В Україні за нинішньої влади відновлюються середньовічні «правові» принципи, згідно з якими відбувалося цілком юридично вмотивоване «полювання на відьом». Саме вони — відьми — за оскарженнями тодішніх обвинувачів, були винними у всіх бідах, що випадали на долю людей: посуха, голод, пожежі, повені... Сучасні керівники української держави також прагнуть утвердити у свідомості наших співвітчизників думку, що всі теперішні проблеми з інфляцією, зростанням цін, збільшенням оплати за комунальні послуги та інші суспільні біди пов’язані зі злочинною діяльністю попереднього Кабміну.

Інформація без інформації

На останньому тижні роботи сьомої сесії (13 січня) щодо цих кримінальних справ Верховну Раду інформував перший заступник Генпрокурора Євген Блажівський. Його виступ нам запропонували «взяти до відома». Особисто я — взяв. Мало того, ще раз прочитав усі 10 сторінок письмового викладу прослуханого тексту, залишеного прокурором. Наприклад, на 5 сторінці читаю: «Тимошенко Ю. В. обвинувачується у перевищенні службових повноважень, що спричинило тяжкі наслідки — матеріальну шкоду державі на суму понад 960 тисяч гривень (ч.3 ст.365 КК України), зловживанні владою та службовим становищем, що спричинило тяжкі наслідки — матеріальну шкоду державі на суму понад 1162 тисячі гривень (ч.2, ст.364 КК України), нецільовому використанні бюджетних коштів в особливо великих розмірах — на суму понад 2322 мільйони гривень (ч.2 ст.210 КК України) та у виданні розпорядного документа, який змінює доходи і видатки бюджету всупереч встановленому законом порядку (ч.2 ст.211 КК України)».

Щож, якщо брати до відома, то вже до кінця. Отож беру Кримінальний кодекс України й читаю зазначені пункти звинувачення. Ба, але ж бо у всіх них йдеться про розміри покарання, а не про самі правопорушення. Ось читаємо частину 3 статті 365-ї: «Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони причинили тяжкі наслідки, — караються позбавленням волі на строк від семи до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та зі штрафом від семисот п’ятдесяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян».

Наміри Генпрокуратури зрозумілі і надто серйозні: недавнього Прем’єр-міністра хочуть не тільки позбавити волі на строк від 7 до 10 років, але ще й (і це чи не найголовніше!) позбавити права займати відповідні посади та взагалі — займатися політичною діяльністю. Але за що? За порушення, передбачені у частині 1 чи частині 2 названої статті? Та ж вони передбачають різні злочини. Ось у другій взагалі йдеться про «насильство», «застосування зброї» і «спеціальних засобів». То що, у цьому підозрюється Ю. Тимошенко? Частина 2 статті 364 містить дещо м’якшу міру покарання: «Позбавлення волі на строк від трьох до шести років». Але, знову ж таки, покарання визначене, а причина його застосування — невідома. Наступні два звинувачення, крім визначення термінів покарання, хоча б неопосередковано вказують на «зловживання владою» та «нецільове використання бюджетних коштів». То що ж все-таки вчинила, перебуваючи на посаді Прем’єр-міністра, Юлія Тимошенко, що проти неї відкрито кримінальну справу аж по чотирьох статтях Кримінального кодексу? З письмової інформації Генпрокуратури, скерованої на ім’я Голови Верховної Ради Володимира Литвина, цього дізнатися неможливо. Тож, чи не варто було б українському парламентові разом з його главою довести до відома українських прокурорів, що вони займаються не правосуддям, а неприхованою розправою над політичними опонентами сучасної донецько-регіональної влади, себто діють на основі прямого замовлення?

Про суть звинувачення, пред’явленого Ю. Тимошенко, можна довідатися хіба що зі сторінок ЗМІ. Цитую: «Екс-Прем’єр-міністр, лідер ВО «Батьківщина», підозрюється в нецільовому використанні 3,3 млрд. грн., отриманих Україною від японських компаній у межах Кіотського протоколу. Екс-прем’єру висунуто обвинувачення у тому, що вона, «діючи умисно, з особистих інтересів, вирішила одноособово прийняти рішення щодо використання частини коштів, які надійшли від продажу квот на викиди парникових газів та мали цільове призначення [екологічні програми], на покриття видатків Державного бюджету України, передусім зобов’язань із виплати пенсій». («Український Тиждень», 2010, №52, с.18). Текст цього звинувачення якраз і випливає з тих частин статей, на які чомусь не посилаються прокурори Блажівський і Пшонка. І якщо це звинувачення, яке тепер постійно повторюється у найрізноманітніших ЗМІ, справді є документом ГПУ, то тут що не постулат — то смислово-правове невігластво, просто — безглуздя. Бо як же ж інакше може діяти керівник уряду, як не усвідомлено, себто — «зумисне»? Адже згідно з Конституцією (стаття 114, ч.5) «Прем’єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України». Себто прем’єр «керує, спрямовує», забезпечує «виконання» цілком усвідомлено («умисно»), бо ачей же, не може він цього робити якось так собі, підсвідомо. Або як же керівник уряду може «вирішити одноособово прийняти рішення про використання частини коштів»? Адже кошти завжди знаходяться на якомусь рахунку, яким хтось керує і за який відповідає. Абсурдність цього твердження визначається ще й тим, що вже перебуває під арештом екс-міністр з охорони навколишнього середовища Георгій Філіпчук, якого також звинувачують у нецільовому використанні коштів Кіотського протоколу (ст.364, п.2 ККУ). А вже звинувачення у тому, що Ю. Тимошенко діяла «з особистих інтересів», аби забезпечити «покриття... зобов’язань із виплати пенсій», — взагалі не тримається купи. Які ж це «особисті інтереси», коли Прем’єр-міністр дбає про те, аби виконати державні «зобов’язання із виплати пенсій»? Адже це її прямий обов’язок «забезпечувати проведення соціального захисту» своїх співгромадян (ст.116, п.3 Конституції). У цих юристів, які «шиють» такі звинувачення, є щось «у голові»?

Що таке Кіотський протокол

Одначе візьмімо «до відома» ще й таке: а що, власне, являє собою «Кіотський протокол», про який у такому зловісному звучанні всі говорять? Знайшов текст, прочитав.

9 травня 1992 року ООН прийняла Рамкову конвенцію про зміну клімату. Сама назва документа вказувала на те, що в ньому визначені лише загальні (рамкові) напрямки, в яких треба рухатися для вирішення поставленої проблеми. Пізніше, в японському місті Кіото, було розроблено й 4 лютого 2004 року ратифіковано спеціальним законом «Кіотський протокол до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату». Сторони, які підписали цей «протокол» (у тому числі й Україна), — зобов’язалися працювати в галузі «підвищення ефективності використання енергії у відповідних секторах національної економіки» (ст.2), аби домогтися «скорочення викидів парникових газів принаймні на п’ять відсотків порівняно з базовим рівнем 1990 року за період дії зобов’язань «з 2008 по 2012 роки» (ст.3, п.1). У документі введено таке поняття, як «сукупна ефективність заходів усіх Сторін» (ст.2). Хто дотримується визначених Кіотським протоколом квот (на основі аналізу промислового виробництва країни до 1990 р.) — добре, хто їх перевищує — платить відповідні суми тим зі Сторін, котрі не «дотягують» до своїх квот. «Будь-які величини зменшення викидів або будь-яка частина встановленої кількості викидів, що їх одна Сторона отримує від іншої Сторони згідно з положеннями статті 6 або статті 17, додаються до встановленої кількості Сторони, що набуває» (ст.3, п. 10). Виходячи з цього принципу, Національне агентство економічних інвестицій України в 2009 р. від імені уряду уклало угоду з чотирма японськими компаніями та Міністерством довкілля, сільськогосподарських та морських справ Іспанії про продаж невикористаних Україною квот допустимого забруднення середовища антропогенними газами на загальну суму 3,3 млрд. грн. Й тут починається основна інтрига кіотсько-українських взаємин. У кількох статтях Протоколу визначаються ті сфери (напрямки) програмної діяльності держави, в яких Сторона-одержувач компенсації може використовувати «квотні» кошти. У статті 10, п. а, скажімо, говориться про те, що треба враховувати (цитую) «соціально-економічні умови кожної зі Сторін», в яких реалізується програма «Кіотського протоколу». Далі в цій статті (пункт «і») йде уточнення, що (знову цитую): «Такі програми, зокрема, стосуються таких секторів, як енергетика, транспорт і промисловість, а також сільського господарства, лісового господарства та організації видалення відходів. Крім цього, процес адаптації до змін клімату можна вдосконалити шляхом використання адаптаційних технологій і методів удосконалення територіально-просторового планування». Здається — точно, чітко, зрозуміло. Але хочу застерегти наших політологів й аналітиків. У цій конкретизації, одначе, не вжите слово: «лише». Тому, коли читаю у цитованому вище числі журналу «Український Тиждень» твердження: «За протоколом, кошти, отримані від реалізації квот на викиди, можна спрямовувати ЛИШЕ (підкреслення моє. — Авт.) на екологічні програми», в мене виникає гірке усвідомлення: ми таки мало читаємо. Тим паче, що після наведеного визначення, на що мають витрачатися кошти з Кіотського протоколу, йде дуже суттєве в нашій ситуації розширення прагматичних можливостей: «Конференція Сторін, яка є нарадою Сторін цього Протоколу, забезпечує, щоб частина надходжень від сертифікованих видів діяльності за проектами використовувалась для покриття адміністративних витрат, а також для допомоги Сторонам, які є країнами, що розвиваються, є особливо вразливими для впливу несприятливих наслідків зміни клімату, у покритті витрат, пов’язаних із адаптацією» (стаття 12, пункт 8).

У чому ж кримінал?

Таким чином, по-перше, «Конференція Сторін, яка є нарадою Сторін цього Протоколу» наділена правом (і обов’язком) стежити за принципами витрачaння компенсаційних коштів Стороною-набувачем, а не Кримінальний кодекс і не Генпрокуратура. Це і є перевищенням службових обов’язків і використанням ситуації з метою вчинення політичної розправи над опонентом. А зацікавлені представники японських фірм провели свою перевірку в Україні й переконалися: їхні гроші лежать нерухомим (на жаль) вантажем у Державному казначействі України. По-друге, частина надходжень може використовуватися «для покриття адміністративних витрат», отже, не лише на екологічні програми. Справа уряду Сторони-набувача й Конференції Сторін Протоколу визначати, доцільно чи недоцільно були використані надходження. Вони (Конференція Сторін) мають до нас якісь претензії? Жодних. То знову ж: а до чого ж тут прокуратура, нехай навіть найгенеральніша? По-третє, у зацитованій правовій нормі йдеться про країни, «особливо вразливі для впливу несприятливих наслідків зміни клімату». Хіба хтось у світі може сперечатися, що Україна, яка перенесла трагедію Чорнобильської катастрофи, власне, і є такою територією? По-четверте, в усьому тексті «Кіотського протоколу» ніде, жодним словом (натяком) не говориться, зрештою, про кримінальну відповідальність у разі його недотримання. Не висувають таких претензій до уряду Ю. Тимошенко ні Японія, ні Іспанія. «Кримінал» видумала нинішня антиукраїнська влада вкупі зі своїми прислужниками з каральних органів. (Перебуваючи недавно в Японії, В. Янукович ані словом не обмовився про якісь проблеми з кіотськими надходженнями. Не мали претензій і японці до української Сторони). По-п’яте, в Законі про «Бюджетний кодекс України» передбачено, що уряд може робити позики для покриття дефіциту Пенсійного фонду. У кого позичати? Хіба це має кримінальний характер? І, по-шосте: ну, гаразд, Ю. Тимошенко позичила в Національного агентства екологічних інвестицій України 2322 мільйони гривень, як стверджують Пшонка з Блажівським, то це й означає «перевищення службових повноважень» і, особливо, «нецільове використання бюджетних коштів» в «особистих цілях»? Дурня! Адже всі ці кошти були відразу повернуті з нових бюджетних надходжень, і вони сьогодні знаходяться там, де й повинні бути. То що ж це з нами (в нас) відбувається, дорогі співвітчизники? А відбувається те, що олігархічний кримінальний клан, який прийшов до влади, хоче затриматися на найвищих державних посадах надовго. Якщо не навічно. А тому йому треба за всяку ціну знищити можливих потенційних опонентів.

Михайло КОСІВ, народний депутат України.

P. S. Матеріал друкується в рахунок квоти Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності.