Нема Склярів, вмирають Галушки

Отже, за останні півтора десятка років кількість сільських жителів на Сумщині скоротилася з 505 тисяч до 387 тисяч осіб. Депресивними залишаються Глухівський, Буринський, Ямпільський, Середино-Будський та Великописарівський райони, де селян за цей час поменшало на 30—40 відсотків. Для повноти картини назвемо ще кілька фактів: кількість сільських школярів скоротилася в регіоні більш як у 2,5 разу — з 75,7 тисячі до 28,8 тисячі. З 904 сільських клубів уціліло 560, а з колишніх 962 кіноустановок лишилося лише 2 (!). І насамкінець, у 2009 році природний приріст населення у сільській місцевості Сумської області становив мінус 6203 особи...

Коментувати, як кажуть у таких випадках, нічого.

Для екскурсу, аби деталізувати ситуацію, виберемо донедавна одне з найзаможніших господарств — це колишнє КСП «Батьківщина» Підопригорівської сільради Лебединського району, яке нині розвалюється під іншим «брендом» — уже приватного підприємства. Мій вибір свідомий, адже саме в одне з тутешніх сіл під смачною назвою Галушки мене у підлітковому віці закинула доля на зламі 50—60 років минулого століття. Саме Галушки, де налічувалося близько семи десятків досить заможних обійсть, нарівні з Підопригорами були епіцентром тодішньої сільської культурної «тусовки». Щосуботи і щонеділі до місцевого клубу, в якому на вихідні нерідко двічі на день «крутили» кіно, стікалися сотні селян з навколишніх сіл — Сіренок, Склярів, Майдаків, Падалок і Косенок. При клубі працювала бібліотека з книжковим фондом майже у вісім тисяч томів, поряд — два волейбольні майданчики, де нерідко проводилися баталії команд сусідніх господарств. У роки розквіту — у 70—80-ті — у місцевій початковій чотирирічці навчалося близько 40 школярів. А ще Галушки славилися своєю молочнотоварною фермою, в якій утримувалося більше півтисячі голів дійного стада, а також потужною тракторною бригадою майже з 30 одиниць сільськогосподарської техніки.

— Усе нажите добро за вітром спливло, лишилося хіба що в людській пам’яті, — зітхає Підопригорівський сільський голова Олександр Довгий.

На місці клубу, фельдшерсько-акушерського пункту і школи бур’яни у людський зріст, а на місці корівника і тракторної бригади, які знаходились на околиці Галушок, зимовими ночами часто чути вовче виття. На привидів скидаються нині вимерлі Склярі, Косенки, Падалки і Майдаки. Останні тамтешні «аборигени» пішли з життя ще наприкінці 90-х. У «конвульсіях» ідуть до краю й мої рідні Галушки, де картають життя шість родин пенсійного віку. Оживає село хіба що у день пам’яті за померлими, коли на гробки приїздять нащадки з усіх усюд.

— Фактично у такому самісінькому «респекті» знаходяться Ворожки з Великодними,— продовжує сумну розповідь Олександр Довгий. — Села вимирають, наче від чуми, і ця демографічна тенденція щороку погіршується. Якщо 15 років тому в населених пунктах сільради налічувалося понад 1500 мешканців, то сьогодні у ній заледве проживає 200—250 чоловік, серед яких працюючих сотня ледь набирається.

У чому причина занепаду села? На думку співрозмовника — в безвідповідальній державній політиці, яка, позбавляючи селянина роботи, цілеспрямовано викорінює його як клас. Першим поштовхом на шляху знищення стала реорганізація колгоспів та радгоспів. Спочатку — в колективні сільськогосподарські підприємства. Потім зі столиці взялися трансформувати КСП у СТОВи — сільськогосподарські товариства. Згодом з Києва був спущений черговий циркуляр про перетворення СТОВів у ПП — приватні підприємства. Мета, вважає співрозмовник, одна: до ухвалення закону про продаж землі «орендувати» у приватні руки якомога більше сільсьгоспугідь. Адже, хто не встигне — на «земельний поїзд» можна й запізнитися.

Після ліквідації СТОВ у Підопригорівській сільраді одразу зникло до півтори сотні робочих місць. У приватному підприємстві, яке з астрономічною швидкістю зайняло його місце (про цього сільськогосподарського «гіганта», за яким стоїть один з районних «божків», думаю, треба робити окрему публікацію), із заїжджими заледве сотню працюючих набирають. Додайте до них ще шестеро новоспечених фермерів і одинадцятеро одноосібників — ось і всі робочі місця. Тож не дивно, хто молодший — після реорганізації ноги в руки і у світ за очі роботи шукати.

Аналогічна картина «розквіту» через суцільне безробіття по всьому Лебединському районі. В яку сільську раду не ткнеш пальцем — всюди економічно-демографічний апокаліпсис: Василівка, Штепівка, Межиріч, Бишкінь, Катеринівка... І села, які перетворилися на хутори, і колишні селища, з нинішнім статусом сіл — вмирають на очах. Ось лише один приклад. За роки незалежності кількість населення у Штепівській сільраді зменшилася (навіть страшно цифру озвучувати!) майже у два з половиною разу — з 2,7 тисячі осіб до 1,1 тисячі. Загалом у цьому районі за останні 15 років сільського населення поменшало на більш як 25 відсотків.

Однак у можновладних районних кабінетах нема навіть натяку на переполох...

— Я не бачу, щоб село в районі вимирало, там і нині життя б’є ключем, — грізно підводиться із-за свого робочого столу заступник голови Лебединської райради Світлана Горошко. — І звідки у вас, до речі, ці дані? На власні очі бачили? Привидітись може що завгодно... Дані статуправління? Ось там і шукайте відповідь на власне запитання...

Словом, поспілкувались.

Спустився поверхом нижче до заступника голови Лебединської райради Юрія Пархоменка. Однак і там предметного діалогу не вийшло. На моє запитання про причини вимирання сіл, районний можновладець, хоч я попередньо відрекомендувався, вчинив ледь не допит з пристрастю: хто і з якої газети, а потім «проспівав» в унісон з пані Горошко: «Я не бачу вимирання села».

— Про це свідчать реалії, зрештою, дані обласного статуправління, — гну своєї.

— Вони на їхній совісті, а село не вмирає. Передусім потрібно умови створювати для зайнятості сільського населення, і тоді все піде ладком.

— Але ж це насамперед обов’язок районної влади...

— Не тільки. У мене є своє бачення ситуації, але ділитися ним не буду. Зрештою, я не уповноважений критикувати дії вищих владних органів держави. Моя справа виконувати ці розпорядження.

— Навіть, коли вони геть недолугі?..

— Я службовець...

— А підказати наверх своє бачення подальшого розвитку ситуації в селі, либонь, духу не вистачає?..

У відповідь анічичирк. З обох кабінетів я вийшов з рекомендацією тамтешніх районних вельмож надіслати офіційний запит з редакції, який вони задовольнять у письмовій формі.

Безперечно, задовольнять. Сумніваюсь лише, щоб у тій відповіді бодай на грош було правди. Адже живуть вони за принципом: «Моя хата скраю». Страшно стає від безсилля перед чиновниками, які впритул не хочуть бачити проблем. Ти їм кажеш дощ, а вони тобі — Божа роса. Примерзають до керівних крісел, і ні пари з вуст про реальну ситуацію. Таким все одно при якій владі мовчати: при синій, червоній чи помаранчевій. Аби тільки пригріла. І грець з ним, тим народом...