Про «людину-легенду»
Хто він, володар найвищої відзнаки Кіровоградщини, рішення про нагородження якого президія облради, за словами її голови Миколи Ковальчука, прийняла одноголосно?
Фронтовик, хлібороб, багаторічний керівник одного з найбільших в області господарств «Україна» у селі Дмитрівці, яке очолював три десятиліття і де працював до 85 літ. Його називають одним із патріархів колгоспного виробництва на Кіровоградщині та в Україні. 66-річний трудовий стаж! Непересічна особистість, чиї заслуги гідно оцінені державними нагородами і званнями.
Микола Миколайович — єдиний керівник на теренах Кіровоградської області, який за радянських часів запровадив наукову організацію праці у своєму колгоспі.
Він єдиний в області нагороджений Золотою медаллю імені Миколи Вавілова за активну пропаганду передового досвіду та наукових знань. Що у своєму поважному віці Микола Миколайович Добровольський видав книгу про участь жителів Кіровоградщини у партизанському русі на території Чорного лісу в Знам’янському районі.
Микола Миколайович надзвичайно скромний, хоча про нього ходять цілі легенди.
Слід на землі
Два роки тому Знам’янська райрада започаткувала проект «Слід на землі», в рамках якого планує видати серію книжок про легендарних людей району. Перша з них «А минуле здається сном. Автобіографічні нариси» — про Миколу Добровольського.
За своє довге життя він уже залишив дуже вагомий слід на кіровоградській землі, яка стала для нього рідною, хоч і народився він далеко звідси — в Казахстані. В чотири роки хлопчик залишився без батька, разом з матір’ю жив у багатодітній родині батькового брата. Згодом, після середньої школи, вступив до Одеського педінституту, який закінчив у 1938 році і став студентом Київського індустріального інституту (нині — Київський політехнічний інститут). Завершити навчання не встиг: почалася війна.
У вир кровопролитних боїв Микола потрапив у складі окремого батальйону 5-ї армії Південно-Західного фронту. Відступали з величезними втратами, і частина розпорошених військ разом з військами 6-ї та 12-ї армій потрапила в оточення. Військам заборонили відступати і, кинуті напризволяще, вони опинилися у смертельному котлі. Німці знищували і захоплювали в полон цілі дивізії і корпуси.
Лише невеликим решткам розбитих армій вдалося вибратися з цього пекла. Миколі Добровольському пощастило. Жменька бійців, і він серед них, вислизнули з котла. Згодом, у Чорному лісі, зустрілися з підпільниками, а ще пізніше влилися в партизанський загін.
Після визволення Кіровоградської області від фашистів — знову опинився на фронті, де й зустрів перемогу. А в жовтні 1945-го демобілізований офіцер став викладачем Шамівського сільгосптехнікуму в Знам’янському районі. Однак, йому, вчителеві за фахом, судилася інша дорога. Його обирають головою колгоспу імені Карла Маркса, а згодом він очолює колгосп «Україна», що став з роками взірцем дбайливості про людей. Але спочатку треба було вчитися самому. «Мені пощастило, що я зустрівся з людьми, які з дідів-прадідів знали, як вирощувати хліб», — пише Микола Миколайович у своїх спогадах.
Першопрохідник
Люди старшого покоління пам’ятають, як енергійно взявся за нову справу обраний голова, як вчився не тільки сам, а й учив інших, аби селяни повірили не тільки в нього, а й у власні сили.
За час головування Миколи Добровольського в колгоспі зведено 18 капітальних корівників, де всі роботи було механізовано, 13 капітальних корпусів для утримання ста тисяч курей та 9 корпусів для вирощування курчат. Птахофабрика щоденно отримувала 55—60 тисяч яєць, а колгосп продавав їх державі щороку до 17 мільйонів штук.
Зведено дитсадок на 140 місць зі спортзалом та кімнатами для ігор, двоповерхову середню школу, де навчалося близько 700 дітей з Дмитрівки та ближніх сіл і де працювали 26 вчителів. За кошт колгоспу збудовано лікарню на 75 ліжок — з поліклінікою, хірургічним відділенням та діагностичними кабінетами. В центрі села з’явився парк, Будинок культури з глядацькою залою на 600 місць, бібліотекою, музеєм, кімнатами для художньої самодіяльності.
Завдяки невтомній праці та організаторським здібностям голови колгоспу та за підтримки односельців Дмитрівка з часом перетворилася на ошатне село з цегляними будинками та заасфальтованими вулицями. Коштами господарств було споруджено понад 12 кілометрів ліній електропередач. А тутешня тракторна бригада славилася на всю Україну, і не тільки. По досвід сюди приїжджали фахівці з Болгарії, Польщі, Німеччини, Угорщини. У колгоспі працювали майже шістдесят спеціалістів з вищою освітою.
І ще в одному Микола Добровольський виявився першопрохідцем. У Дмитрівці першими в області газифіковано не тільки оселі селян, а й господарські об’єкти колгоспу.
Така робота була й достойно оцінена.
— Я маю багато різних державних нагород, а от нагороду від обласної влади отримую вперше, — сказав 97-річний Микола Добровольский. — За це велика вам подяка.
Це йому треба дякувати всім нам. І повинитися за той біль, який уже багато років несе у своїй душі ветеран, бачачи, як убожіє дороге йому село, що раніше годувало не тільки Україну, а й чималу частину Союзу. А тепер мусимо завозити той самий цукор із-за кордону...
