«Де ж ви були, шановні вчені мужі, коли нищили колгоспи?»

Насамперед здивував сам тон розмови. Хіба до лиця таким поважним людям з вченими званнями академіків, професорів, докторів наук, керівників солідних установ, у такій зневажливій формі висловлювати своє невдоволення на адресу журналіста Галини Квітки? Зрештою, у кожного свої манери. Як писав наш філософ Григорій Сковорода, кожен має свій розум. Та й не про це мова.

Не говорити — кричати треба про інше: про повний занепад більшості наших сіл і значний «внесок» в це багатьох з тих, хто підписався під листом, надрукованим в газеті.

Чи, може, це без вас, шановні, розроблялися програми реформування (читай — знищення) колгоспів і радгоспів? Дехто за «мудрі» поради з приводу тих реформ навіть удостоєний високих відзнак. Є нагода запитати: чи не мучить вас совість за вимерлі села? За суцільне безробіття у більшості сільських населених пунктів? За розвалені ферми і тракторні бригади — німі пам’ятники вашим реформам? За знищену інфраструктуру? За те, що діти не бачать батьків, які в пошуках заробітків пороз’їжджалися по світах? За деградацію тих, хто не має можливості знайти застосування своїм силам і топить своє горе у склянці оковитої?

Ще не одне покоління згадуватиме незлим, тихим словом ваші реформи. Бо це після них наші справді квітучі села стали схожі на ті, про які писав Великий Тарас: «Село, неначе погоріло...».

Мудрі голови мали передбачити хоча б частину тих негараздів, плачевних наслідків, які звалилися на голови селян після реформи. Застерегти від них. Не допустити їх. Оце була б позиція вченого. Оце був би прояв патріотизму! А так ви накинулися на журналіста, ще й жінку. За що? За те, що розплющила вам очі на реальний стан речей? Чи може, ваша хата скраю?

Свою трудову діяльність я починав у сільському Ямпільському районі на Вінниччині. Мені, слідчому районної прокуратури, часто доводилося бувати у селах. Вони справді були, неначе писанка. Згадаю хоча б Качківку. Колгосп-мільйонер. У центрі звели двоповерховий будинок культури, музичну школу, бібліотеку, дільничну лікарню. У загальноосвітній школі, так само, як на фермах і тракторних бригадах працювали їдальні. Скрізь харчували за кошти господарства. Працювали гуртки художньої самодіяльності. Тодішній голова колгоспу Станіслав Рутковський запрошував на роботу фахівців з вищою освітою не тільки в господарство. У будинку культури, пригадую, працював випускник Київського театрального інституту. Родзинкою цього села були троянди. Вони майоріли своїми пелюстками на клумбах у центрі, уздовж вулиць. Господарство мало можливість закупити їх аж у Прибалтиці. Не впізнаю я нині Качківку...

Ямпільський район славився на весь Союз буряківництвом. Нема нині навіть цукрозаводу, порізали на металобрухт.

Недавно прочитав статистику: в Україні було більше 15 тисяч колгоспів, з них тільки 15—20 працювали збитково, решта мали прибутки. За власні кошти господарства зводили школи, будинки культури, фельдшерсько-акушерські пункти, тваринницькі ферми, тракторні бригади, гаражі, токи. А що нині будується? У селах згаданого району — нічого.

Латифундистів, які тепер господарюють, мало цікавить соціальна сфера. Сіють і збирають те, що вигідно. Чи не тому сало і часник веземо з Польщі, картоплю — з Єгипту, помідори — з Туреччини, у кращому разі — з Молдови.

Майже всі працюючі, та й пенсіонери, при колгоспній системі мали вклади в Ощадбанку.

Як читач газети, волів би дізнатися від шановних вчених аграріїв, що вони нині радять робити із землею. Якщо поради виявляться такими ж «мудрими» і «далекоглядними», як з реформуванням колгоспів, тоді на наших селах можна буде ставити хрест.