Щиро зізнаюся: написав заголовок і відразу зрозумів, що вибрана тема заганяє мене в глухий кут. Як могло статися, що сільський орган місцевого самоврядування, котрий був і має залишатися щонайменше в трьох іпостасях: батьком, хрещеним і опікуном сільської громади — по суті годувальника нації, від якого залежить добробут і благополуччя як першої, так і другої — опустився до рівня жебрацтва й збирає кошти на виживання мало не на церковній паперті? І це, зважте, в державі, яка ось уже два десятиріччя безустанно декларує рівність і захист прав громадян на гідне життя, а тим більше старість.
Колись добра вистачало для безбідного існування
Але, можливо, гучні заяви про відсутність підтримки низових органів самоврядування з боку держави — усього-на-всього лихі домисли недоброзичливців. Щоби з’ясувати істину, вирушимо до Штепівської сільської ради Лебединського району, донедавна однієї з найкращих в області. До середини 60-х років минулого століття Штепівка була районним центром із відповідними можливостями й перевагами. А відтак плюсів для соціально-економічного розквіту — щонайменше на десяток бідніших сільських рад — вистачило б. Передусім сучасна інфраструктура — село ж бо розташоване за 35 кілометрів від обласного центру на трасі Суми—Київ. А ще в розпорядженні тутешньої громади свого часу було кілька автономних, досить прибуткових виробництв — маслоцех, телефонна станція, цех із випуску безалкогольних напоїв, хлібопекарня, три сільськогосподарські підприємства: два колгоспи й один із найпотужніших у регіоні радгоспів зі зразковим племінним тваринницьким комплексом із вирощування свиней, державні установи, а також ремісничі виробництва, які загалом забезпечували роботою кілька сотень штепівчан. Були тут і Будинок культури, і сільська лікарня з інтернатом для самотніх і бездомних людей похилого віку, дві середні школи — загальноосвітня і школа-інтернат, і ще дещо. Словом, усього цього добра колись вистачало для безбідного існування двох з половиною тисяч мешканців вищеназваної сільради.
Екстрим, підкований злиденністю...
У Штепівку вирішив в’їхати по асфальтовій дорозі. Краще вибрав би бруківку. Метрів зо триста перед колишнім райцентром редакційну машину крутило по не посипаній піском дорожній ковзанці, яку в селі змінила густа снігова каша, що сягала майже середини коліс. Тож автомобіль продовжував виляти, а наткнувшись на приховану під снігом нерозталу брилу льоду, заглух... Але врешті-решт ледь не навпомацки доїхав до тамтешньої сільради.
— А що зробиш, коли в сільраді коштів не те що на очищення доріг від снігу та утримання їх у пристойному вигляді, а для виживання громади — кіт наплакав, — важко зітхає секретар сільської ради Валентина Козіна.
Саме через відсутність фінансування колишня сільська лікарня, яка ще вчора обслуговувала населення п’яти сільрад із персоналом у 22 медичні працівники, частину приміщення котрої займав інтернат для бездомних та самотніх людей похилого віку, рішенням сесії сільських депутатів з 1 січня нинішнього року реорганізовано в амбулаторію сімейної медицини. Персонал, відповідно, скорочено наполовину. Тож тепер від сільської лікарні залишилися аж два сімейні лікарі загального профілю, стільки само медсестер, стоматолог — ось, либонь, і вся рятівна команда майже на чотири тисячі мешканців, які сьогодні проживають, чи то пак доживають віку, у двох десятках сільських населених пунктів. Тож віднині в селі залишиться тільки денний стаціонар: прийде до нього пацієнт за 10 кілометрів, полежить під крапельницею годину-півтори і пішки почимчикує додому (автобусного сполучення вже давно немає. — Авт.). Який пенсіонер (а їх у навколишніх селах понад дві третини. — Авт.), скажіть, відважиться на таку мандрівку в спеку, дощ, морози? А держава все на сопілці грає та роздає направо й наліво солодкі обіцянки.
Ні село, ні селяни нікому не потрібні
— Нікому, повірте, попри всі благі обіцянки та запевнення, ні село, ні селяни не потрібні, — переконана співрозмовниця. — Інакше, як насмішку, важко розцінити хвалену «підтримку», яка по суті стирає з лиця землі українське одвічне село разом із годувальником?..
Потрібні приклади? Будь ласка. Через відсутність фінансування долю лікарні ось-ось розділить тамтешній Будинок культури, який не опалюється вже котрий рік і взимку вимерзає до «кісток». Навіть на Новий рік не відкривався. Тож останній директор від такого «райського» життя вже бозна коли накивав п’ятами. А нового — на аркані не затягнеш. Так разом із медициною поступово відлітає в небуття й культура, а з нею і моральні засади.
А були часи, Штепівці лише на «соціалку» щорічно з держбюджету перепадало майже по одному мільйону тодішніх карбованців.
— Добре було, — погоджується передостанній сільський голова Володимир Макушенко. — Востаннє держава побалувала нас своєю щедрістю на початку 1990-х. За ці кошти полагодили сільський водогін, перекрили дах в осередку культури, відремонтували обидві школи, суттєво підправили пішохідні тротуари... Не менше прибутків надходило до сільського бюджету й від місцевих підприємств та господарств, у яких загалом працювало близько тисячі осіб. Сьогодні про таку зайнятість хіба що можна мріяти. У середині 1990-х кількість працюючих зменшилась вдвічі, а нині чи й сотня набереться, серед яких абсолютна більшість передпенсійного віку.
Ось так із лідера Штепівка, за велінням можновладної палички, перетворилася на дотаційне село. Однак власних і закріплених коштів, разом із державними дотаціями, вистачає лише на зарплату, утримання Новопетрівського фельдшерсько-акушерського пункту та розрахунки за енергоносії.
Грайте марш... траурний
Кінець заможної ідилії прийшов сюди на початку нинішнього десятиліття з ліквідацією базового сільгосппідприємства — КСП «Штепівське». Так селяни фактично залишились біля розбитого корита. Агрофірма «Низи», яка орендує у власників майнових паїв колишній тваринницький комплекс, де нині трудиться заледве 45 осіб, через державну «пріоритетну» цінову політику сама ледь зводить кінці з кінцями, а орендатор земельних паїв «Нафком-Агро» ось уже сім років «радує» навколишній світ посівами (злі язики стверджують. — Авт.) генно-модифікованої кукурудзи, значну частину якої (особисто бачив напередодні новорічних свят кукурудзяні джунглі біля Штепівки. — Авт.) навіть не збирають восени. Тож люди, переважно пенсіонери, виживають за рахунок власних підсобних господарств: десятка-двох курей, качок чи гусей. «А ось свиней чи корів на сільських подвір’ях незабаром важко буде знайти, — каже Валентина Козіна. — За два попередні роки їхня кількість у приватних господарствах села зменшилась на третину».
Після розвалу КСП «Штепівське», в якому було зайнято близько 350 осіб, молодь та працездатні середнього віку порозбігалися з сільського «раю» у пошуках роботи — в райцентр, область, столицю, у близьке зарубіжжя. Важко повірити, але тепер навіть на оплачувані громадські роботи представники районного центру зайнятості приїздять зі своєю робочою силою. Тож, коли б раптом у Штепівці по щучому велінню з’явилося бодай кілька десятків вакансій, довелося б залучати працівників із району чи області. Але ті навряд би приїхали, адже нове житло в селі не зводилося років 17.
Одним словом: куди не кинь — всюди клин. Практично знищене тваринництво, буряківництво, під ніж вирізані цукроварні, занедбана селекційна робота, добита сільська інфраструктура, поволі конає медицина, культура...
Тож у селах невеселих і люди невеселі.
Сумська область.
