Хуратов

Повільно йде вздовж шеренги, ріже наші обличчя гострим поглядом, немов бритвою.

Стоїмо струнко, ведемо очима за ним. А над плацдармом, над долиною річечки Радомки, порослою ще зеленими вербами, як у нас в Україні, і вже палахкотючими канадськими кленами, летить срібними струнами бабине літо, і дзвінкий голос Козловського з агітаційної установки лунає над нейтральною смугою, краючи наші серця рідною мелодією:

Передачі пересувної агітаційної установки спрямовані на оборону ворога, що губиться в синіючому узліссі за три з половиною кілометра від нашого переднього краю. Але оператор, найімовірніше, — українець, насолоджується сам і радує нас милим співом, сподіваючись, що й німецькі солдати розчуляться якщо не словами, яких не розуміють, то мотивом та ангельським голосом Івана.

Хуратова ж ні ясна днина, ні тепле сонечко тихого надвечір’я, ні дивовижна музика, що супроводжує співака з таким видатним голосом, — нічого не обходить, не зворушує. Він весь — увага, суворість, вимогливість. Вигляд у нього страшний: очі — вирячені, гудзуватий ніс — картоплиною, вилиці — синіми, очищеними цибулинами.

Очі ніби вилазять з орбіт, напинаючи й витончуючи повіки, і разом з великим тонкогубим ротом набувають жаб’ячого виразу. Обличчя теж якогось жаб’ячого відтінку: брунатно-сіре, ніби вічно неголене. Густа, аспидно-чорна рослинність, зрізана бритвою, домінує: шкіра крізь неї навіть не просвічується.

Рідкі та великі зуби випинаються, від чого щелепи — тяжкі й масивні, мов у андертальця. Він походжає перед строєм в розстебнутій шкірянці, в синіх бриджах та хромових чоботях із вузькими халявами, що підкреслюють його тонконогу карячкуватість. На тоненькому ремінці — офіцерська фартова планшетка світло-жовтого кольору. Такого ж кольору й кобура ТТ з гарно виробленої армійської шкіри. Але в його постаті — анічогісінько військового: ні в осанці, ні у виправці, і навіть новесенька офіцерська форма якось не личить йому. Він нагадує нам, новобранцям, стомленого річним звітом бухгалтера або уповноваженого, що приїхав ненадовго і незабаром поїде, лишивши неприємний спогад про себе.

Ще чужіший він оцьому співу, що так бере за серце, аж сльози виступають мимоволі від туги за домом, бабусею, за батьками й дружинами нашими чи дівчатами:

Вітер то відносить мелодію вдалечінь, то повертає підсилену, так що кожне слово чується виразно, і, коли вона відлітає і майже завмирає зовсім, душа лине за нею з такою тугою, ніби втрачає щось найдорожче, найпотрібніше саме зараз. І що тихіший сонячно-золотий голос Козловського, то дужче хочеться його чути, ловити, сховати в душу.

А Хуратов ніби й не чує того співу: зупиняється перед шеренгою, ще раз пильно вдивляється в наші обличчя, щоб запам’ятати кожного:

— Девять погонных метров на душу ежедневно! Ясно? — Йде вздовж шеренги, заклавши руки за спину. — Перероем траншеями весь плацдарм, на всю глубину! И нас не сбросят в Вислу, как сбросили в Днестр нынешней весной. Вот наша главная задача! Ясно? Разойдись! — командує і йде у свій бліндаж.

«Адигейський татарин», — кажуть про нього в дивізії з незрозумілим для нас пієтетом і повагою. А напередодні кожного наступу командир дивізії забирає Хуратова у свій офіцерський резерв. І як тільки його відкликають у штаб, всі вже знають: завтра артпідготовка і — вперед! Хоч це й тримається завжди у великому секреті.

Хуратова бережуть таким чином від самого Сталінграда. І коли в грудні сорок четвертого генерал-майора Кулагіна заберуть з переднього краю в Академію імені Фрунзе, його заступник — однорукий полковник Смолин — дотримуватиметься неписаного солдатського братства: з чотирьох Хуратових хоч один має залишитися — у загиблих осиротіли діти, долею їхньою має опікуватися останній брат, випускник Бакинського інституту нафти.

На третій день отого немилосердного копання з ранку до вечора, набивши криваві мозолі, ремствую перед бойовими товаришами:

— Доки ж отак мучитися!? Га? А офіцери і за лопату не візьмуться.

В обід мене викликають до Хуратова. У бліндажі командира роти — морок, тиша і прохолода. Після сонячного сяйва нічого не бачу. Витягуюсь у струнку, кидаю руку до пілотки:

— За вашим розпорядженням гвардії сержант...

— Ты что же бойцов против командиров подбиваешь? — обриває він. — Думаешь, если получил из «Красной звезды» письмо от генерал-майора Таленского, так тебе все позволено? Не будь дураком — держи язык за зубами! А то СМЕРШ напомнит тебе «Был в окуп. обл.». На переднем крае разговор короткий!

А на вечірній перевірці, за звичкою заклавши руки за спину і проходячи вздовж шеренги, зупиняється перед Цімохом — заряджаючим Володі Титова — і раптом:

— Выйти из строя! — рявкне так несамовито, що ми здригнемося й замремо.

Хуратов відходить на правий фланг, розвертається і каже Цімоху, що стовбичить перед строєм один як палець:

— Пять минут на сборы! Собрать вещи — і шагом марш в пехоту!

Цімох блідне на наших очах, мов мрець: піхота — це смерть! А Хуратов швидко підходить до нього і каже:

— Доносчикам в батарее нет места. Не потерплю! — знову зривається на вереск. — Во-о-он! Чтобы и духу твоего здесь не было!

«Ось хто доніс на мене». Хлопці нічого так і не дізнаються, бо Хуратов більш і не заїкнеться про це. Ну а я й поготів.

— Сухов, — звертається до командира першого вогневого взводу, старшого на батареї, ніби аж постарівши і втомившись. — Сходите сейчас же в штаб батальона, виберите расторопного и грамотного бойца вместо этого, — киває вслід Цімохові, — приспособленца.

— Слушаюсь! — виструнчується командир нашого першого вогневого взводу.

Знову лине над долиною Радомки ніжний тенор Козловського так виразно і так чисто, ніби він співає десь-за отими шелюгами, що вкривають зворотні схили піщаних висот, за якими окопалася мінометна батарея. З беріз і справді злітає, вже й без вітру, перше пожовкле листя, падає нам на плечі й пілотки, і його можна ловити, мов золоті монети...

Так ми вперше чуємо цю прекрасну пісню і стоїмо всі як один, там, де вона кожного із нас застає. Тенор Івана Семеновича раптом затихає, ніби, співаючи, він одвертається від нас, а потім знову повертається і лунає зовсім близько:

Присмирніють мої товариші, замисляться, вслухаються. Далеко-далеко наші домівки! І всі наші рідні і найрідніші. А пісня й сюди прийшла за нами, як їхній привіт. Як нагадування про те, що і наші ріки течуть так само, як Вісла і Радомка, і ліси наші вже потроху жовтіють і пускають листя за вітром, і все це чекає нас і виглядає... Якби тільки лишитися живими. А Козловський, ніби вгадавши наші думки і настрої, підбадьорює:

Та втіхи у цьому мало, і кожен подумає: «Не мені лягати в землю! Цур, не мені...» А Сухов затримається біля моєї вогневої, дослуховуючи куплет.

— Яка правда?! Вперше чую в пісні таку правду... — крутне головою й піде містком через Радомку на той бік, і я згадаю його роздумливу фразу на Темпельгофському аеродромі 20 квітня 1945 року, коли його зріжуть фашистські кулеметники вже в самому Берліні.

А за ним услід летить підбадьорливий голос Козловського, змінивши і ритм, і тональність на енергійніший, на мажорний лад:

Про що думає Сухов, не знаю. А я думаю про нашу хату над ставом, про самотню маму, про ще самотнішу молоденьку дружину мою з малим дитям, про крихітну нашу дівчинку, котрій оце виповнилося півроку...

Чистий, як сльоза, й прозорий, як вода в гірському ручаї, голос Козловського вертається до перших слів пісні і завмирає, а натомість грубий, чужий, гавкаючий фальцет викрикує чуже й страшне слово:

— Achtung! Achtung! — і агітаційна атака на німецьку оборону почнеться. Саме перед вечерею.

За першими ж звуками німецької мови починають стріляти з автоматів і кулеметів, щоб заглушити цю безглузду затію. А як тільки залунають звуки музики, над обома передніми краями, над нейтральною смугою, порослою високими, незайманими травами, над лісами й перелісками знову нависає тиша. Музико, музико, музико... Ти й на війні з нами, грієш наші серця, нагадуєш нам усі принади світу. І навіть тут робиш нас людянішими. Спасибі вам, музико й пісне!

Із закінченням земляних робіт на плацдармі Хуратов запровадить поперемінне чергування на спостережному пункті командирів мінометних обслуг.

— Привыкайте самостоятельно засекать огневые точки противника! Не сидите иждивенцами за моей спиной да спинами своих командиров огневых взводов. Проявляйте инициативу в определении новых огневых средств. Ибо под осень, чем длиннее ночи да чем ближе наше наступление, фашисты плотнее будут насыщать свои боевые порядки артиллерией, минометами и пулеметными гнездами. Помните: они не дураки! Все учитывают. И мы должны не сводить очей с их обороны. На батарее должны постоянно находиться командиры огневых взводов, чтобы немедленно открывать огонь по новым огневым точкам. А мне самому не удастся вовремя засечь их: как только вздремну, так и прозеваю пристрелку новых батарей или пулеметных гнезд противника. Ясно?

З того часу ми й чергуємо разом з ним з вечора до ранку. І йдемо разом з ним на ранкову повірку, коли його тут підміняють Сухов чи Авер’янов, командир другого вогневого взводу.

Все літо на плацдармі при затишші на передньому краї тривають запеклі повітряні бої: над переправами через Віслу та над артилерійськими й мінометними позиціями. Над ними — особливо настирливо кружляють «рами», двофюзеляжні розвідники-корегувальники, ведучи спостереження та аерофотозйомку під прикриттям винищувачів «Ме-109» та «Фокке-Вульф-190». З якихось невідомих джерел знаємо, що над нашим плацдармом «у вільному полюванні» діє молодий, але вже знаменитий ас нашої винищувальної авіації — майор Іван Кожедуб, зоря якого тільки зійшла навесні над Кубанню в 43-му, але який уже доганяє полковника Покришкіна по кількості збитих літаків противника. Він в основному баражирує над Віслою, прикриваючи наші переправи. Але іноді, в гонитві за повітряним суперником, пролітає й над нашими позиціями, і ми спостерігаємо.

До війни усі десятикласники мріяли про авіацію. Мріяли й ми з моїм «дядьком» Віктором Митрофановичем, молодшим за мене на три роки.

З Кулеб’як Горьківської області, де навчався на шестимісячних курсах молодших лейтенантів, він пришле мені листа: «Занятия напряженные — некогда в гору глянуть. Так что некогда предаваться нашей с тобой давней мечте о небе. Но когда пролетает над нашими тактическими занятиями самолет, снова предаюсь ей. И эта мечта клонит мою голову, как голову украинского подсолнуха в степи...»

Щоб отак написати на вісімнадцятому році життя?! Одна ця фраза свідчить про те, якою б Людиною був наш Віктор, якби не загинув.

Закінчивши навчання і одержавши офіцерське звання, Віктор Сизоненко отримає призначення на посаду командира кулеметного взводу під Кенігсбергом, де йтимуть особливо вперті й тяжкі, кровопролитні бої за столицю Східної Пруссії. Та ще його кулеметний взвод прикриватиме стик двох дивізій! З нього, із цього стику, німецька розвідка не зводить свого пильного ока. Віктор буде розстріляний прямим попаданням з «Фердинанда» буквально другого дня по прибутті, коли, строчачи з кулемета понад головами, зупинятиме охоплену панікою піхоту, поповнену необстріляними бійцями з Молдавії та західних областей України.

«Тільки чоботи з його ногами залишаться на дні кулеметного гнізда», — скаже мені після війни його фронтовий товариш з третього відділка нашого радгоспу. Все станеться на його очах, бо він воюватиме у Вікторовому кулеметному взводі.

Віктор загине вслід за братом Петром, 24-літнім командиром 122-міліметрової гаубичної батареї ще «на тій війні незнаменитій», під Виборгом за два дні до замирення з фіннами. Вслід за двоюрідними братами Романом та Сергієм, що поляжуть у 41-му, обороняючи Одессу. Та вслід за їхнім найменшим братом, Вікторовим ровесником, Ванею-«Зеликом», що впаде на полі бою під час Яссько-Кишинівської наступальної операції. Майже весь рід наш буде вибитий на війні! А тепер мудрагелі-націоналісти хочуть, щоб я забув і Велику Вітчизняну війну, і загиблих родичів, бойових товаришів та командирів, зрадив пам’ять про них, зрадив і самого себе.

Яке блюзнірство і який цинізм!

— Немца сбили! — вривається на світанні у бліндаж нашого «НП» (спостережного пункту) капітан Яковлєв — заступник командира батальйону по стройовій частині. — Спускается на парашуте над нейтралкой! Возьмем его тепленьким и...

— За мной! — командує Хуратов, вихопивши свій пістолет «ТТ», пересмикує затвор, вганяючи патрон у патронник. — Вот он, стервятник! — скрикне, глянувши через бруствер.

Високо в небі квітне блідо-рожевий перед сходом сонця купол парашута, і легенький західний вітерець повільно несе його до нашого переднього краю. Видно, як льотчик пересмикує стропи парашута, щоб, знижуючись нахиленим під гострим кутом куполом проти вітру, дотягнути поближче до свого переднього краю.

— Видать, Кожедуб срезал и этого, — скаже капітан Яковлєв, теж ставлячи на бойовий звід свій пістолет. — Я буду отрезать его от леса, а вы... Хуратов перебиває його:

— Сержант! Обходите его слева! Там в минном поле разведчики сделали проход для ночного поиска. А я его буду брать с кустарника! Давай, капитан, не прозеваем аса! Вперед, сержант! — крикне востаннє, а сам шугоне в кущі верболозу на нейтральній смузі, тільки його й бачили.

Оточуємо бігцем фашистського аса, а вітер несе й несе його на нашу оборону, і всі, хто в цей ранній час чергують у траншеях, охороняючи сон товаришів, висуваються з траншей, а деякі й на бруствер вилазять, щоб краще бачити, як ми братимемо німецького аса.

В цей час сонце вигулькне із-за лісу, і нам стане видно його коричневу льотну куртку, а також круглу, мов футбольний м’яч, голову, обтягнуту чорним шоломом. Помітимо навіть, яке в нього бліде обличчя і красиві сірі брюки із стрілками. Наче він спеціально напрасував їх перед таким раннім вильотом. Переконавшись, що всі його спроби марні, він почне з великими зусиллями та незручностями через лямки парашута діставати свій парабелум.

— Сержант! — крикне мені із шелюгів Хуратов. — Стрельните из ППШ ему в руку! А то я из пистолета не достану. Стреляйте же, ну! А то он сдуру еще застрелится!

Я вистрелю одиночним, цілячись в праву руку льотчика, й не вцілю. А він тим часом вже чіпляється модельними туфлями за верхівки чагарника. І, як тільки заплутає в ньому стропи згаслого парашута, Хуратов тигром стрибне на нього з гущавини верболозу, блискавично зіб’є його з ніг, виверне йому праву руку, якою він так і не встигне вихопити парабелум, і придавить до землі німецького льотчика-винищувача, обплутаного стропами й обтягнутого ременями кріплень парашута. Доки підбіжимо з Яковлєвим, Хуратов стоятиме над лежачим ворогом із наведеним на нього піднятим парабелумом, вихопленим з розстебнутої кобури. Коли він все це зробить, ми навіть не помітимо.

— Хенде хох! — дзвінко й знервовано крикне німцеві Хуратов, тримаючи його під прицілом. І до нас: — Поднимите его! Он не может выпутаться из строп.

Ми з Яковлєвим ледве піднімемо мускулистого, хоч і худорлявого аса, і він виявиться вищим не лише за низенького й щуплого Хуратова, а й за високого капітана.

Німець стоїть перед нами з піднятими над головою руками, блідий, як стіна. Губи його пересохлі, обличчя ніби обсипане борошном, як у мірошника, а очі повні суму й розпачу. Але погляд у нього гострий, руки не тремтять — це свідчить про мужній і твердий характер. Він явно не з полохливих. Але миттєва поразка і різка зміна в його долі й житті накладають на нього трагічний відбиток.

Яковлєв підійде до німця впритул, вправно клацне замком на його грудях, і кріплення парашута упаде йому до ніг. Переступивши довгими ногами через парашут і стропи, льотчик гляне на Хуратова, відведе його руку з пістолетом і, шаркнувши застібкою-блискавкою, миттєво зірве свою сяючу новизною коричневу льотну кутку і подасть її моєму командирові батареї:

— Данке, — злегка вклониться Хуратову. — Ви зберегли мені життя — не дали застрелитися, — скаже він схвильовано, а я одразу перекладу.

— Ты смотри! — Вигукне Хуратов, здивовано дивлячись на мене, а не на німця. — А я и не знал о таких способностях моего подчиненного. Молодец, сержант!

Німець рішуче наблизиться до Хуратова і накине йому на плечі свою нову, рипучу куртку наопашки, і наш суворий Хуратов аж помолодіє й покращає в ній.

— Шагом марш! — незворушно скомандує йому непримиренний Хуратов і, пропустивши поперед себе, поведе його до нашого бліндажа. — Что будем с ним делать, капітан? — спитає на ходу Яковлєва.

Не встигне той відповісти, як назустріч нам з’явиться, немов з-під землі, майор медслужби в камуфляжі з німецького плащ-намету і з пістолетом «ТТ» у руці.

— Я его доставлю в штаб! — засапавшись, вигукне він.

— А-а-а, ордена возжелала тыловая крыса? — злісно прошипить йому в обличчя Хуратов.

— Как вы смеете? — все ще віддихуючись, обуриться медпрацівник. — Что себе позволяете со старшим по званию?

— Смею, — спокійно відповість йому Хуратов. — Еще в Сталинграде заработал это право, потеряв в один день троих братьев.

І тут до нас вихорем підлетить на трофейному мотоциклі «Цундап» з кількома розвідниками капітан Чумак. Хлопці звільнять коляску і виструнчаться. А Чумак підійде до Хуратова, мовчки простягне руку:

— Віддайте мені його зброю.

Хуратов, теж мовчки, віддасть йому льотчиків парабелум.

— А його документи? — спитає Чумак.

— Никаких документов! — відповість Хуратов. — Хотя... — він скине з пліч льотчикову куртку. — Поищу здесь, — шаснувши по кишенях, знов накине її опашки на плечі. — Нет ни черта! Видимо, они у него в комби-

незоне...

— Гаразд, — скаже капітан Чумак. І до мене: — Переклади полоненому, щоб сів у люльку, — кивне на німця.

— Чумак! Ты что, очумел? — гукне Яковлєв. — Там же пулемет!

— Він без патронів. Стрічки від нього мої хлопці залюбки носять навхрест на маскхалатах. Екзотика! Як у громадянську матроси носили. Ти ж знаєш, бо сам з морської піхоти. — Чумак одним доторком ноги заведе свій «Цундап».

Хлопці стрибнуть — хто позад нього на сидіння, хто на коляску попереду й позаду німця, і капітан Чумак повільно поїде ледь помітною стежкою вгору, на піщані горби, теж порослі шелюгами. А німець довго озиратиметься на свій палаючий під лісом «Фокке-Вульф-190», збитий нашим льотчиком, доки й не почнуть вони спускатися в долину річки Радомки і не щезнуть з наших очей.

За кілька днів я напишу про цей епізод новелу «Льотна куртка», відправлю її в газету «Красная звезда» головному редакторові генерал-майору Таленському.

Невдовзі від нього у політвідділ дивізії прийде відповідь, у якій він детально проаналізує мою новелу — в основному, її недоліки: і літак у мене горить і чадить, мов танк, і німець-льотчик поводиться неприродно, і Хуратов надто легко «бере» його в полон. Лист принесе зі штабу дивізії заступник начальника політвідділу по комсомолу, молодий і веселий капітан. Але вручить чомусь Хуратову, а не мені.

Мабуть, так належить за субординацією.

Прочитавши листа, Хуратов викличе мене у свій бліндаж і довго мовчатиме над вийнятим із конверта і ретельно розгорнутим папірцем. Ніби не знає, з чого почати і що сказати мені. Нарешті одірве погляд від нього, пильно гляне мені у вічі:

— Редчайший случай! — вигукне він, вдаривши себе листом, вкладеним у конверт, по руці. — Генерал-майор Таленский — редактор газеты ГлавПУРа Красной Армии отвечает сержанту?! Видно, ты и впрямь что-то кумекаешь в литературе. Гм... «Самолет дымит и горит, как танк!» А он видел, как горят самолеты, а как горят танки? Сидит же все время в кабинете, корпит над своей газетой. Лучше было бы чуткому да внимательному генералу Таленскому напечатать в своей газете то, что ты написал с натуры на переднем крае! А не распространяться о достоверности изображения, как горит самолет. Горит и горит, что ж тут рассуждать? Ведь тебя за время вашего обмена письмами сто раз могли убить на переднем крае. И ты бы не дождался его снисходительного ответа! Но все равно приятно: не в каждую дивизию сам главный редактор «Красной звезды» пишет! Что-то, наверное, в твоих писаниях есть, — мовить роздумливо, повторивши те, що вже говорив, не зовсім вірячи й самому собі. Бо дивитиметься на мене так здивовано, ніби бачить когось іншого, замість мене.

З того часу він при кожній нагоді називатиме мене «писателем» — чи-то іронізуючи, чи заохочуючи, а чи картаючи. І це визначення звучить або дружньо, або принизливо. А все ж таки як не є, а звучить. І набуває дедалі більшого розголосу не лише на батареї, а й у батальйоні. І навіть у полку. А я той лист берегтиму так само, як комсомольський квиток і медаль «За отвагу», вручену мені командиром полку підполковником Коноваловим. Аж доки мене не вб’ють. Але це буде нескоро. Аж наступної весни. Вже у Берліні.

...Під осінь в нічному пошуку вб’ють Ваню Томашова, полкового розвідника, улюбленця дивізії. З невідомих причин його не винесуть, хоч розвідники не лишають своїх: ні живих, ні мертвих, ні поранених. І фашисти розстрілюють труп на очах нашої оборони з кулемета розривними: видно, як з Вані летить шмаття маскхалата.

Кулемет б’є з якогось бліндажа чи доту, ще не пристріляного, нам ніяк не вдається подавити його, хоч всією батареєю випускаємо денну норму мін. Батареї забороняють далі вести вогонь, щоб не викликати занепокоєння противника та його артналіт у відповідь. Хуратов вимагає вогню, але Сухов, за наказом командира батальйону, не може стріляти.

— Тогда всех — на НП! Вытащим его сами, раз не сумели подавить огневую точку. Без огневой поддержки ни разведчики, ни стрелки... Понятно, да?

Коли прибігаємо на передній край, німці так само б’ють по тому, що колись було білявим, завжди усміхненим Ванею Томашовим.

Сіра імла, дим від розривів наших мін, мряка й туман висять над долиною Радомки, над нейтральною смугою, над далеким узліссям, звідки ведеться вогонь. Дрібний дощик сіється й сіється, а з лівого флангу, від Ходковської Волі, розбитої вщент і позначеної одним димарем від поміщицького фільварка, дзвінкий голос Козловського:

Безглузда опереткова пісенька зовсім не личить такому співакові і особливо обстановці на передньому краї, Ваніному трупові, який розстрілюється на наших очах. І всі наші подвиги, марші, воєнні труди здаються марними, непотрібними, ошуканими, приниженими оцією брутальністю, легковажністю, чимось огидним і чужим. Не за це ж ми мучимося, воюємо, гинемо чи залишаємося живими. Не за це!

Хуратов, навалившись на мокрий бруствер грудьми, невідривно дивиться на труп Вані Томашова, з якого за кожною кулеметною чергою летять шматки розтерзаного кулями маскхалата. Хуратов чорний, як земля.

— Сухов! Шарахнуть бы по этому балагану хоть одной миной, что ли! Ну невозможно же терпеть такую пошлятину! — оглядається на командира батальйону Гробового.

— Ти що, здурів? — визвіряється на нього комбат. — По своїй установці? Я взагалі забороняю стріляти...

Ніби глумиться якийсь пошляк тенором Козловського, і Хуратова аж пересмикує:

— Хотя бы угомонился, аллах акбар, — шипить він синіми, пересохлими губами. І, побачивши нас, аж скидається: — Пришли? — ще раз оглядається на нас Хуратов. — Подходите ближе, ближе! — нетерпляче махає рукою.

Ми протискаємося траншеєю, чіпляючись плащ-наметами за її глинисті стінки, за групу офіцерів. Тут і начальник полкової розвідки капітан Чумак з двома портупеями та двома пістолетами на поясі, з біноклем на грудях, в захисних окулярах над козирком форменого картуза, зайвих, як і оця безглузда пісенька, що лунає над нейтральною смугою і над трупом Вані Томашова. У траншеї ж доводиться розминатися і з ад’ютантом батальйону капітаном Лучіним, і командирами стрілецьких рот Ценних та Абрамовим. Усі вони стоять і дивляться, як німці розстрілюють нашого мертвого розвідника, а зробити нічого не можуть.

— Пришли? — ще раз оглядається на нас Хуратов. — За мной! — Вихопивши пістолет, вискакує на бруствер, наміряючись отак, серед білого дня, під вогнем противника витягти Ваню Томашова.

— За мной! — ослизається на спливаючому бруствері, і вирячені очі його розлючені і страшні. — Докажем этим трусам, на что способны минометчики! А то стоят они! Глядят они, шакалы, глядят они, шайтаны!

Чумак блискавично хапає його за праву ногу, рве до себе, і Хуратов падає навзнак, мовчки відбивається другою ногою.

— Хапай за ліву! — кричить мені Чумак: я ж найближче до нього. — Хапай же...

Хуратов, зловчившись, б’є його чоботом в обличчя, і капітан заюшується кров’ю, але ногу не відпускає, з усієї сили тягне Хуратова вниз, назад у траншею. А я ловлю, та ніяк не впіймаю міцний хромовий чобіт, яким Хуратов відбивається.

— Трусы, — хрипить. — Сволочи! Над трупом разведчика глумятся, а вы-ы-ы...

Нарешті стягаємо його з бруствера в траншею, мокрого, виваляного в глині, а він виривається, відбивається, знову лізе на бруствер.

— Припинити! — люто кричить йому в обличчя командир батальйону, але Хуратов не чує — виривається з наших рук, хрипить, бризкаючи слиною:

— Всех фашистов палками, палками по голове! Кирпичом шакалов, шайтанов вонючих!..

Навалюємося на нього на дні траншеї, а він пручається, клекоче горлом, і піна пузириться на його посинілих губах, і очі вилазять з орбіт.

А потім враз розслабиться, вмовкне, тільки сіпаються руки й ноги. І тремтить підборіддя.

Піднімаємо непритомного Хуратова з мокрого дна траншеї, вносимо у бліндаж і кладемо його на вичовганий тапчан — днями й ночами він веде з нього спостереження за противником і викликає вогонь батареї по пристріляних цілях. Після припадку він засинає, і його ординарець, башкир Юнусов, сидить над ним.

— Страшный шеловек, — хитає головою. — Сапсем не спит. Страшное и горе у него: три брата погибли на его глазах в Сталинграде! Бомба попала в дом, который они обороняли вместе. А он чудом остался жив. Аллах акбар! Савсэм балной шеловек. Лечиться ему нада... А не воевать.

Вечоріє. Кулеметники перестають стріляти, і на передньому краї тиша. Десь за хмарами, за туманами летять журавлі, і нам чути їхнє журливе курликання...

Аж тут голос Козловського знову бере за душу:

Журавлі пролетять, а пісня лишиться і в темряві, де ні зорі, ні вогника навкруги. І розриватиме душу тугою й тривогою. А Хуратов, виснажений припадком, уперше за довгі місяці оборони за Віслою проспить усю ніч.

А вранці, як завжди, вишикує нас на ранковій перевірці і, стискаючи руків’я «ТТ» в розстебнутій кобурі, скаже нам, очевидно, перебуваючи під сильним враженням загибелі Вані Томашова і особливо від глуму над його трупом:

— Себя я заставлю вынести из-под огня, если ранят. Но если кто из вас на поле боя оставит без помощи раненого товарища, пристрелю, как собаку! — він мовчки пройдеться назад і вперед перед шеренгою, зупиниться посередині і, гірко всміхнувшись, застібне кобуру: — Вам скажут: «Вперед! Вперед! Раненых подберут санитары!» Не верьте! — скрикне так, що аж луна прокотиться над тихою Радомкою. — Санитары зачастую отсиживаются до прорыва обороны противника и до полного прекращения огня. Не будьте дураками! Не бросайте раненых товарищей! В крайнем случае, окажите первую помощь — остановите кровотечение, перевяжите хотя бы индивидуальным пакетом, наложив жгут! Ибо раненые изойдут кровью, пока санитары появятся. Ясно? Тогда — разойдись!

 

Конча-Озерна.

Серпень 1998—вересень 2010.