Незалежність — не подарунок долі, а вибір громадян

— Так, це була агонія Радянського Союзу, який вмирав повільно, але продовжував сіяти зерна ненависті і жорстокості, що й проявилося у різних його куточках.

Звичайно, ми не були готові в 90-му, та й на початку 91-го року, до радикальних кроків. Я, наприклад, як другий секретар ЦК, пізніше Голова Верховної Ради, ще вірив, що ми можемо реформувати Радянський Союз, одержавши (частково це просочувалося у пресу) більше прав як союзна радянська республіка.

Я запропонував прийняти Декларацію про економічний суверенітет України. Потім запропонував свій варіант розвитку компартії України, статут і програму. Статут з деякими змінами прийняли, а замість програми ухвалили програмні принципи. Тобто ми не просто декларували, а й, будемо говорити, не дуже рішуче, не дуже переконливо, почали діяти, щоб можна було зберегти ситуацію, реформувавши її. Але цього зробити не вдалося.

— Ми знали, що такий референдум готується. Але не могли заборонити його проведення. Бо дуже важливо запитати в людей, як вони ставляться до своєї держави, до тих змін, які відбуваються. Якби ми спробували заборонити, як це зробили у Прибалтійських республіках, це було б украй недемократично, і нас, вочевидь, і не послухали б.

Але, як ви пам’ятаєте, ми запропонували свій бюлетень на всесоюзний референдум. Тобто ми тим самим підкреслили, що хочемо добитися того, щоб український народ союзної радянської республіки все-таки висловився, яку роль може відігравати Україна в колишньому СРСР і яке місце займати у ньому.

Це важливо. Я хочу саме на цьому зосередити увагу. Тому що проти другого бюлетеня виступав рішуче ЦК КПУ. Я довів і на пленумі ЦК, і, звичайно, у Верховній Раді (це було значно легше), що такий бюлетень потрібний. Щоб держава, в тому числі Горбачов, ЦК побачили, до чого більше схиляється Україна. За горбачовський бюлетень проголосували, наскільки я пам’ятаю, десь близько 75 відсотків. А за наш бюлетень проголосували понад 81 відсоток. Це показало, що українці все-таки хочуть змін, не тільки тих, які пропонує Горбачов, а й інших.

Пізніше, в розмовах з Горбачовим, коли ми зустрічалися на Раді Федерації, я йому весь час нагадував про два факти. По-перше, ви кажете про те, як проголосували на референдумі, але був і другий бюлетень від Верховної Ради. Його так і називали «бюлетень Кравчука». І за нього проголосувало більше, отже, підтримали і оновлену федерацію, але з такими змінами, які хотів би бачити народ України.

І друге. Коли опитували про рівень підтримки громадянами Єльцина, Кравчука, Чорновола і Горбачова, то знаєте, кажу, яке ви місце посіли в Україні? Останнє. Він мені у відповідь: «Ну це в Західній Україні». Ні, це в Луганській області. «А ви, яке посіли»? Я, кажу, — перше, Єльцин — друге, Чорновіл — третє. Це сигнал, Михайле Сергійовичу, для вас, що є проблеми, які потрібно розв’язувати. А не просто стверджувати: ви — демократ, а ми — не демократи. Ви приїжджаєте, збираєте нас і кажете, що ми тут, у Києві, всі погані, а ви там, у Москві, всі файні. Такого не може бути в державі.

Тобто, повторю, бо це важливо, ми не просто констатували, проголошували, закликали, ми діяли і приймали документи, які стали історичними.

— Звичайно. ЦК консультувався спочатку з нижчими прошарками керівників, потім з вищими. Не знаю, чи консультувались з Горбачовим, а те, що радилися з іншими партійними керівниками, тут не було ніякого сумніву. І вони були проти.

— Найбільшими опонентами були секретарі з місць. Тобто не секретарі ЦК. Я пам’ятаю, виступав Солдатенко, тодішній секретар якогось із районів Києва. «Солдатенко, я солдат, я ленінец, а той пропонує якусь самостійність і бюлетені» і так далі. Отож були доволі серйозні розборки польотів.

— Так, це правда, він любив «Лимонну». І ми за вечерею оприходували з ним пляшку. Там була Раїса Максимівна, їхня донька з чоловіком, моя дружина. Нас було 6 осіб.

— Воно з’явилося, коли газета «Правда» почала друкувати статті військових, в тому числі командувача Київського військового округу про те, що треба посилити порядок і дисципліну в країні. Що, мовляв, Горбачов розгойдав країну. Так, атмосфера була напружена, але відчуття, що завтра чи післязавтра може бути переворот, створять ГКЧП, не було. Відверто скажу. Я думав, що ще буде боротьба на з’їздах народних депутатів. Було сподівання, що плани, які підтримали на референдумі, буде реалізовано, хоча ми ще не знали, в який спосіб. Але ГКЧП усе змінив докорінно.

— І я наголосив іще на одному, що московські двірцеві перевороти нас не стосуються. Що в нас в Україні — порядок і ми повинні працювати. Через те, що депутати були у відпустці, сесію не можна було скликати. Приймати якісь важливі історичні рішення Президія Верховної Ради не могла, ЦК взагалі вже не мав можливості пропонувати щось національне, щось серйозне, з глибокими змінами.

Я тоді подумав, тим паче після зустрічі з Варенніковим, що вони (ГКЧП. — Авт.) чекають від нас будь-якої помилки. Тому що, прощаючись зі мною, Варенніков сказав одну фразу. (Як ви пам’ятаєте, він вимагав ввести надзвичайний стан. Я йому довів, що це неможливо, і сказав, що я цього не робитиму. На це треба рішення Верховної Ради. Я сказав, що в нас діють закони, і показав йому, що це нереально, навіть якби я хотів, бо це буде незаконно.) А він сказав, прощаючись: «Леонід Макарович, а ми можєм ввєсті чрєзвичайную сітуацію і бєз вас. ГКЧП імєєт на ето основанія і полномочія». І я все зрозумів.

До цього часу ніхто не розуміє, чому я був такий, будемо говорити, м’який, дипломатичний. Якби ми дали підставу, скажімо, зібрали багатотисячні мітинги, почали закликати до якихось практичних дій: до повалення і несприйняття ГКЧП, сказали, що це переворот, вони могли б запровадити надзвичайний стан і в Україні. І ми були б безпорадні, тому що в нас не було на що опертися. Не було ніяких своїх сил.

І я робив усі можливі і неможливі кроки, щоб усім довести: у нас в Україні — спокій, що в нас немає танків на вулицях, що в нас немає революцій, ми працюємо, керуючись Конституцією і законами України.

— Я думаю, що він не був причетний. Але він людина дуже амбітна, надзвичайно. Перша книжка, яку він написав, — «Новое мышление для нас и всего мира». Назва, подумайте, для нас, ну, зрозуміло, але до чого тут «весь мир»? Ну ніхто з адекватних людей не зважився б таке написати.

Він зрозумів, що після провалу перебудови люди перестають його підтримувати, його авторитет падає. А оскільки він був нерішучий, то вирішив усе зробити чужими руками. Йому ж пропонували приїхати в Москву і зайняти чітку позицію.

Він придумав якесь «заточение», якісь там «грюндики», що він тільки не казав. А сенс полягав в одному — хто переможе в Москві. Якщо ті люди, які його підтримують, то запросять до себе і скажуть: Михайле Сергійовичу, вони хотіли зробити переворот, а ми не допустили, беріть булаву.

— Абсолютно правильно. Тобто він зайняв позицію і нашим, і вашим. А Єльцин цим скористався. Єльцин був рішучиший.