Невпізнанні рідні стіни

Важко повірити: школу-інтернат почали будувати за кошти, зароблені дитячим будинком! У незалежній Україні це неможливо зробити з кількох причин, а в голодні 50-ті дива траплялися.

...Одразу після Вітчизняної війни в селі Велика Знам’янка, що межує із райцентром Кам’янка-Дніпровська, відкрили дитбудинок для сиріт. В активі закладу були такі-сякі приміщення і 163 гектари землі. Вихователям і техпрацівникам на чолі з невтомним керівником і організатором Ганною Дода належало передусім нагодувати дітей.

Продуктивна праця дорослих і 120 вихованців у підсобному господарстві давали можливість не тільки забезпечити себе м’ясом, молоком, овочами і фруктами, а й накопичувати кошти на будівництво власної школи.

Місце для неї знайшли на мальовничому березі Білозерського лиману. Весною 1954-го тут і почали зводити школу-інтернат за кревні дітей. Гроші, зрозуміло, невдовзі закінчилися і новобудова стала довгобудом. 1959-го обласна влада знайшла гроші на завершення будівництва навчального корпусу, гуртожитку на 420 місць і будинків для вчителів.

Першого лютого 1961 року в школі розпочалися заняття. Директором був В’ячеслав Артюшкін, учитель математики із сусідньої Дніпровки. В’ячеслава Івановича ми називали «батечком». Не знаю, яким він був із колегами, а до дітей ставився по-батьківськи справедливо й вимогливо. Добре пам’ятаю його команду однодумців, з якими наша школа за короткий час стала однією з кращих в районі та області. Показовий факт: прийняти дітей до закладу для сиріт просили багато заможних кам’янчан. Уже тоді школа-інтернат славилася якістю знань, а ще трудовим і естетичним навчанням.

У п’ятому класі мене навчила танцювати вальс учителька біології Олена Печуріна. А її чоловік, наш класний керівник Олександр Андрійович та учителька української мови і літератури Клавдія Борисенко на прикладах доводили нам, що горе буває і від розуму, а з неправдою і злом можна боротися словом, як Шевченко.

З якого боку підходити до віника, молотка чи верстата, підказував Анатолій Рєзник у шкільних майстернях; уроки праці на виноградниках, овочевому полі чи в квітнику давала Ольга Святодух.

Мій клас «демобілізувався» зі школи в 1970-му, за десятиліття до задекларованої тоді побудови першої фази комунізму. Ми вийшли, наважусь стверджувати, готовими до фізичної і розумової праці. До роботи вчителем і зв’язківцем, пілотом і держслужбовцем, агрономом і журналістом.

Однокласники, усі без винятку, стали такими, якими їх хотіли бачити наставники, зокрема, Лідія Горєлова, Ліна Грибачова, Олена Артюшкіна, Людмила Компанієць, Зінаїда Гусєва, Світлана Макаренко, Геннадій Глушко і всі-всі, хто поставив на крило сотні випускників.

Після них були інші вчителі, вихователі й «батечки». Людмила Вікторівна Компанієць працювала з усіма директорами. Згадує, що найважче було в періоди, коли школа стала перетворюватися на колонію зразка 20-х: у Кам’янку-Дніпровську звозили так званих важких підлітків, хворих, нерідко розумово відсталих.

Ситуація змінилася з приходом Леоніда Борецького, коли школа-інтернат почала оновлюватися в матеріальному і духовному сенсі.

У закладі з’явилися кабінети, чотири з яких були визнані кращими в області, частково замінені вікна і двері; реконструйовані теплиці. Школа знову заспівала, затанцювала; в численних гуртках почали малювати, випилювати, виготовляти стенди і прилади, шити, плести... Діти на чолі з Віталієм Онищенком розчистили берег лиману, висадили дерева і кущі; шукали і знаходили героїв війни. Інтернат заявив про себе потужною художньою самодіяльністю, літературним гуртком, ляльковим театром...

Та настали постчорнобильські часи перебудови, коли заклад вкотре залишили сам на сам з проблемами. Бракувало коштів на ремонти, обладнання, одяг, харчування, комунальні послуги. Цей занепад і прийняв нинішній керівник ЗОШ Микола Бурка в 1995-му.

Випускники школи-інтернату сьогодні не впізнають її. Так, будівлі на місці, на подвір’ї як завжди чисто і охайно, багато зелені та квітів. А ось всередині, зокрема, в підвалах... Майже євроремонти.

Коли новий директор поділився з колегами своїми задумами, вони назвали його великим мрійником. У період хронічного безгрошів’я, суцільного бартеру говорити про заміну інтер’єрів і меблів, реконструкцію їдальні і, нарешті, зимовий сад та лікувально-оздоровчий комплекс було принаймні ризиковано. Ризиковано, погодьтеся, стати з перших днів керування невиправним демагогом і авантюристом.

Микола Олександрович ним не став. Усе задеклароване і заплановане до 50-річчя школи-інтернату вже реалізовано.

Вона стала спеціалізованим закладом для дітей з неспецифічними захворюваннями органів дихання. При санаторному закладі 11 років функціонує дошкільне відділення «Ивушка», в якому оздоровлюються 100 кам’янчан від 4 до 7 років. Бурка і його однодумці створили, по суті, лікувальний комплекс нового типу, якого вдень із свічкою не знайдеш.

Територія — квітучий міні-парк з березня по жовтень. На ній газовий модуль, який забезпечує корпуси теплом і гарячою водою. Приміщення старої котельні перетворилося на чудову актову залу, в класах і гуртожитку — нові меблі та обладнання, медичні кабінети.

Про те, як лікують і навчають в унікальному закладі — розповідь окрема. Зазначу лише, що до кам’янсько-дніпровських педагогів, вихователів і медпрацівників приїжджають за досвідом колеги не тільки з регіону.

 

Кам’янка-Дніпровська

Запорізької області.