Україна продовжує рухатися до боргової ями

Зовсім жахливо, коли борговим банкрутом стає ціла держава. В історії налічується небагато випадків, коли справи заходили так далеко, але вони були, й народи таких країн десятиліттями несли на собі поневіряння та ганьбу перед усім світом. Суецький канал нині є об’єктом стратегічного значення для всього світу і надійним фінансовим джерелом для Єгипетської держави, але будувався свого часу із залученням кредитів, і країна настільки занепала від тягаря їх повернення, що втратила незалежність і відновила її більш як через півстоліття.

Нагадати про це треба тому, що загроза боргового банкрутства впритул наблизилася до України. Я вже звертався до українського суспільства з попередженням («Борговий зашморг затягується дедалі тугіше», «Голос України» від 4 листопада 2010 р.), де докладно показав реальний стан із заборгованістю нашої держави, але уряд жодним чином не прореагував і продовжує вести країну тим самим небезпечним шляхом.

Уже після моєї публікації і, безумовно, незалежно від неї стан із державними запозиченнями аналізувала Рахункова палата України і зробила невтішний висновок: «Аудит стану державного та гарантованого державою боргу за 2009 р. і аналіз тенденцій у 2010 р. засвідчив, що боргова політика уряду в минулому році була спрямована на тимчасове вирішення питань фінансування соціально-економічних проблем за рахунок нарощування державних боргових зобов’язань. При цьому темпи їхнього зростання були неадекватними розвитку економіки країни, що створило загрози національній економічній безпеці».

Керівництво вищого фінансового контрольного органу держави, як і очільники нинішнього уряду, пробують покласти всю відповідальність на попередню владу, й у певному сенсі це справедливо — дійсно, після кількох років розвитку на власних фінансових ресурсах Україна відновила масові державні запозичення в часи, коли керівництво урядом здійснювала Ю. Тимошенко. Нехай виправдання світовою фінансовою кризою приймаються лише частково, але в 2010 році пік кризи був пройдений, а обсяги накопичення державного боргу тим не менш прискорились.

2009 року валовий внутрішній продукт України впав на 15%, експортне промислове виробництво — мало не на третину. За 2010 рік обсяг ВВП зріс більш як на 4%, а деякі базові галузі демонструють взагалі активне зростання.

Зовсім нещодавно (19 січня 2011 р.) Прем’єр-міністр України Микола Азаров, відкриваючи засідання Кабінету Міністрів, із трохи заслуженою гордістю повідомив: «У цілому за рік зростання промислового виробництва становило 11% — проти 22% спаду в 2009 році». Можна додати з даних статистики, що порівняно з 2009 роком випуск сівалок зріс на 77%, дискових борон — в 2,2 разу, тракторів — в 3,3 разу. Залізничних вагонів порівняно з 2009 роком випущено втричі більше, вантажних автомобілів — приблизно вдвічі, й це далеко не весь перелік.

Нехай вказані галузі не є визначальними для української економіки, яка, на жаль, спирається більше на експорт напівсировинних продуктів на зразок чорних металів та мінеральних добрив, але, як свідчить Держкомстат, за січень—листопад 2010 року експорт металів з України збільшився в порівнянні з відповідним періодом 2009 року на 35,5%, продукції хімічної та пов’язаних із нею галузей промисловості — на 37,4%, мінеральних продуктів — на 81,2%.

Тобто в економіці відзначено реальне зростання, і цілком закономірно збільшилися обсяги бюджетних доходів. Змушений визнати власну помилку — в попередній статті я назвав очікувану цифру цих доходів близько 220 млрд. гривень, але нині Держказначейство вже підбило попередні підсумки виконання державного бюджету України за 2010 рік і свідчить: доходів надійшло 240 398,0 млн. грн., що на 30 697,7 млн. грн., або на 14,6%, більше, ніж за відповідний період 2009 року.

Як патріот рідної держави я щиро радий, що не справдилися мої песимістичні прогнози — але чому ж тоді держава не зменшила обсяги запозичень, а наростила їх куди більше, ніж попередній уряд у кризовий рік?

У кризовому 2009 році сукупні державні запозичення не досягли 121 млрд. грн., у 2010-му — перевищили 123 млрд. грн. Оскільки нагромадження кредитів лише розпочалося, більшість із них ще перебуває у стадії пільгового початкового обслуговування, державні видатки на обслуговування боргів у 2010 році були відносно незначними і становили всього 26,676 млрд. грн.

Зате сукупна державна заборгованість зросла більше, ніж будь-який інший макроекономічний показник. Як свідчить Міністерство фінансів, загальна сума державного та гарантованого державою на 31. 12. 2010 р. становить 54 289 336,46 дол. США, або 432 235 410,19 грн. У цій сумі власне державний борг досяг 323 475 млн. грн., і це при тому, що цей самий уряд за допомогою слухняної парламентської більшості встановив законом про державний бюджет України на 2010 рік граничний обсяг державного боргу в 315.715.906,3 тис. гривень.

Порівняно з потужністю української економіки загальна сума боргу ще далека від дещо умовної небезпечної позначки — 60% ВВП, причому в таких найпотужніших державах, як США та Японія, цей відносний показник вищий. Але українські борги бралися на невигідних умовах, під високий відсоток і в більшості на короткий час, тому головна небезпека — у витратах на їхнє обслуговування, які разом із необхідною дотацією Пенсійному фондові дедалі більше наближаються до загального обсягу витратної частини державного бюджету.

Нинішній уряд, як і попередній, не здійснив ніяких кроків для збільшення обсягів національного виробництва і нарощування власної ресурсної фінансової бази держави, і в цьому основна небезпека. Хоч би як пишалася влада досягненням знижки в ціні імпортованого з Росії природного газу (яка, до речі, за підсумком за рік зарахована на збільшення боргу України перед Російською Федерацією; ще не відомо, яка цифра буде виставлена нам у 2017 році), але власний видобуток газу зменшився на 5,3%, а нафти й газоконденсату — на 11%. Натомість зароблені валютні кошти разом із позиченими продовжують проїдатися: більш як півтора мільярди доларів США за рік витрачено Україною лише на завезення легкових автомобілів, а власне виробництво — на межі закриття.

Гучно пропагована економія бюджетних витрат насправді звелася до фактичного припинення перерахунку пенсій і неповної компенсації мінімальних доходів навіть відносно завідомо неправдивого показника інфляції. Водночас видатки на утримання управлінського апарату й силових органів зросли, а адміністративна реформа завершується пересаджуванням чиновників у інші крісла з іншими назвами, однак у тих самих приміщеннях. Пенсійна «реформа» нічим не зарадить крахові солідарної системи, а економія кількох сотень мільйонів гривень за рахунок підвищення пенсійного віку та скорочення пенсійних виплат не закриє бездонну діру Пенсійного фонду.

Навіть В. Пинзеник, який побував у владі чи не при всіх політичних силах і з кожної переходив у опозицію, риторично запитує: «Попередній уряд дуже багато критикували за зовнішні запозичення. Разом з тим, коли нинішній владі дорікають за те саме, вона відповідає, що накопичені кошти не витрачаються, а накопичуються на казначейському рахунку. Яка логіка в тому, що держава позичає гроші, які має потім віддавати з відсотками, але не використовує їх?»

Останнє зауваження професора економіки дійсно слушне: якщо можна якось виправдати позики під час кризи, то навіщо позичати, коли скрута минула? Кажуть, що для збільшення резервів; а хто-небудь може сказати, скільки саме резервів потрібно нашій державі?

Питань виникає набагато більше, ніж відповідей. У попередній статті я пропонував парламенту й суспільству приступити до всенародного обговорення саме цих проблем, а не ділитися на прихильників та противників тих чи інших персон і партій. Я і зараз повторюю свою пропозицію, готовий надати абсолютно конкретний перелік справді необхідних реформ. Пропоную поставити обговорення проблеми ліквідації боргової загрози через активізацію національного виробництва хоч би на рівень парламентських слухань, хоча підозрюю, що слухняна перед виконавчою владою парламентська більшість навіть це проігнорує.

Тому пропоную зробити це питання головним для вивчення і обговорення у суспільстві, передусім — серед науковців, фахівців різноманітних аналітичних центрів і взагалі всіх, хто справді непокоїться майбутнім держави. Я не заперечую необхідності політичної боротьби і визнаю силу майданів, але нагадую: важливо не так змінити владу, як примусити її діяти в правильному напрямі. На жаль, жодна політична сила на сьогодні такого напряму не пропонує.