. Так, найдовша у світі труба буде в нас. Але — порожня, бо й Росія, і Європа вже знайшли інші рішення. І що особливо сумно для нас — у цих рішеннях немає місця Україні. І гроші вже пішли під реалізацію зовсім не наших рішень. Це означає, що амбіціями й романтичними мріями давно настав час поступатися. Хоча б тому, що в реальній економічній практиці місця їм немає. І ніколи не було. Ось у чому помилка української політики. А газові підходи — лише частина. Те саме і в іншому. Сьогодні Росія відкриває її вигоди не тільки для себе, а й усього світового співтовариства. Логіка проста — хочеш вижити, дружи із сусідами. Не хочеш — не мороч нікому голову. І насамперед самому собі.

— Зараз обговорюється ідея єдиного зернового поля — України, Росії, Казахстану. Але знов-таки — все тоне в дискусіях.

— Тим ми й відрізняємося від усього іншого світу, що постійно ведемо дискусії. Вони можуть тривати в нас десятиліттями й більше. В умовах, коли визначальну, головну роль відіграє чинник часу.

Подивіться на практику Китаю. Там в умовах іншого виду власності дійшли висновку, що відсутність конкурентної складової істотно позначається на ефективності і якості керування, на кінцевому результаті. І в умовах централізованого керівництва господарством зуміли організувати конкурентну боротьбу між регіонами. Швидко й оперативно. І одержали результат. Ми все відкриваємо заново. Регіональний госпрозрахунок, регіональна ефективність, розподіл бюджетних коштів залежно від регіональної ефективності. Нічого цього не проглядається. Те, що було прогресивного, — відкриті зони, і ті закрили.

Інтеграційний ресурс

Чи візьмімо вектор Україна — Росія. Скільки розмов про митний союз, вільний ринок з ЄС. Як об’єднати? І Україна за вільний ринок з Європою. І Росія. І ми б’ємося за відкриті візи, й Росія б’ється за відкритий безвізовий простір. Ми щось говоримо про транзит і транзитність держави. І Росія сьогодні котить транзит від океану до океану. То чому не об’єднати ці транзити в єдиний комплекс? Від Льодовитого океану до Чорного моря в інтеграційній моделі: Україна — ЄС — Росія.

— У такому разі схема матиме завершеність, яку називаю Великим торгово-інформаційним Хрестом, що мав місце в минулому. Найдавнішому й такому, що працював. Але ж це він створив те, що називають Руссю. З чималою обмеженістю перехрестя це працює й нині.

— І тут наші гроші, наші перспективи, наш капітал. А ми потилиці чухаємо, де все це брати? У ресурсах інтеграції. Оскільки Євроспільнота хоча й веде політику відторгнення України від Росії, проте не може обійтися без можливостей транзитного чинника такого масштабу. Тільки в таких загальних підходах і російський ринок, і український і європейський одержать перспективу реального розвитку.

— Тому й знаходимо тільки одну перспективу — саморуйнування. А в цьому — наш локомотив, що буде фективніший за китайський. Ми повинні сьогодні говорити про транзитний коридор не Варшава—Борщівка, не Берлін—Лопухівка, як це має місце. А про трасу Бухарест—Стамбул. Або Южно-Сахалінськ—Гамбург, більша частина якої вже проектувалась й реально будувалася за радянських часів під розв’язання проблем Донецького регіону...

— Для цього потрібно працювати в інших політичних категоріях і з іншим осмисленням просторових можливостей, а не мріяти про те, коли Росія розвалиться. Можемо не дочекатися, звалившись самі. Сьогодні Європа як локомотив для себе бачить Китай. З його допомогою вже витягли із кризи свою економіку. Але можливі й інші підходи. Разом з Китаєм, Росією і Європою. Нещодавно був на конференції в Німеччині. Запитував, чому не йде в Україну західний капітал? Порадили вчитися говорити однією мовою. Зрозуміло, не українською. Доти, доки загальної мови немає, розраховувати на серйозні інвестиції не доводиться. А ми про які мови увесь час дискусії ведемо? На тому Україна й закінчиться. Двадцять років нав’язуємо те, що не нав’язується, що в суспільстві не приживається й за визначенням прижитися не може, що нам нав’язують збоку для нашого ж руйнування.

Поки в суспільстві не буде хоч якоїсь згоди, нічого не просунеться. Як тільки домагаємося хоч якихось рухів, опозиція починає ігри зі зриву досягнутого: суди, обвинувачення, компромати, пропагандистські кампанії. Чи можна дійти згоди? Досвід інших країн говорить однозначно. Тому й виходять швидко із криз, тому й рухаються вперед.

— Ваша правда, якби був хаос, Україна вже являла б собою кілька частин.

— Але немає й нових форм діалогу. Немає розуміння, що робити із собою. Як жити далі. Але розум повинен перемогти. Що стосується цілісності України, то її, сподіваюся, Президентові України зберегти все-таки вдасться. Але за дотримання умов, про які, власне, і вели мову.