Театр показав душу

Уже першу виставу-концерт сезону — «Шоу триває» — анонсували як «день до прем’єри». Тобто запросили глядачів прослідкувати за процесом створення мюзиклу і знову «розкрили» перед ними лаштунки. Масштабна музична картина зібрана з яскравих пісенних номерів, кожен з яких міг би бути цілком самодостатнім. Акторам-вокалістам випала нагода виконувати найвідоміші зарубіжні хіти ХХ століття з репертуару «АВВА», «The Beatles», Майкла Джексона, «Deep Purple», Робертіно Лоретті, Мадонни, «Scorpіons», Френка Сінатри, Пола Маккартні, Фредді Меркюрі («The Show Must Go On») тощо. Працюють виконавці дивовижно!

Створено «Шоу» за задумом художнього керівника театру Марка Бровуна. Лібрето написала Ольга Байбак. Режисер-постановник — Віталій Юсупов. Колись Марко Матвійович сказав, що не можна використовувати акторів-вокалістів лише як «гарнір до основної страви». Тим більше, що в арсеналі театру — справжні таланти.

У виставі вирують пристрасті. Режисер ніяк не може затвердити виконавицю головної партії, на яку претендують і його дружина, і коханка. Поміж цим глядачам намагаються відкрити обіцяні секрети закулісної кухні. І хоча, на перший погляд, їх не так і багато, але й немало. Нам показують нестерпний характер режисера, залаштункові дрібні інтрижки. А найголовніше — ставлять питання: чи є межа тим жертвам, які слід принести Мельпомені, аби не втратити роботу в театрі? Адже іноді доводиться обирати, приміром, між народженням дитини і продовженням кар’єри. Втім, хоча у виставі така проблема виникає, на ділі — акторки донецької муздрами завжди дуже добре дають собі раду з нею. А малеча періодично з’являється на сцені у виставах.

Прагнення показати життя театру навиворіт не завадило створити насправді емоційне видовище. Вся увага передусім на хіти! На сцені відродили дух минулої епохи. Точніше — ностальгію, як це вже було торік у шоу «Історії нашого двору». Хіба що тоді у «двориках» співали вітчизняні хіти. Тепер — вийшла друга серія. Та й аудиторія у неї передбачається ширша — театр прицілився на Євро-2012. Перекладуть діалоги на англійську і запропонують виставу приїжджим театралам. Отже, насолодитися звучанням донецьких голосів можна буде у повній красі. У будь-якому випадку, ця вистава варта передусім того, щоб її послухати. Найвища точка на гальорці буде для цього підходящою.

Найцікавіше в усьому цьому те, що, продовжуючи звертатися до ностальгічних 80-х, театр умудряється заглядати у далеку перспективу, продумуючи кожен свій крок. Може тому, що він багато про це думає?

І справді, рівно два місяці після виходу шоу театр знову заговорив про своє. Запросили режисера Євгена Курмана і створили виставу за п’єсою О. Островського «Без вини винуваті».

Справжня мелодрама на донецькій сцені трохи дивує. Дехто з журналістів навіть поцікавився ставленням самого режисера до такого «солодкуватого» матеріалу. На що Курман заперечив: вистава не сентиментальна, а просто сповнена одвічних цінностей, про які забувати не можна. Навіть осучаснювати такі не слід. Вистава таки вийшла щедрою на чуттєві епізоди, широкі почуття і ганебні вчинки. І у фіналі хочеться плакати і жаліти героїв. Глядачі, які, напевне, не уникають телевізійних серіалів, звикли до м’яких відчуттів. Але театр не зачіпає дрібне (тим і цікавий). І якщо про сентиментальне, то в контексті вічного. Тому прем’єру прийняли залюбки, незважаючи на відсутність звичної для цієї сцени динаміки подій і бравурних номерів.

Події розгортаються навколо трагедії одинокої жінки-матері — Кручиніної, у якої відібрали сина Гришу (а їй сказали, що помер). Не сподіваючись його знайти, жінка знаходить притулок у театрі, де розкривається її драматичний талант. А син знаходить своє покликання — теж на сцені. Ось там — на театральних підмостках — мати і син зустрічаються.

Вистава прозора, як сльоза. Все в ній можна передбачити наперед. Спроба показати добро і зло, любов і зраду, прощення і зневагу у їхніх протилежностях вдається виразно. Євген Курман (вже третя його вистава в цьому театрі) не порушує, а відтворює атмосферу, закладену драматургом. Перед акторами, каже він, постало складне завдання — знайти в собі особливу манеру гри, яка потрібна для роботи в такому матеріалі, адже сучасні вимоги відрізняються від класичних. Насправді ж — акторам просто довелося виявити глибокі внутрішні почуття, і глядач розчулився. А найбільше у той момент, коли на сцені з’явився, наче з минулого, зі спогадів — малесенький хлопчик — син Кручиніної. Маля років чотирьох проходить повз глядацьку залу і піднімається на сцену, простягаючи руки до матусі. Куліса спадає і вони вдвох — на авансцені — застигають в обіймах. Біляве маля, схоже на янгола, наче надія на спасіння, провісник дива.

Сценографія вистави не претендує на власну роль, нею просто означені місце і час подій. Але режисер вписав в її тло дуже промовистий хід. Ліворуч на сцені — велике дзеркало, і всі ключові монологи — героїня промовляє, дивлячись у нього. Дзеркало прозоре. І ми бачимо за ним Кручиніну. Наче ми — це і минуле, і майбутнє одночасно. Ми і судді, і та сама доля. Ми з героїнею — по різні боки життя і часу. Може тому, заворожена довіреною їй роллю, публіка в залі активно реагує на тост Кручиніної. Наче гасло, виголошує вона його: підходить на самий краєчок сцени, до глядача, і каже: «...Я пропоную тост за всіх служителів мистецтва, за всіх трудівників на цьому благородному поприщі...» І її підтримують оваціями. У цьому одкровенні Театр ніби звертається до глядачів від свого імені, — за кілька хвилин до того, як героїня знаходить свого сина. І це перетворюється на метафору. Театр розказує про пошук власне самого себе — через звернення до мудрості минулого і віддзеркалення у сучасності.

Ще дві вистави поряд із цими з’явилися в репертуарі — комедія «Шикарне весілля» Робіна Хоудона (режисер Ігор Матіїв) і, напередодні Нового року, вистава для дітей «Пеппі Довгапанчоха» (режисер-постановник Анна Цибань). Але це на тлі сказаного просто легкий відпочинок. Бо якщо відверто, щоб порозумітися, хоч іноді треба відкривати одне одному душу. Чи не до цього власним прикладом заохочує Театр?