Жінка, що провокує музику

— Моя мама брала участь у драматичних постановках у клубах і палацах культури. Батько грав на баяні. У нас було дуже багато домашніх концертів. Творча атмосфера вдома, мистецькі захоплення батьків — все це справило величезний вплив. Згодом була завліт Вінницького муздрамтеатру Світлана Телятникова. Вона організувала драматичний гурток. Я тоді була школярка, 5—6 клас. Просто пішла з подружками когось підтримати. Телятникова попросила прочитати якусь байку. Й мене взяли в цей гурток. Тут я вперше побачила усю «кухню» акторського мистецтва. Школа була практично така, як у театральному вузі. Першою повноцінною виставою стала «104 сторінки про кохання» Е. Радзинського (я грала журналістку). Це було ключовим моментом вибору професії, яка була б до серця. Хоча я не одразу вступила до театрального. Людей, які вплинули на мене, було дуже багато. Приміром, ті режисери, що були в театрі. Кожен давав розуміння, що ти щось можеш, що в тобі щось є. Я вдячна всім цим людям: вони дали мені впевненість, віру в свої сили.

— Ми не думали, що робимо історію, а були раді і щасливі, що нас узяли сюди, 26 чоловік з усієї України, за великим конкурсом. Перед тим у Київському театральному інституті я закінчила курс Бориса Петровича Ставицького. З цього курсу багатьох узяли до Молодого театру. Хотілося б згадати теплим словом Бориса Петровича. Він був не лише педагог з акторської майстерності, а й закладав по-людськи важливі принципи. Не заздрити, а допомагати. У нього була така фраза: «Заходиш у метро — подивись, хто йде за тобою, притримай двері». Це сказано, звісно, не тільки про двері.

— Такий подарунок зробив театр до мого дня народження. Я дуже вдячна, бо для актора зустріти день народження в повній «творчій тиші» — це страшне. Найкраще — зустріти цей день на сцені, в хорошій роботі, з хорошими партнерами.

Раніше у мене були лірико-драматичні ролі: Роксана («Сірано де Бержерак»), Маша («Три сестри»), Гертруда («Гамлет»). І ось коли наш художній керівник Станіслав Мойсеєв спитав, що б я хотіла зіграти, відповіла, що хочу щось легке, веселе. Люди і так обтяжені проблемами. Хочу, щоб люди прийшли і на 100 хвилин, доки триває вистава, забули про все, просто посміялися.

«Квартет для двох» — комедія з нетривіальним сюжетом. Це — історія однієї сімейної пари. Він — композитор, вона — його дружина, яка хоче йому допомогти написати геніальний твір, але це непросто. І тут починаються всілякі хитрощі: як розбудити його творче натхнення, щоб він написав цей геніальний квартет? Завдання моєї героїні — спровокувати чоловіка на створення музики! В кожному епізоді моя Олена Георгіївна інакша, з’являється в різних іпостасях. Для чоловіка кожна її поява несподівана, навіть шокуюча. Моя героїня — мудра жінка з фантазією, з іронічним поглядом на життя, на людей, на себе. Гадаю, вистава буде цікава людям, які прожили деякий час разом. Це ніби рецепт — як бути знову цікавими одне одному.

— Працювали весело, за що я вдячна нашому режисерові Анатолію Петрову. Сперечалися, пробували різні варіанти... У виставі четверо акторів. Композитора грає Ярослав Чорненький. Є ще пара молодших артистів, Валерія Ходос і Анатолій Сомик. «Квартет для двох» — це людська, жива історія, не схожа ні на яку іншу, за що спасибі авторові — Анатолію Криму, киянинові, нашому сучаснику. Думаю, якщо нам було приємно працювати, то і глядачеві буде приємно дивитися.

— Я завжди слухаю, яка тема звучить у мені. Що переживаю, те найбільше розумію. В молодші роки я по-філософськи, дуже серйозно сприймала життя, а з часом інакше це сприймаєш і думаєш, що життя в будь-яких проявах — прекрасне. Якась більша частина прожита, ще щось залишилося, то навіщо сумувати? Треба радіти, бо людина створена для того, щоб радіти!