Чи стане Рибниця Безрибницею?

Ознак того, що річка виснажується і втрачає силу, більш ніж достатньо. «Гляньте лишень на берегоукріплення, — каже завідувач наукового відділу НПП «Гуцульщина» Любомир Держипільський. — Раніше вони стояли на рівні води, а тепер — на метр вище. Це свідчить про ерозію дна річки. Водна долина розширюється, береги зсуваються в річку, а хати, які були за 10—15 метрів, місцями підсунулися до краю урвищ».

Рибниця — річка швидка, стрімка, несе велику масу води. Раніше, щоб запобігти глибинній ерозії дна, гуцули робили кашиці — штучні невеликі греблі висотою 0,5—1 метр. «Нині ці роботи майже не ведуться», — зауважує науковець.

Річку відчутно експлуатують. Попри всі заборони люди все одно вивозять з неї річковий камінь та пісок. Повені зносять хати, то треба їх якось відбудовувати, виправдовуються гуцули. До того ж у Косівському районі немає жодного кар’єру з будівельним каменем. Найближчий розташований у Надвірнянському районі. Це неблизько, а річка — поруч. Набрати з неї машину каменю чи шутру (гравію) — зручно і швидко. А річка... На наш вік стане, думають місцеві мешканці.

Поки що риба в Рибниці є, хоча й не густо. Та були й гірші часи, коли працювали колгоспи і з вертольотів розсіювали аміачну селітру на поля. Та селітра потрапляла і на ліси, і у воду. Не тільки риба, а й бджоли ледве не зникли. Нині на хімобробку грошей бракує, тож і риби побільшало.

Власне, райони, якими тече Рибниця, можна вважати відносно екологічно безпечними. Промислових скидів до річки від Яворова до Косова, запевняють посадовці, немає. А лікарня має очищувальні споруди. Отже, чи не найбільшими «промисловцями» наразі є гуцульські майстри. «Фарби, лаки, барвники — нерідко все це люди виливають на береги річок та струмків. А потім вода це злизує», — бідкаються природолюби.

Скажімо, село Яворів, недалеко від якого бере початок Рибниця, — знаменита гуцульська столиця ліжникарів. Щоб ліжники стали м’які та пухкі, їх полощуть у валилах — спеціальних спорудах на річках, своєрідних «пральних машинках» для таких виробів. Вимиті фарби, вовна течуть у воду. Єдине заспокоєння: ліжники тут роблять натуральні — з білої або чорної вовни, барвники використовують органічні, а на виході з валил мудрі ґазди ставлять вовноуловлювачі.

— Рибниця має статус заповідної річки, але сільські громади на це мало зважають, — зауважує пан Любомир. — Після повені, коли вода спаде, прибережні кущі нагадують ялинки, де за прикраси служать поліетиленові пакети, пляшки, обгортки і таке інше. Колись сміття стільки не накопичувалося, та й то була органіка. А тепер природа потерпає від цивілізації. Люди спускають у річки та потічки воду з пральних машин, миють автомобілі, викидають пластмасу. Яка річка всю цю хімію витримає?

З ним солідарні й екологи. Рибниця — це той приклад, коли на стан річки впливають саме місцеві мешканці. Найбільшої шкоди, вважають екологи, Рибниці завдають не валила, а синтетичні порошки, побутова хімія і сміття, що його скидають на берегах.

— У районі справді нікуди подіти сміття. Сміттєзвалище, що у Вербовці, вже переповнено, — каже заступник голови Косівської РДА Анастасія Костюк. — А щодо нового місця не можемо домовитися з сільськими громадами. Ніхто не хоче сусідувати зі сміттєзвалищем. Оце знайшли незаліснене місце на територї райагролісу. Може, там і зробимо нове сміттєзвалище. Обговорюється й інший варіант — побудувати в районі завод з переробки сміття. Фірма могла б не лише переробляти сміття, а й заготовляти його. Однак спорудження такого заводу також лякає людей. Деякі місцеві мешканці живуть високо в горах. Навряд чи хтось матиме ентузіазм зносити звідти сміття. Раніше ґаздам роздавали ящики на сміття, а потім у певний день забирали. А нині...

Гірські річки чутливо реагують і на нищення лісу. «Одна 50—80-річна смерека, — розповідає Любомир Держипільський, — акумулює майже тонну води. На гектарі росте приблизно 300—400 дерев, які утримують більш як 300 тонн води. Якщо їх вирубати, воду нічого не стримуватиме і вона піде в ріки, змиваючи по дорозі ґрунт. Усе це посилює руйнівні процеси: селі, зсуви. Глина осідає на дно, замулює джерела і потічки».

— Якщо брати загалом, то промислової вирубки лісу нині немає, — пояснює Анастасія Костюк. — Але ліс рубають на хати. Не так на свої, бо гуцули тепер віддають перевагу цегляним будовам, як на чужі. В Україні зайшла мода на дерев’яні котеджі. І наші майстри одразу відреагували на вимоги ринку.  Останнім часом цей промисел став одним із головних для гуцульських майстрів і рятує їх від економічної скрути.

Риба про ту скруту не знає. Хоча й відчуває. «Мало штучних перепадів води — мало тихих плес — мало нерестилищ. Усе пов’язано одним ланцюжком», — кажуть природолюби. А додати до цього сміття, хімікати, хижацьке виловлювання, застосування електровудок — то дивуєшся живучості риби.

— Найбільший ворог річки, як і загалом природи, — людина, — констатує Любомир Держипільський. — Дуже важко змінити ментальність горян, бо багато хто з них легковажно думає, що водні запаси у них нескінченні. А тим часом річки міліють, пересихають, змінюють свої русла.

Те, що з Рибницею не все гаразд, помічають навіть діти. Кілька років тому учні Яворівської загальноосвітньої школи розробили проект, який так і називався: «Як порятувати Рибницю?». Діти «промоніторили» стан потічків, присоромили своїх батьків, змусили їх навести лад на берегах, облаштувати джерела. Та дитячих зусиль замало.

— Біда в тому, що в наш час ніхто задурно нічого робити не хоче, в тому числі й чистити береги річок. У кращому разі приберуть їх до Великодня, — каже пан Любомир. — Уже й церква до тієї справи долучилася. Нагадує людям, що засмічувати творіння Боже — природу — великий гріх! Та просвітницької роботи, екологічної культури людям і справді ще дуже бракує.

 

Івано-Франківська область.