Віталій КУРИЛО: «У політику я прийшов як педагог»

— Віталію Семеновичу, істориком ви стали за покликом душі чи ваша сім’я має освітянське коріння?

— Мої батьки все життя прожили у Білокуракинському районі й у школі ніколи не працювали, тобто освітянських коренів я не маю. А істориком став, бо народився і жив у краї з дивовижною історією. Ще школярем знав усіх місцевих краєзнавців, з цікавістю слухав їхні оповідання про князя Куракіна, який заснував наш край. І як це властиво хлопцям, облазив чи не все білі гори нашої місцевості.

— Ні, скарби ми не шукали, бо історія не зафіксувала такого факту. А от якби я жив у сусідньому Старобільському районі, спокуситися було б на що. Кажуть, коли Нестор Махно під час громадянської війни зупинявся у Старобільському повіті й мав тут свій штаб, він заховав скарби десь у підземних ходах, що проходять під монастирем. Протягом десятиліть дуже багато людей шукали це багатство «батька», та ніхто поки що його не знайшов. До речі, викладач нашого університету скульптор Андрій Боровий сьогодні розробив проект стели, присвяченої селянському рухові на Старобільщині. Так от Нестор Махно — один із персонажів сюжету.

— У політику я прийшов як педагог, як людина від освіти, котра представляє та відстоює інтереси освітян і в першу чергу — вищої школи. Що мене тримає в університеті? Все! Сам дух, сама атмосфера. Студенти, колеги, з якими працюю сьогодні і колись починав. Свого часу Луганський педагогічний інститут не відігравав провідної ролі серед вузів країни, а сьогодні він один із кращих. У порівнянні з іншими класичними університетами ми зробили досить серйозний якісний прорив у розвитку. За останні десять років університет потроїв свій потенціал буквально в усіх галузях своєї діяльності. Скажімо, якщо раніше навчали студентів 21 спеціальності, то зараз їх 150. Якщо раніше в університеті працювало десь із десяток докторів наук і 80 кандидатів наук, то зараз їх відповідно 60 і 400. Сьогодні у нас навчається близько 30 тисяч студентів. В останні роки ми приділяємо увагу зв’язкам із вузами інших держав і розвитку міжнародного співробітництва. Зокрема, в університеті відкрито декілька мовно-культурних центрів інших держав: китайський центр Інституту Конфуція, центри японської, німецької, турецької мови і культури, вивчення івриту та арабіки. До речі, хочу відзначити, що вивчення китайської мови у нас поставлено найкраще. Доказом цього є той факт, що на всесвітній олімпіаді з китайської мови в минулому році наш студент посів друге місце. Можу сказати, що ми єдиний у регіоні вуз, який закриває кадрові проблеми галузей Луганщини, які пов’язані з обслуговуванням населення — харчової, побутової, готельної, торгівельної та інші.

— Звичайно. Луганщина розвивалась протягом століття, причому як суто промисловий регіон. Інтенсивно зростала важка та хімічна промисловість, вугледобування, машинобудування тощо. А в плані задоволення культурно-гуманітарних потреб населення потрібного розвитку не було. В 90-х роках минулого століття наш університет взявся розв’язувати цю проблему і заповнити вакуум, який склався за багато десятиліть. До речі, у певному сенсі ми сьогодні допомагаємо населенню області переорієнтуватись на дрібний та середній бізнес.

— Сьогодні наш комітет науки і освіти працює над дуже важливим проектом закону про вищу освіту. Наші депутати ініціювали новий варіант цього документа, який дає можливість привести українську освіту відповідно до європейських стандартів. Ось ми задекларували, що сприймаємо Болонський процес і прагнемо до всесвітнього простору, а законодавства, яке б корегувало наші дії, не маємо. Якщо ми хочемо, щоб наша вища освіта відповідала європейським і світовим стандартам, то ми повинні йти шляхом розширення автономії університетів. І в новому законі це повинно бути чітко прописане.

— У тому й річ, що не готові. Бояться: а куди вони побіжать? Отже, до мети, певно, слід наближатись поступово, продумано, виважено, а не революційними кроками, як часом буває, щоб не вскочити в халепу.

— У житті кожної людини таке трапляється, і я тут — не виняток. Відразу після школи я вирішив вступати в культурно-мистецький вуз. Справа в тому, що я закінчив музичну школу, добре (як мені здавалось) грав на баяні, ось і вирішив спробувати щастя. Коли на екзаменах почув і побачив, як віртуозно грають мої ровесники, зрозумів, що мені, сільському хлопцеві, з ними тягатись не варто. Це була перша халепа, в яку я вскочив і яка навчила мене правильно оцінювати свої можливості. А взагалі я людина обережна, тож великих прикрощів не допускаю.

— Найважчим для мене був період 2009—2010 років, коли проходила виборча кампанія. У моральному плані було дуже важко і складно. З таким у своєму житті я ще не зіштовхувався...

— Знаєте, я вже цілком доросла людина, тому не можу сказати, що в комусь чи в чомусь розчарувався. Сьогодні я сприймаю людей такими, які вони є, і до всього ставлюсь філософськи. Тим більше, що у 2009-2010 роках у мене було і багато приємного. Наприклад, вийшли дві книжки. Одна з них — грунтовна робота з історії Донбассу, яку ми написали у співавторстві з місцевим істориком Володимиром Подовим. Це певний підсумок багаторічної роботи з краєзнавства, історії донецького краю. Інша книга (я один з співавторів) — педагогічна філософія. Я вважаю, що це певною мірою новий підхід до педагогіки з філософської точки зору. Причому ми навмисно провокуємо деяких вітчизняних філософів та педагогів на розмову, обговорення деяких пропозицій. За останні десятиліття у нашій країні відбулись кардинальні зрушення, зміни. Отже, вони також відбулись у стосунках учителя і учня. Це серйозна тема.

— Ні, я люблю ловити рибу. Як тільки трапляється нагода, вудочку в руки, чоботи на ноги — і до річки.

— На жаль, ні. Ось мій старший син, який живе у Києві, — той справжній рибалка. Часто запрошує мене порибалити у Дніпрі, переконує: «Якщо хочеш мати справжню рибалку — поїхали зі мною». Але у мене часу не вистачає. А на Луганщині я ловлю рибу на озерах та у Дінці.

— Короп вагою шість кіло. Сподіваюсь, що переживу ще не один раз таке щастя. А взагалі я рибалка не фанатичний. Човна у мене немає, дорогих снастей теж. Люблю рибалку за самий процес.

— Ні, дорогими аксесуарами не переймаюсь. За останніми новинками чоловічої моди не стежу. Але стараюсь виглядати охайно і сучасно, оскільки я публічна людина.

— Я не маю великих грошей, отже, апетити у мене невеликі. Грошей не шкода витратити на книги, подорожі та дітей. У мене їх четверо і одна онука. Двоє дорослих дітей живуть і працюють у Києві, а маленькі мешкають у Луганську.

— Якщо брати до уваги коло друзів мого дитинства, то воно звужується. Дехто змінив місце проживання, декого вже не стало. А ось просвітянське, професійне коло — воно достатньо широке. Причому певна група випускників педуніверситету 1982 року, серед яких є і я, зустрічаємось двічі—тричі на рік. Спілкуємось без усякого шику, бо серед нас є люди різного достатку. Є така потреба. Розширилось коло добрих знайомих і у зв’язку із моєю депутатскою діяльністю. І треба, щоб на всіх мене вистачало.

— Трішки колекціоную, але це заняття, відверто кажучи, з’явилось у мене випадково. Років десять тому ми затвердили гімн, прапор і герб університету, в основі яких був образ сови. Як сувеніри почали дарувати сову своїм колегам, знайомим та партнерам, а вони, у свою чергу, дарували таке зображення нам. Так і виникла колекція. Частину її можна побачити у мене вдома, частину — в моїх кабінетах у Верховній Раді та університету.

— Першого березня наш університет відзначить 90-річчя з дня створення, тому хочеться достойно відзначити цю дату. Як для народного депутата, для мене дуже важливо, щоб був прийнятий законопроект про вищу освіту і була плідною моя робота з виборцями. А для себе? Знаєте, я ще нічого не планував...