Цьогоріч Україна та український народ відзначатимуть 20-ту річницю проголошення незалежності. Однак важливо пам’ятати, що фундаментом Акта проголошення незалежності України стала ухвалена 16 липня 1990 року Декларація про державний суверенітет України. Започатковуючи цикл публікацій до 20-річчя головного свята держави, пропонуємо згадати, як ухвалювалася декларація.

Початок: реальність нереального

Насамперед нагадаємо, що 4 березня 1990 року відбулися вибори до Верховної Ради УРСР, під час яких до парламенту вперше було обрано народних депутатів, котрі не тільки не сповідували комуністичних ідей, а й виступали за суверенітет та незалежність України. Та хоч загалом представники демократичних сил здобули тільки 125 мандатів із 450, вже через декілька місяців їхні ідеї підтримала більшість народних депутатів. І це при тому, що іще у травні 1990 року, коли це питання ледь не з боєм було включене до порядку денного, мало хто вірив у можливість його ухвалення. 

Позиція Президії: суверенітет у межах оновленого Союзу

Перше обговорення запропонованих проектів декларації відбулося 28 червня 1990 року. Народний депутат Сергій Дорогунцов, представляючи внесений Президією Верховної Ради проект «Декларації про державний суверенітет УРСР», зазначив, що необхідність ухвалення цього документа зумовлена тим, що республіка, формально проголошувана суверенною, фактично позбавлена можливості реалізувати цілу низку прав, притаманних суверенній державі. «Державний суверенітет або є, або його немає», — сказав він, та повідомив, що пропонований Президією проект визначає це поняття як «верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність республіки у зовнішніх зносинах». Водночас Україна розглядалася як «суверенна держава у складі Союзу з іншими республіками». Так само, поряд з проголошенням, що земля, її надра, інші природні ресурси, які знаходяться в межах території УРСР, є виключною власністю народу республіки, далі йшлося про те, що «підприємства, установи, організації та інші об’єкти, що належать СРСР», можуть розміщуватись на території УРСР та використовувати її природні ресурси лише за згодою органів державної влади УРСР. Схожим дуалізмом підходів були позначені й інші положення проекту, зокрема, поряд з настановою, що УРСР самостійно формує свій бюджет, передбачалося, що республіка також братиме участь у формуванні союзного бюджету «на засадах, визначених союзним договором». Саме виходячи з перспективи укладення нового союзного договору, до декларації пропонувалося включити перелік «невід’ємних суверенних прав УРСР», як то право на вибір свого суспільного, державного і правового ладу, право на встановлення свого громадянства, право на визначення форм організації держави, право на визначення національної самобутності українського народу, право на визначення свого міжнародно-правового статусу. Крім того, у розділі, присвяченому підписанню нового союзного договору, пропонувалося записати, що тільки народ УРСР та обрана ним Верховна Рада можуть визначати державний статус України в союзі, та тільки вони можуть делегувати союзу повноваження, що належать УРСР як суверенній державі, або повернути собі ті чи інші повноваження. А для забезпечення суверенних прав України в межах союзу пропонувалося записати, що «Конституція Союзу та закони, що вносять до неї зміни, набувають чинності на території республіки тільки після ратифікації Верховною Радою УРСР». Проект також передбачав, що будь-який нормальний акт союзного органу державної влади, який виходитиме за межі визначених союзним договором повноважень союзу і порушуватиме суверенітет УРСР, оголошується недійсним та застерігалося право вільного виходу з Союзу.

Альтернатива: спочатку незалежність, а договір потім

Проект народного депутата Сергія Головатого мав назву «Декларація про суверенітет і самоврядування народу України». Характеризуючи зміст документа, він повідомив, що його варіант наполовину збігається з варіантом Президії. Проте, якщо в основу офіційного проекту було закладено концепцію суверенітету народу України, то С. Головатий запропонував розширити це поняття та зафіксувати, що в основі суверенітету і самоврядування народу України лежить триєдність національного, народного і державного суверенітетів. У проекті також пропонувалося закріпити верховенство Конституції і законів УРСР на своїй території (а не пріоритет, як було записано в проекті Президії). Система та принципи діяльності органів законодавчої, виконавчої, прокурорської і судової влади мали визначатися лише Конституцією і законами УРСР — саме виходячи з цього С. Головатий пропонував утворити Конституційний Суд УРСР, рішення якого були б остаточними.

Наступна відмінність його проекту стосувалася однієї з визначальних ознак державності — наявності власних збройних сил республіки. Водночас він пропонував вилучити з проекту Президії розділ, у якому перелічувалися «невід’ємні суверенні права УРСР», оскільки, на його думку, укласти вичерпний перелік всіх суверенних прав держави просто неможливо. Так само не можна включати до декларації й розділ, який стосується нового союзного договору.

Проект народного депутата Юрія Гнаткевича мав назву «Ухвала про державну незалежність УРСР». Представляючи свій документ, він зауважив, що подав його, оскільки в проекті Президії «надто часто згадується СРСР, а це означає, що ми продовжуємо констатувати залежність від союзних міністерств і відомств».  Пропонуючи вилучити з проекту Президії пункт про новий союзний договір, Ю. Гнаткевич заявив, що «спочатку потрібно проголосити незалежність, самостійність української держави, а вже ця держава матиме право укладати договори, в тому числі й з Радянським Союзом».

Представляючи свій варіант «Декларації про державний суверенітет УРСР», народний депутат Михайло Косів сказав, що до цього його змусили «морально застарілі» положення проекту Президії, де, з одного боку, начебто проголошується державний суверенітет, а, з другого, робиться все, щоб зберігся Радянський Союз. На його думку, потрібно було чітко записати, що «Конституція УРСР (ст. 68) проголошує УРСР суверенною соціалістичною державою». 

Запропонувати свій варіант «Декларації про державний суверенітет УРСР» народних депутатів Сергія Семенця та Тетяну Яхеєву змусила закладена до проекту Президії «концепція територіального верховенства, а не реального державного суверенітету». Такий підхід нагадав С. Семенцю середньовічний період, коли кожен великий феодал був сувереном на своїй території і водночас перебував у васальній залежності від тих, хто за ієрархією стояв вище. Пропонований документ, за словами С. Семенця, був розрахований на перехідний період становлення України як суверенної держави, оскільки наразі вона де-факто має статус колоніальної країни. Кінцевою ж точкою цього перехідного періоду мало стати ухвалення нової Конституції та пакета законів, які забезпечили б основу суверенітету держави.  Також автори вважали, що УРСР, незалежно від того, входитиме вона в Союз, чи ні, повинна мати власні Конституційний Суд, Комітет державної безпеки (той, що існував, пропонувалося розпустити чи оголосити поза законом), свій державний банк.

Окрема думка: аж до відновлення УНР

Серед всіх варіантів декларації своїм змістом значно вирізнявся проект, поданий народним депутатом Степаном Хмарою. Зокрема, у ньому йшлося не про проголошення, а про відновлення незалежної Української держави. Крім того, на противагу проекту, поданому Президією, у якому нагадувалося, що «у 1922 році Українська республіка разом з радянськими республіками (Росія, Білорусія та Закавказзя) об’єдналася у Союз РСР на основі союзного договору», С. Хмара пропонував записати, «що союзний договір в липні 1922 року, який де-факто став наслідком військової анексії Української Народної Республіки більшовицькою РРФСР, закріпив колоніальне становище України; що договір, нав’язаний Україні в умовах окупації і стану війни РРФСР з УНР, уряд якої усунуто від влади військовою силою; що договір підписував маріонетковий уряд УРСР, який не мав уповноваження від народу України, а був створений окупаційною владою; що навіть маріонетковий уряд УРСР при укладанні договору був поставлений перед доконаним фактом і знаходився в нерівних умовах; що договір 1922 року звужував права УРСР як державного суб’єкта і перетворював її фактично в об’єкт центрального імперського уряду СРСР, тобто був несправедливим і невигідним для народу України». Виходячи з цього, С. Хмара пропонував, щоб Верховна Рада УРСР денонсувала союзний договір 1922 року та заявила, що УРСР умовами цього договору більше не зв’язана. Економічні стосунки з іншими республіками у його проекті пропонувалося здійснювати шляхом укладання прямих взаємовигідних торговельних угод, а також на основі прямих стосунків між економічними суб’єктами УРСР і республік, без посередництва союзних структур.

Так само він не бачив іншого шляху, як негайне створення республіканських збройних сил, органів держбезпеки, прокуратури, митної служби, незалежної фінансової системи, республіканського громадянства, встановлення дипломатичних та економічних стосунків з іншими державами. Проект також містив положення про зміну назви держави — з УРСР на Українську Республіку та про підтвердження державного статусу ухваленої у 1918 році УНР національної символіки — жовто-блакитного прапора, герба-тризуба та національного гімну «Ще не вмерла Україна».

Консенсус: УРСР є самостійною у вирішенні будь-яких питань

Отже, можна припустити, що саме наявність альтернативних проектів декларації, зрештою, дала змогу викристалізувати досить прийнятний її варіант. Як зазначав голова парламентської Комісії з питань державного суверенітету Микола Шульга, члени комісії, розглянувши запропоновані проекти декларації, вирішили покласти в основу єдиного документа проекти, подані Президією Верховної Ради та С. Головатим. Поряд з цим було враховано окремі положення інших проектів та пропозиції народних депутатів.

Під час роботи над проектом декларації члени комісії намагалися домогтися того, щоб кожне її положення ухвалювалося консенсусом, і тільки у тих випадках, коли не вдавалося дійти загальної згоди, до узгодженого проекту включалося положення, яке набирало більше голосів. Приміром, чи не найбільше дискусій точилося довкола самої назви документа (одні пропонували назвати його Декларацією про суверенітет, другі — про незалежність, треті — про незалежність і самостійність) та стосовно назви суб’єкта суверенітету — тут також одні пропонували залишити УРСР, а інші — перейменувати в Україну чи Українську Республіку. Зрештою, комісія зупинилась на назві «Декларація про державну незалежність (суверенітет) України». Далі було узгоджено розділи про самовизначення української нації, народовладдя, повновладдя держави, громадянство республіки, територіальне верховенство. До слова, саме під час розробки проекту декларації спостерігалася значна еволюція у поглядах депутатів, котрі на той час ще представляли комуністичну більшість. Наприклад, нейтральну назву п’ятого розділу — «Економічний розвиток» — було замінено на «Економічну самостійність», про що декілька місяців заявляли лише рухівці. Відповідно, це положення диктувало необхідність наступних змін у запропонованому Президією тексті. Наприклад, до узгодженого проекту було включено положення про право республіки на частку в загальносоюзному алмазному та валютному фондах, золотому запасі, про створення самостійної банківської, фінансової, митної, податкової систем, формування державного бюджету (тоді як у проекті Президії ще передбачалося, що УРСР бере участь у формуванні союзного бюджету) та що за необхідності УРСР може запровадити свою грошову одиницю, чого не було навіть у програмі Народного руху. Так само по-іншому було виписано й підходи до розміщення на території України підприємств та установ загальносоюзної власності — якщо в проекті Президії ще йшлося про те, що підприємства, які належать СРСР, можуть розміщуватись та використовувати природні ресурси лише за згодою державної влади УРСР, то після його доопрацювання уже констатувалося, що «вирішення питань загальносоюзної власності здійснюється на договірній основі між республіками». До проекту також було включено положення про власні Збройні Сили УРСР.

Також з узгодженого проекту було вилучено пропонований Президією розділ, у якому робилася спроба зафіксувати «невід’ємні суверенні права УРСР» та розділ про укладення нового союзного договору. Як бачимо, за дуже короткий час (а від початку реальної роботи над проектом декларації та до її ухвалення минуло близько місяця) народні депутати Верховної Ради УРСР першого (демократичного) скликання пройшли колосальний еволюційний шлях — розпочавши цю роботу ще як депутати союзної республіки, вони завершили її уже в ранзі парламентаріїв незалежної держави. І це усвідомлення себе, як виразників інтересів незалежного народу, сповна проявилося 16 липня 1990 року, коли 339 народних депутатів підтримали Декларацію про державний суверенітет України та ще 19 відсутніх на той час у сесійній залі згодом написали заяви з проханням зарахувати їхні голоси «за» ухвалення декларації.