Триває всеукраїнський тур Ліни Костенко з презентацією роману «Записки українського самашедшого». Позаду — Рівне, Київ, Харків. Завтра — зустріч із читачами в Кривому Розі. Інтерес — великий. Він породжений не лише магією імені авторки, а й ще щонайменше двома причинами. Передусім Ліна Костенко зуміла нагадати нам про 2004 рік. А це те, про що варто пам’ятати, але з різних причин усім боляче згадувати. І ще — книга написана так легко, ніби автор хотів сказати молодим колегам: «Бачите, я вмію писати вашою стьобною мовою, але, на відміну від вас, умію цією мовою написати щось серйозне!»

Ажіотаж не спадає, хоч відгуки на книгу різні. Хтось написав в інтернеті: «Нащо мені її правда про Україну — я й так знаю ту невеселу правду!». А втім, як усе, що добре сказано, ця «правда» таки звучить весело.

Роман — це нібито щоденник 35-літнього киянина, комп’ютерного програміста, хоча за стилем вгадується сама Ліна Василівна з її вбивчою прямотою і парадоксальністю. Можна легко передбачити, що роман розійдеться між людьми в цитатах.

З тих цитат можна зробити конспект нашої недавньої історії. Ось кілька записів зі «щоденника самашедшого» — від моменту, коли він, непотрібний вітчизні, передумав жити і захотів викинути свою націю у вікно, як перед тим професорська вдова викинула свого пса. І програміст, несподівано для себе, з відчаєм сказав: «Хохли паршиві!»

«Снилося, що я Тарас Бульба. Хотів повести козаків у бій, а ні в кого не виявилося шаблі».

«Але ж і фільми показують по телебаченню!.. Якийсь малий в американській стрічці хвалиться іншому малюкові: «А ти знаєш, що я можу пропердіти мелодію американського гімну?» Наші теж можуть. І не малюки, а дорослі. Вони вже це зробили і з Україною, і з культурою, з усім. Але чому, звідки це все взялося? Чому стоїть у суспільстві густий дух плебейства? Чому дорвалися до влади шахраї і невігласи? Чому все купується і продається? Чому домінує жлобство на державному рівні? Чому все це називається демократія?..»

«Україна скучила за собою. Майдан — це простір, де вона зустріла себе».

«Все одно за владу буде соромно, за будь-яку владу час од часу буває соромно. А от за Україну соромно вже не буде».

«Сьогодні одинадцятий день нашого протистояння. «За 11 днів ми змінили Україну!» — радіють на Майдані. «Ну то бийте, хлопці, пенальті!» — кажу я. А от якраз пенальті й не вдарять. Це мав би бути дуже точний удар — штрафний по воротах супротивника з одинадцяти метрів. Але ж у нас елегантна революція, ввічлива, «революція усмішок». Ми з самої ввічливості не заб’єм. І потім, ми не знаємо, де чиї ворота».

«Приїхав Хав’єр Солана, прибули міжнародні посередники, сіли за стіл переговорів у Маріїнському палаці, до глибокої ночі шукали виходу з кризи. Зійшлися на одному — все має бути врегульовано у правовому полі. Легко їм казати — у правовому полі. Звикли там, у Європі, до правового поля. А у нас тут на правовому полі чортополох росте».

«Потроху міняється тональність Майдану, примовкає «Плач Єремії», пісні героїчні, стрілецькі й народні... І ось уже премила російська пісенька, знайома ще з радянських часів, починає домінувати над Майданом — «Оранжевые дяди, оранжевые тети, оранжевый верблюд!»... А що вона російська, то ми ж не якісь націоналісти, ми прихильні до всіх народів, ми добрі, ми великодушні, ми, коли перемагаємо, ми даємо перемогти нас. Я боюсь. Отак внесемо їх у владу на своїх плечах, а що як вони не борці, не герої, а всього лише «оранжевые дяди, оранжевые тети»? Потім вони полиняють або перефарбуються, а я так і залишусь з «оранжевим верблюдом?»

«Я не скептик. Просто я знаю закон маятника».

Останній запис: востаннє гримлять барабани, і на Майдані видають посвідчення учасників помаранчевої революції. «Я не пішов. Мені не треба доказів моєї причетності. Мені треба, щоб вони, ставши владою, не зрадили цей Майдан. Бо це не їхня перемога, це наша. Може, вони припишуть її собі. Може, захочуть забути. Може, чиїсь волохаті руки спробують видерти цю сторінку. Але це вже історія. Сторінку можна видерти. Історію — ні».