Публікації «Агроутопія за наші кревні» («Голос України» за 30 листопада 2010 р.) та «Аграрна політика, якої я не розумію» («Голос України» за 11 січня 2011 р.) викликали неабиякий резонанс. Було чимало дзвінків та листів: здебільшого з підтримкою позиції Галини Квітки — автора цих статей. Серед тих, хто зателефонував, — Олександр Баранівський (на знімку), народний депутат України четвертого та п’ятого скликань, міністр аграрної політики у 2005—2006 роках. Свого часу ми немало критикували О. Баранівського, коли він очолював головне аграрне відомство країни. Але нині, гадаємо, позиція екс-урядовця виявиться цікавою для наших читачів. Був міністром — значить, знає, що каже. У телефонній розмові Олександр Петрович повідомив: проблеми аграрної науки, які зачепила наша газета, він порушував у листі до Президента. Наразі оприлюднюємо адресований Главі держави і переданий О. Баранівським до редакції текст листа. Друкуємо його без коментарів і скорочень — висновки, шановні читачі, робити вам.

 

Президентові України В. Ф. Януковичу

Шановний Вікторе Федоровичу!

Сердечно дякую Вам за нагородження мене орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Сприймаю його не стільки за оцінку минулого, як за зобов’язання докладати всі свої знання і уміння до здійснення Ваших програм по виведенню України в аграрні лідери Європи. Сприятлива доля дарує мені багатолітнє щире спілкування з жителями рідного села, у колгоспі якого головував з юності, двох районів Житомирщини, де очолював райсільгоспуправління, райком партії і райадміністрацію, рядом умілих підприємців, з якими довелося освоювати ази ринкової економіки, численними авторитетними управлінцями державних, обласних і районних органів та науковцями.

Якщо узагальнити їхні відверті оцінки причин розвалу донедавна потужного агропромислового комплексу і занепаду села, то хотів би в даному листі звернути Вашу увагу на наступні два висновки:

Перший. В Україні конче потрібні удосконалення організаційних основ виробництва продовольства, що здійснені бездумно, поспішно і кампанійськи. Їх ідеологами стали нікому не відомі зарубіжні радники-емісари, а виконавцями — політично заангажовані, недостатньо кваліфіковані урядовці і окремі народні депутати, робота яких була спрямована на знищення Українського аграрного виробництва, як потужного конкурента Європейським компаніям.

Другий. В часи докорінних економічних перетворень потужна, розгалужена аграрна наука самоусунулася від пошуку і обґрунтування раціональних кроків процесу реформування агропромислового комплексу. Її керівництво не зуміло і не намагалося стати в авангарді актуальних подій і загубилося в суспільному обозі.

При наявності в системі Української Академії аграрних наук більше 330 наукових установ, підприємств і організацій з 46 тисячами працюючих, серед яких близько 80 академіків, 100 членів-кореспондентів, 400 докторів і 2000 кандидатів наук,  суть, напрями і темпи перемін в агропромисловому комплексі визначали окремі наближені до влади безвідповідальні особи, що механічно сприймали підказки іноземних радників, більшість з яких спрощено розуміла реальну ситуацію в житті українського села.

Виробничо-дослідницький потенціал Академії, а це 539 тисяч гектарів сільськогосподарських угідь, 1,7 мільярда гривень основних фондів та щорічні майже півмільярда гривень бюджетних асигнувань (майже по 1 тисячі гривень на гектар) мали сприяти розвитку Академії, але вона має результати на рівні скромних господарств-середняків, які ледь зводять кінці на ринкову виручку і кредити.

Природно, що за таких обставин основне покликання Академії забезпечувати товарні господарства новими сортами та гібридами високоякісного насіння, продуктивною худобою, сучасними технологіями виробництва, розробкою модерних засобів хімізації, механізації та впровадженням досягнень генної інженерії не виконується. Натомість господарники змушені імпортувати п’яту частину насіння зернових, дві третини — кукурудзи, соняшнику, ріпаку і цукрових буряків, батьківське поголів’я птиці, племінних корів і свиней, всі пестициди, високопродуктивну техніку і новітні технології в рослинництві і тваринництві.

Оскільки вітчизняні сільськогосподарські товаровиробники платять за це продиктовані постачальниками ціни, які значно перевищують аналогічні вітчизняні товари і послуги, та розраховуються на бартерних чи лізингових принципах, то збитки від бездіяльності Академії ніхто не рахує. Авторитетні економісти, рівень компетенції яких викликає довіру, оцінюють, що за невміння керівників Академії йти в ногу з часом, конкурувати на внутрішньому і зовнішньому ринках виробники змушені щорічно переплачувати імпортерам до 5 мільярдів американських доларів.

Є вагомі підстави для такого насторожливого висновку. Керівництво УААН власну неспроможність трансформувати аграрну науку, розробити концепцію сучасної ринкової економіки присипає принциповість і вимогливість високопосадовців шляхом обрання їх до складу Академії з пожиттєвою виплатою солідних грошових сум, призначених для стимулювання творчості талановитих учених.

За радянських часів, коли агропромисловий комплекс домагався рекордних результатів, в його науковому забезпеченні діяло 17 академіків і 17 членів-кореспондентів. На сьогодні в складі Академії аграрних наук 80 академіків і 100 членів-кореспондентів.

Міністерство Аграрної політики, як і Кабінет Міністрів, впливати на цю безгосподарність на законній основі практично не можуть, тому що Академія, яка, по суті, є громадською організацією, захистила себе низкою законів і безкарно витрачає бюджетні кошти.

Для активізації діяльності українського наукового потенціалу, спрямування його на виконання нагальних проблем українського села, доцільно створити при Кабінеті Міністрів України Національний центр аграрних досліджень. До відомства Національного центру слід передати нинішню науково-дослідну базу Академії і бюджетне фінансування та поставити перед ним завдання забезпечувати галузеві фундаментальні та прикладні дослідження та спрямувати діяльність науковців на задоволення нагальних проблем перспективи розвитку виробництва. Така модернізація за три роки виправдала себе в Республіці Казахстан та інших країнах колишнього СРСР.

Українську Академію аграрних наук слід зберегти як громадську організацію з певною державною підтримкою, яка повинна діяти за принципами добровільного об’єднання учених, аналогічного іншим галузевим академіям.