Беззахисний адвокат

На початку 90-х в Умані, як і в інших містах, включаючи столицю, діяло злочинне угруповання. Чи не головну скрипку в ньому грав один із помічників міського прокурора Кіранов (прізвища усіх негідників змінено. — Авт.). Цей «кришталик» «ока государевого» не тільки «кришував» бандитів. Він професійно прибирав з їхнього кривавого шляху всіх, хто не бажав співпрацювати.

Одному з таких, керівнику слідчих міськвідділу міліції Ш., «зшили» кримінальну справу. Якби Дашицький не розкрив фальсифікацію, грів би «мент» нари не один рік...

Інша жертва беззаконня Вадим Костриця розповів мені, як помпрокурора вивозив його в ліс, де шантажував і погрожував. Чим не догодив погононосію викладач коледжу?

— У нетверезому стані Кіранов в ДТП розбив мою машину. Просив не викликати ДАІ, віддав свої водійські права, обіцяв відремонтувати авто, — згадує Вадим Васильович. — А через кілька днів обіцянки забув, грубо вимагав повернути документ. Моя незгода викликала шалений гнів, після чого і влаштували мені моціон у лісі. Тоді я звернувся до адвоката Дашицького.

Леонід Борисович на той час був відомим правозахисником, тому не дивно, що допомоги у нього просили десятки потерпілих. Відстоюючи їхні інтереси, адвокат, зрозуміло, часто переходив дорогу дружбанам Кіранова. Той спочатку пробував тихо-мирно упокорити опонента — пропонував співпрацю, умовляв «пригальмувати».

По-доброму не виходило, бельмо на «оці государевому» пекло дедалі сильніше.

...Кум королю Кіранов прагнув земного — помсти. Якось у жовтні 1994-го він заглянув на вогник до працівників УБОЗу і, будучи напідпитку, зізнався, що хоче запроторити за грати «розумника» Дашицького. Офіцери висловили сумнів, чим завели крутого юриста І класу.

— Кіранов... бив себе у груди і твердив, що докладе всіх зусиль, щоб притягнути Дашицького до кримінальної відповідальності. Ми, знаючи Леоніда Борисовича як кваліфікованого адвоката, юриста, почали говорити, що... ти не зможеш цього зробити. Він: «Я такий-то кажу, що мінімум п’ять років забезпечено адвокату Дашицькому, споримо на 100 баксів». Через певний час Леонід Борисович був затриманий...

Адвоката непросто притягнути до кримінальної відповідальності. Та якщо хочеться... Кіранов дуже хотів. Звісно, не тільки заради 100 доларів. На нього почали косо дивитися колеги, від яких дедалі важче було приховати свої «подвиги». А Дашицький тільки сприяв падінню іміджа «авторитета».

Правоохоронці — майстри розробляти версії, був би привід. Такий трапився 25.10.1994 року.

До прокуратури звернулася Н. із заявою про згвалтування її п’ятьма відморозками (докладно про це «Голос України» розповів 15.09.2010 року в статті «Беззуба щука»). Гвалтівники слізно просили тоді Леоніда Борисовича їх захищати. Розуміючи, що для одного обсяг роботи завеликий, він шукав помічників серед колег. Ті відмовились. Та узявся за гуж — не кажи, що не дуж. Кілька днів Дашицький з’ясовував обставини злодійства, відробляючи 500 доларів гонорару, отриманого від клієнтів.

А тим часом у прокуратурі не поспішали не тільки розслідувати, навіть порушувати кримінальну справу проти ґвалтівників Дольшакова, Шемченка, Чихайловина, Ільмишина та Сисака. Зате робили все, щоб скомпрометувати їхнього адвоката.

Про це розповіли його ж підзахисні нелюди, які в один момент стали... потерпілими.

Зокрема, Чихайловин на судовому процесі над адвокатом свідчив: «4 листопада в прокуратурі нам сказали, що потрібно написати явку з повинною. Мені дали магнітофон, веліли запропонувати Дашицькому 2000 доларів і довідатися, кому він їх передаватиме. Адвокат відмовився взяти гроші... Після цього ми передали магнітофон у прокуратуру».

Інші «справжні мужчини» підтвердили в суді покази Чихайловина. Ільмишин, Сисак, зокрема, зізналися, що явку з повинною їм обіцяли взамін на звільнення від кримінальної відповідальності.

Матеріали щодо адвоката, вважаю, грубо зшито білими нитками. Міркуйте самі. Після того, як нелюди, спіймавши облизня, пішли геть від Дашицького з магнітофоном і двома тисячами «зелених», його одразу затримали.

— 4.11.1994, близько 18-ї, мені пред’явили постанову про порушення кримінальної справи за № 13220. Тоді я і зрозумів, що вона замовна.

Як так швидко зорієнтувався, запитуєте? Елементарно.

За номером справи, виявляється, можна легко з’ясувати, яким органом і де вона порушена. Це як номерні знаки авто — в кожній області свої. Справа № 13220 — плід уманських прокурорів. Плід-викидень, зазначимо, бо згідно зі ст. 10 закону про адвокатуру кримінальну справу проти адвоката може порушувати лише Генпрокурор, його заступники та обласний прокурор.

Поки погононосії Умані допетрали (не без підказки колег Дашицького, які, до речі, відмовилися і його захищати), що грубо порушили закон, юрист Бовдур провів купу слідчих дій саме в рамках незаконно порушеної справи № 13220. Зокрема, 4.11.1994 «професіонал» Бовдур: а) склав протокол про забезпечення підозрюваному права на захист; б) арештував майно Дашицького, який завдав матеріальної шкоди державі (?); в) арештував адвоката (5.11.1994); д) запротоколював передачу магнітофона насильникам.

Остання слідча дія викликає і сміх, і сльози. У протоколі зазначено, що Михайловину в кабінеті слідчого «передано магнітофон «Перлкодер» і касету-мікро «Панасонік» для застосування звукозапису в оперативних цілях».

Відколи це прокуратурі дозволено займатися оперативно-розшуковою діяльністю замість міліції, у якої, між іншим, такого магнітофона тоді не було?

Це ще квіточки. Із протоколу зрозуміло, що «Перлкодер» передавався в присутності понятих Шевченка і Слободяника.

— Я звільнився з Уманського міськвідділу міліції 9.02.1994, переїхав до Гайсина і до Умані жодного разу не приїжджав. Хто поставив за мене підпис — не знаю. В якості понятого не був, за вказаною в протоколі адресою ніколи не жив.

Отже, всі старання Бовдура — коту під хвіст? Зрозумівши це, великі комбінатори почали вносити поправки в сценарій. Так на світ з’явилася постанова про порушення кримінальної справи, підписана вже прокурором Черкаської області за № 13705, але дата така сама — 4.11.1994. У ній зазначалося, що адвокат підмовляв гвалтівників до дачі трьох тисяч (?!) доларів хабара.

Того самого дня, 4.11.1994, пан облпрокурор підписав ще одну постанову, в якій фігурують вже п’ять тисяч «зелених», коньяк, горілка і закуска, які начебто Дашицький вимагав для когось «зверху».

Прокурор Умані створив слідчу групу в складі Бовдура і (увага!) Кіранова. Бовдур прийняв справу № 13705 і в подальшому долучив до неї всі протоколи і постанови, прийняті в рамках незаконно порушеної, нагадаю, справи № 13220.

Дашицький із СІЗО звернувся до Феміди з вимогою виправити «помилки» уманців. Христинівський райсуд скасував санкцію прокурора на арешт адвоката. Проте слідчі це приховали і тримали Леоніда Борисовича під вартою.

А тим часом прокурор області порушує чергову кримінальну справу № 14028, яку доручено розслідувати... Кіранову. Дашицького цього разу звинувачують у заволодінні не лише 500 доларів, які отримав від гвалтівників, а й меблями для кухні. Їх начебто купила для адвоката мати Є. Дубенка (гвалтівника неповнолітньої, якого свого часу захищав Дашицький).

Гадаю, неважко уявити, як «били копитами» прокурори, щоб добути докази. Добули ж дірку від бублика.

Христинівський райсуд 15.06.1995 виправдав Дашицького за епізодом з меблями, які, з’ясувалось, він купив за десять років до подій 1994-го. Його звільнили з-під варти в залі суду, засудивши до двох років виправних робіт за ч. 2 ст. 143 КК — заволодіння майном шляхом обману і зловживання довір’ям.

— З вироком я не згоден. Розумію, при повному виправданні мене слід було притягти до відповідальності уманських і черкаських прокурорів за фальсифікацію кримінальних справ, — зазначає Леонід Борисович. — Чого я і домагаюсь з дня звільнення. Мої заяви про злочин із Києва футболяться до Умані, Черкас, а там роблять вигляд, що їх не отримують. Бездіяльність нинішнього уманського прокурора мною оскаржена. Міськрайонний суд ще в листопаді 2008-го визнав його дії незаконними. Правоохоронця зобов’язали прийняти рішення за моєю заявою про порушення кримінальної справи відносно правопорушників. Та вердикт не виконується...

Я тричі їздив до Умані, тричі прагнув поспілкуватися з міжрайонним прокурором Романом Рєзніком. Він ігнорував не тільки журналіста. Пан Рєзнік жодного разу не з’явився до Київського адміністративного апеляційного суду, де розглядалася його ж апеляція на постанову уманського суду...

До речі, апеляційний визнав дії Рєзніка неправомірними і зобов’язав його прийняти рішення щодо заяви Дашицького про злочин. У відповідь — тиша.

Не мені говорити представникам «ока государевого» про наслідки невиконання судових вердиктів. Якщо прокурор так поважає Феміду, значить, це комусь потрібно?

Хто ж захистить адвоката? Це відмовились робити уманські колеги в 1994-му. Спілка адвокатів належним чином не відреагувала в 2010-му.

Правоохоронці 16 років не доводять до логічного кінця справу «потерпілих» гвалтівників, вочевидь, щоб не створити проблем погононосіям, які з рильцем в пуху сьогодні зручно сидять у високих кріслах.

Проте Верховний Суд України ще сім років тому міг відділити зерна від полови.

...У січні 2002-го заступник голови судової палати з кримінальних справ за скаргою Дашицького витребував матеріали. Його послідовник повідомив скаржника, що за поданням п’яти суддів ВСУ перегляд вироку Христинівського райсуду в порядку виключного провадження призначено на 12.12.2003 р.

...Адвокат на крилах летів на засідання двох палат.

— Суддя-доповідач зачитав подання п’яти суддів, після обговорення було оголошено перерву, — згадує Леонід Борисович. — Після цього ні суддів, ні їхнього вердикту я так і не дочекався.

Лише у березні 2007 року із ВСУ повідомили, що «необхідної кількості суддів  (п’ять. — Авт.), які б підписали відповідне подання... не виявилось».

Куди ж поділися люди в мантіях, їхнє подання, оприлюднене 12.12.2003?

...Переді мною те саме подання. Але що це? Проти підпису одного із п’яти суддів — припис: «Підпис відкликаю».

Можна здогадуватися, яка нечиста сила вплинула на слугу Феміди. Але факт залишається фактом: у грудні 2003-го він і його колеги не вважали Дашицького злочинцем і просили суддів двох палат задовольнити його клопотання. Тобто «вирок Христинівського райсуду від 15.06.1995 р., ухвалу судової колегії Черкаського облсуду від 1.08.1995 р. та постанову президії цього суду від 28.12.1995 р. щодо Дашицького Леоніда Борисовича в частині, що стосується засудження його за ч. 2 ст. 143 КК України скасувати, а справу в цій частині за відсутністю в діях складу злочину — закрити».

Сенека сказав: Vіvere mіlіtare est (жити — значить боротися).

Шлях, справді, долає той, хто йде...

 

Черкаська область.