Реформування системи кримінальної юстиції не повинно відбуватися фрагментарно

— Позитивний ефект цієї Угоди для України важко переоцінити. Наша держава йшла до цього довгі роки, адже це нові стандарти життя та безпеки для українців, нові можливості та умови для української економіки. Водночас я б не став довго захоплюватися важливістю ратифікації Угоди, а звернув би увагу на те, що нас усіх чекає тривала та кропітка робота для її практичної реалізації.

Сьогодні ми повинні підготувати підґрунтя для впровадження через рік економічної частини Угоди та реалізації нових стандартів життя українців, що в умовах «замороженого» конфлікту на сході буде вкрай непросто. Ситуація, що склалася в Україні, та сучасний етап здійснення демократичних і соціально орієнтованих реформ передбачає переосмислення діяльності правоохоронних органів держави в бік посилення та гарантування прав і свобод людини. У роботі цих відомств має місце явний перекос у бік репресивної діяльності, а тому слід перейти від репресивної функції правоохоронних органів до сервісного обслуговування, забезпечивши їх розумний баланс.

— Ваше запитання логічне й закономірне в контексті ратифікованої Угоди про асоціацію.

Важливою складовою цієї Угоди є наближення українського законодавства до європейського. Отже, якщо ми й надалі зволікатимемо із проведенням реформ кримінального правосуддя та правоохоронних органів, а таке реформування безпосередньо стосується питань верховенства права та забезпечення прав людини, то слід очікувати серйозних проблем із виконанням своїх зобов’язань відповідно до Угоди про асоціацію.

Маємо ретельно розібратися в причинах невиконання зобов’язань, узятих Україною під час вступу до РЄ і зробити правильні висновки, щоб двічі не наступати на одні й ті само граблі.

Прикладів імітації реформ чимало. Візьміть проведену 2010 року судову реформу, яка була покликана покращити діяльність судової системи. Як вона покращила цю систему, ми побачили під час суду над Юлією Тимошенко, а згодом під час Революції гідності, коли суди ночами виносили вироки про позбавлення волі мирних протестувальників.

Чи взяти новий Кримінальний процесуальний кодекс України, основною метою якого було реформувати кримінальний процес так, щоб сторона обвинувачення і сторона захисту мали рівні права; щоб на стадії досудового слідства працівники міліції не катували громадян, не застосовували тортури і не вибивали б покази з невинних у вчиненні злочинів тощо.

Кодекс — європейський, прогресивний, але окремі, замасковані від міжнародних експертів положення, що були запропоновані колишнім злочинним режимом і проголосовані його більшістю в нічний час, із цілковитим нехтуванням пропозицій від демократичної, проєвропейської частини депутатів, сьогодні дають змогу правоохоронцям катувати, вибивати покази. А питання про реєстрацію або не реєстрацію повідомлень про злочини вирішувати не за законом, а за інструкцією або на власний розсуд.

На жаль, у нашій державі прокуратура та міліція мають великий вплив на бізнесові кола, тісно пов’язані з олігархічними кланами, а відтак через їх групи впливу в парламенті вирішують долю будь-якого законопроекту.

У діяльності прокуратури і міліції укорінились «радянські» принципи роботи, від яких вони не бажають відмовлятись.

Наведу приклад.

Чинний Закон України «Про прокуратуру» було прийнято ще в 1991 році. За весь час його дії законодавцем здійснювалися спроби адаптувати його до умов сучасності, що стало наслідком внесення до нього понад двадцяти змін і доповнень, однак це не змінило реакційної суті закону.

Починаючи з 2000 року в парламенті було зареєстровано 10 проектів законів про прокуратуру. Жоден із них не було прийнято.

Основна причина — спротив із боку політичного керівництва держави і прокуратури, намагання залишити наявну радянську модель, яка не відповідає європейським стандартам, на чому Венеціанська комісія у своїх висновках до цих законопроектів постійно наголошувала.

Венеціанська комісія визнала ці законопроекти такими, що не мають на меті реформування наявної системи прокуратури. Вона залишається потужним інститутом, функції якого значно перевищують обсяг повноважень, які виконує прокуратура в демократичній правовій державі. Тобто прокуратура продовжувала залишатись репресивним інструментом у руках влади.

На мій погляд, це стало можливим, зважаючи на те, що активну участь у так званому «реформуванні» брали діючі високопосадовці Генпрокуратури, науковці Академії Генеральної прокуратури, деякі народні депутати, які під час міжнародних конференцій, форумів, зібрань тощо наводили сумнівні переклади з висновками окремих міжнародних експертів про те, що українське законодавство про прокуратуру повністю узгоджується з міжнародними стандартами.

Щоправда, в офіційних висновках Венеціанської комісії ми черпали зовсім іншу інформацію, а саме: Україна продовжує не виконувати взяті на себе зобов’язання щодо реформування прокуратури. Відтак нашим комітетом було розроблено проект закону України «Про прокуратуру», який Верховна Рада прийняла в першому читанні. Під час його підготовки до другого читання ми врахували всі пропозиції і зауваження Венеціанської комісії до раніше розроблених законопроектів.

Але колишній злочинний режим не мав бажання перетворювати прокуратуру «радянського» типу на європейську, адже в цьому разі він позбавлявся репресивного органу для боротьби з інакодумцями.

Отже, підготовлений нами до другого читання законопроект було «доопрацьовано» в адміністрації Президента і від його імені відправлено на експертизу до Венеціанської комісії. Та, звісно, побачила «доопрацювання», якими передбачалось збереження прокуратури радянського типу з надмірними повноваженнями і професійно замаскованим загальним наглядом.

Минулого року, перед тим як Венеціанська комісія затвердила висновок, я взяв участь в її засіданні і дав слово народного депутата та офіцера, що під час підготовки законопроекту до розгляду у другому читанні ми всі ці «доопрацювання» усунемо і подамо в сесійну залу законопроект європейського типу.

Мені повірили, висновок ми отримали позитивний із зауваженнями щодо прихованих у законопроекті положень, які можуть бути усунені при підготовці законопроекту до розгляду у другому читанні.

— Так, це було конче необхідно, оскільки треба було довести до відома міжнародних експертів об’єктивну картину щодо шляхів реформування прокуратури в Україні. Тим паче це зачіпає реформування не тільки органів прокуратури, а й системи органів кримінальної юстиції загалом. Окремо слід сказати, що досягти цієї об’єктивності лише через представників у цій комісії від України, а їх влада підбирала за лояльністю до себе, було неможливо.

Нині ми зіштовхнулися з іншою проблемою, коли повністю підготовлений до другого читання законо-

проект про прокуратуру тривалий час не розглядається Верховною Радою.

У Генеральній прокуратурі знову створено робочу групу, яка доопрацьовує підготовлений і внесений до парламенту проект. Це нонсенс. Такого не передбачено Регламентом Верховної Ради України. Отже, ми повертаємося, як то кажуть, «на круги своя».

— На мою думку, в першу чергу у цьому законо-

проекті не зацікавлене сьогоднішнє керівництво Генпрокуратури, оскільки в разі його ухвалення необхідно буде працювати по-новому, відмовившись від низки повноважень. Також керівництво прокуратури не підтримує положення про обмеження кількості прокурорів відповідно до європейських стандартів, демілітаризацію (виключення класних чинів у прокуратурі, що сьогодні робить прокуратуру майже військовою організацією), не підтримується конкурс на посаду Генерального прокурора України, введення тестування на полі-графі, легалізація провокації хабара стосовно прокурора, скасування вимоги про негайне забезпечення житлом прокурора тощо.

— Слід зазначити, що відповідно до міжнародних стандартів на органи прокуратури має покладатись той обсяг завдань, який є не більшим і не меншим, ніж це необхідно для нормального функціонування демократичної держави і громадянського суспільства. Цей постулат прямо стосується України. Саме з метою створення такого балансу та його дотримання й розроблено зазначений законопроект. Основні новації законопроекту про прокуратуру мають такий вигляд:

1) передбачається повна реорганізація системи прокуратури: замість районних та міських створюються місцеві та регіональні прокуратури;

2) регіональні прокуратури будуть відповідальні тільки за представлення інтересів держави в апеляційних судах, а Генеральна прокуратура — в касаційних судах і Верховному Суді України;

3) основним завданням прокурорів стане підтримання державного обвинувачення в суді. Прокуратура позбавляється неконституційних повноважень щодо проведення перевірок і прийняття за їх наслідками актів реагування;

4) кількість прокурорів визначатиметься виключно законом, виходячи із середньоєвропейського показника кількості прокурорів на кожні 100 тисяч населення;

5) зайняття посади прокурора, призначення на посаду в іншу прокуратуру здійснюватиметься у відкритий спосіб і виключно на конкурсних засадах;

6) встановлено чіткі підстави для відповідальності прокурора, відкриту і змагальну дисциплінарну процедуру;

7) передбачено створення системи прокурорського самоврядування, складовими частинами якого є: збори прокурорів кожної прокуратури, Рада прокурорів України, всеукраїнські конференції працівників прокуратури.

Водночас у Генпрокуратури відсутнє бажання змінити процедурні питання стосовно комплектування органів прокуратури, не сприймаються ті норми проекту, що регулюють питання підпорядкування прокурорів і виконання ними наказів, де закладено імперативні норми щодо права прокурорів вищого рівня видавати накази та давати вказівки прокурорам нижчого рівня, які є обов’язковими до виконання. Це нівелює будь-яку процесуальну незалежність прокурорів нижчого рівня перед прокурорами вищого рівня.

— Звертаючись до історії питання, слід зазначити, що приведення системи органів внутрішніх справ до європейських стандартів було поставлено Ю. Тимошенко під час її перебування на посаді Прем’єр-міністра України. Саме з її ініціативи профільним парламентським комітетом проведено декілька комітетських, а також парламентські слухання з питань реформування МВС. Участь у них брали народні депутати, міжнародні експерти, міські голови, які зацікавлені у реформуванні МВС, вчені, правозахисники, громадські діячі і, звичайно, представники МВС. Розроблялись та затверджувались відповідні рекомендації, які, на жаль, залишились нереалізованими. Міністри МВС, послідовно змінюючи один одного, ставали на захист очолюваної ними системи і гальмували будь-які спроби реальних, а не удаваних реформ.

Результатом цього стала міліція, яка замість боротьби зі злочинністю та захисту прав людини служила лише політичному режиму, виконувала його накази і вказівки, в тому числі й злочинні, що було наочно підтверджено усьому світу на Майдані в Києві, в Криму, на Донбасі та інших регіонах України.

Щодо розробки концепції чи нового закону про поліцію самою системою МВС у мене є великі сумніви. Міліцейські генерали та інші високопосадовці в міліцейських погонах прагнуть залишити все як є, бо їм так добре, їх усе влаштовує у цьому житті, основним їхнім завданням є збереження діючої системи.

Аналізуючи останні захищені кандидатські та докторські роботи вчених системи МВС та міліції, доводиться констатувати: міністри, їхні заступники, начальники обласних главків, керівники департаментів центрального апарату з моменту призначення на посаду починають працювати над дисертаціями. Незважаючи на нетривале перебування на посадах, встигають навіть захистити кандидатські та докторські дисертації.

Аналіз цих «наукових відкриттів» свідчить, що присвячені вони фрагментарним питанням «покращення» діяльності цього відомства, водночас системний підхід до реформування системи МВС та міліції у них відсутній. Отже, якщо оцінювати гарні картинки про реформування ОВС, які ми сьогодні бачимо по телебаченню, в Інтернеті та ЗМІ, то, як на мене, нічого спільного з реальним реформуванням це не має. Швидше за все, в недалекому майбутньому отримаємо чергову дисертацію і не більше.

Переконаний, що це ще одна спроба створити видимість реформування міліції, а в нинішній ситуації — політична пропаганда з метою надання громадськості надії, звичайно, в подальшому без її практичної реалізації.

Отже, на моє переконання, робоча група з підготовки концепції реформування МВС має працювати в парламенті. Концепція має передбачати формування цього відомства як інституту європейського зразка та формування поліції, яка забезпечуватиме передусім безпеку населення. Пріоритетним напрямом роботи поліції має бути служіння як потребам окремих громадян, так і суспільству загалом, а не політичному режиму. Поліція повинна захищати права людини, в тому числі ті, які є необхідними для вільної політичної діяльності, має бути деполітизованою, демілітаризованою, децентралізованою, прозорою і підзвітною громадськості. Тільки тісна співпраця з населенням і місцевими громадами може бути гарантією належного забезпечення громадської безпеки, попередження та розкриття злочинів. Кардинально потрібно змінити кадрову політику і професіоналізацію працівників поліції та інших служб, які входять до структури МВС.

— Важливими також є законопроекти «Про Державне бюро розслідувань України» та «Про кримінальні проступки». Вони вже підготовлені нашим комітетом і передані на розгляд парламенту. Ці два проекти пов’язані з Кримінальним процесуальним кодексом України, взаємодоповнюють один одного, оскільки стосуються однакової сфери питань, а саме: кримінальної юстиції.

Не можу не сказати декілька слів про підготовлений комітетом до розгляду у другому читанні проект закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо невідворотності покарання за окремі злочини проти основ національної безпеки, громадської безпеки та корупційні злочини» (реєстр. №4448а).

Метою його прийняття є забезпечення принципу невідворотності покарання у випадках, коли підозрюваний (обвинувачений), перебуваючи поза межами України, переховується від органів слідства та суду, ухиляється від кримінальної відповідальності, а також забезпечення конфіскації майна осіб, які судом будуть визнані злочинцями.

Із прийняттям цього закону в правоохоронних органів та суду буде дієвий інструмент для притягнення до кримінальної відповідальності колишніх високопосадовців, які «запалили» насилля в Україні і сьогодні, вивізши великі статки, переховуються в сусідній державі й до того ж фінансують терористів і бандитів на сході України.

Під час візиту до США Президент сказав, що перешкодою у проведенні реформ є не лише зовнішній ворог, а й так звана «партія війни». Процитую: «Є «партія миру» — це президентська партія і мої прихильники, а є «партія війни». Я вважаю, що це безвідповідальна та небезпечна для моєї країни сила...».

— Не знаю, яку партію Президент вважає партією війни, це питання до нього. Щодо ВО «Батьківщина» — ми однозначно за мир. У «Батьківщині» багато тих, про кого кажуть: «в бойових умовах нюхав порох», тих, хто пройшов Афганістан, а також тих, хто сьогодні зі зброєю в руках захищає нашу країну від зовнішнього агресора і терористів.

Ми за мир, але за мир не ціною здачі країни чи її окремих територій, не ціною життя наших вояків, яких обстрілюють «Градами», касетними снарядами, а їм заборонено відповідати, не ціною життя наших мирних громадян, які гинуть сьогодні під окупацією зовнішнього агресора та терористів. 

До речі, на розгляді в комітеті перебуває звернення одного з народних депутатів, в якому йдеться про те, що в період із січня по липень 2014 року з державного бюджету України додатково було перераховано 20 мільярдів гривень на фінансування матеріально-технічного забезпечення Збройних Сил нашої держави. На жаль, зазначає автор та повідомляють ЗМІ, військовослужбовці не відчули на собі впливу цих додатково виділених коштів. Матері й батьки вимушені за свої гроші купувати дітям бронежилети, формений одяг, каски, спальні мішки, палатки і продукти харчування. Отже, партію війни, на моє переконання, слід шукати серед тих, хто використав виділені з держбюджету кошти не за призначенням.